НА КОРИСТЬ РІДНОЇ БІБЛІОТЕКИ
Нещодавно у видавництві «Оптімум» вийшла книжка «Вместе с ними». Її автори Ольга Юдівна НОТКІНА та Віктор Семенович ФЕЛЬДМАН – відомі бібліофіли, бібліографи, краєзнавці, найдосвідченіші працівники Наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. Мечникова із вдячністю згадують про колег, які вже пішли з життя, розповідають про тих, хто й донині працює там. Один з розділів присвячений директору бібліотеки Марині Олексіївні Подрєзовій. У вересні Марина Олексіївна відзначила свій ювілей.
Марина Олексіївна Подрєзова багато чого досягла у своєму житті і все на користь нашої рідної бібліотеки.
Вона закінчила музичну школу і збиралася вступати до консерваторії. Але стан кистей рук не дав можливості одержати вищу музичну освіту. А ще Марина мріяла бути лікарем. Щоб мати право стати абітурієнтом медінституту, потрібно було два роки відпрацювати у медичній установі. Марина працювала із відомим лікарем Івлєвою.
До медичного інституту вступити не вдалося. Тоді вона вступає на вечірнє відділення біологічного факультету університету і одночасно – на роботу до бібліографічного відділу Наукової бібліотеки університету. Грамотно й швидко описує статті із наукових журналів та праць. І якщо траплялося, що журнали були відсутні, то часу дарма не витрачала – читала книжки. Навчалася успішно, коли запропонували перейти на денне відділення, – відмовилася. Блискуче закінчила університет. Від аспірантури відмовилася. Марина виходить заміж. З’являються двоє синів, і треба було мати залізний характер, яким володіє їхня мати, щоб зберегти їм життя. Марина оточила сім’ю піклуванням, любов’ю, увагою. Двоє чудових синів успішно закінчили юридичний факультет.
Такт, делікатність, інтуїція, незвичайні здібності і розум – вроджені якості нашої героїні – спрямовані в русло творчої роботи.
Марина стає Мариною Олексіївною, по черзі завідує сектором класифікації, науково-бібіліографічними, науково-методичними відділами, стає заступником директора з наукової роботи. У бібліотечному світі вважають, що університетської освіти недостатньо для головних бібліотекарів, бібліографів, керівництва бібліотеки. Наша героїня вступає на факультет бібліотекознавства та бібліографії (заочне відділення) Київського інституту культури, закінчує його блискуче, від аспірантури відмовляється. І озброївшись усіма дипломами, стає директором бібліотеки. Знайомлячись і всотуючи в себе усе нове у бібліотечно-бібліографічній справі, стала видатним спеціалістом.
Марина Олексіївна бере на себе велику, відповідальну роботу зі складання біобібліографічних покажчиків, присвячених життю й творчості геолога, академіка Ігоря Петровича Зелінського, ректора університету у 1987 – 1995 роках, потім нинішнього ректора, фізика, академіка Валентина Андрійовича Сминтини. Роботу виконано на найвищому рівні, прийнято доброзичливо керівництвом.
Вихованість, доброзичливість, глибина думки, обширність знань, тонкощі розуміння, організаторські здібності Марини Олексіївни Подрєзової сприяли престижу нашої бібліотеки.
За майже 200-річну історію бібліотеки, починаючи з Ришельєвського ліцею, не було видано стільки серйозних наукових книг щодо розкриття змісту фондів бібліотеки, бібліографічних покажчиків та краєзнавчих робіт, скільки з 1999 року. Додамо до цього науково-практичні конференції за участю бібліотечних працівників вузів міста, безпосередньої участі бібліотеки у підготовці міжнародних конференцій, які влаштовує університет, відкриття комп’ютерного залу із виходом в інтернет.
Усе, чого досягла бібліотека за останні десять років, було б не виконано без старань нашого ректора Валентина Андрійовича Сминтини, який розуміє значення бібліотеки у підготовці кваліфікованих спеціалістів і одного із найважливіших осередків культури нашого міста.
Марина Олексіївна цінує та поважає співробітників, але й вміє вимагати. Цим наша директорка сильна. Володіє талантом дипломата. Полюбляє й цінує жарт. Чарівна жінка, одягається зі смаком, відповідно до моди й віку.
Нагороджена Марина Олексіївна почесними званнями, грамотами, медалями, відзнаками. Про її роботу та творчу біографію написано у книзі «Випускники Одеського (Новоросійського) університету».
НЕ ВІДСТАЮЧИ ВІД ЧАСУ
Для обласної юнацької бібліотеки імені В. Маяковського (вул. Академіка Корольова, 46) професійне свято цього року збіглося з власним ювілеєм – 30-річчям з дня відкриття. І дуже добре, що директорові бібліотеки Людмилі Федорівні Пономаренко, її колегам, є чим пишатися.
Бібліотека починається з... затишних, відремонтованих залів – і в цьому розумінні «Юнацька» відразу розташовує до себе. Що ж стосується власне фондів, то неважко переконатися: наш ювіляр намагається задовольняти всі зростаючі запити читачів та йти в ногу з часом. Крім книжок і періодичних видань, до їхніх послуг – ноти, грамплатівки, відеофільми, СDRоми, DVD-диски. Фонд аудіовізуальних видань постійно поповнюється. Своєрідний козир «Юнацької» – Інтернет-центр для читачів, відкритий три роки тому за фінансової підтримки Посольства США в Україні. Бібліотека має власний сайт, завдяки чому в її активі з'явилися і так звані «віртуальні користувачі». Багато бібліотечних процесів (комплектування, облік і відпрацьовування нових видань) автоматизовано. Створено електронні каталоги, систематичну картотеку статей і бази даних з різних тем.
В останні роки, завдяки стабілізації бюджетного фінансування, бібліотека імені В. Маяковського знову може здійснювати свої функції обласного методичного центру. Регулярно провадяться виїзди до районних і сільських бібліотек з комплексними перевірками і наданням методичної допомоги, семінари в Одесі. А повсякденне бібліотечне життя не обмежується обслуговуванням читачів і «користувачів» (так називають тих, хто, переважно, одержує інформацію з електронних носіїв). Часто провадяться зустрічі з «цікавими співрозмовниками», літературні вечори та інші акції.
Своє професійне свято і ювілей «Юнацька» відзначила Днем відкритих дверей. Увазі відвідувачів було представлено нові книжки і періодичні видання, продемонстровано можливості бібліотеки у сфері використання нових технологій. Але головною подією, звичайно, було знайомство з матеріалами, присвяченими історії бібліотеки. Це альбом-літопис «30 років ОЮБ ім. В. Маяковського», ювілейна збірка «Вітрильник юнацтва», виставка «Ювілейна фотохроніка». Співробітники бібліотеки постаралися, щоб їхнє свято стало святом і для читачів. Треба зазначити, що, крім «юнацького контингенту», молодих людей від 15 років до 21 року, до бібліотеки приходять читачі різного віку – жителі прилеглих будинків. Отже, «Юнацька» відкрита для усіх.
...Може здатися, що в діяльності цієї бібліотеки – суцільні «плюси» і ніщо не засмучує її. Але, на жаль, усі мінуси при ній – і невисокі зарплати, якими не залучиш молодих фахівців (тому їх і немає...), і необхідність нових приміщень (для проведення тих же масовий акцій...), і всі «принади» комплектування за допомогою тендера... Але у свято, і в ювілей, хотілося розповісти про досягнення, – які, попри всі негаразди, є.
Ірина ГОЛЯЄВА,
«Одеські вісті»
І ВІДКРИЛА СПОВНА ТАЇНУ КНИГИ
У житті кожного з нас було перше знайомство з бібліотекою. У моєму воно з’явилося в далекому 1955 році, коли старший брат привів в районну дитячу бібліотеку, де нас зустріла привітно Надія Опанасівна Димова. Я ще не була школяркою, і вона довго розмовляла зі мною, цікавилася уподобаннями, відкривала книжечки з яскравими картинками, прохала прочитати той чи інший абзац. Переконавшись, що читати вмію, відрила формуляр. З тих пір я стала постійною відвідувачкою цього незвичайного закладу, що був розміщений у одній з невеличких кімнат хати-мазанки.
Якщо висловитись мовою сьогодення, то бібліотека ця була для нас своєрідним інтернет-клубом, а її господарка – живим “комп’ютером” чи “ноутбуком”, бо знала, як нам здавалось, про все на світі. Любили приходити сюди взимку. Тут палилась грубка, а ми на саморобних стільчиках грілись біля неї, пригощались чаєм. Щастям було для малечі, коли Надія Опанасівна дозволяла самим “поблукати” між стелажами і вибрати книжечку, як казала, “котра на тебе дивиться”.
Через пару років перевели бібліотеку в одну з найбільших та світлих кімнат районного Будинку культури, і нами почала опікуватися Галина Григорівна Літовченко. Молода, енергійна, по-материнськи турботлива, вона буквально захопила школярів виром своєї діяльності. Разом з нею готували народознавчі виставки, монтажі, з якими виступали у школі, на фермах; влаштовували концерти української пісні, конкурси юних читців безпосередньо в бібліотеці, на які запрошували батьків.
І тоді теж, пригадую, переможцям урочисто вручали призи – простенькі сувеніри, яскраві книжечки-складачки. За перше місце в конкурсі читців мене нагородили “супер-призом” – квитанцією на річну передплату популярної газети “Пионерская правда”. У той час не переймалася звідки брали бібліотекарі, хоч і мізерні, кошти на закупівлю подарунків. Тепер розумію, що з власної кишені, зі своїх невеличких зарплат. Бо ж гроші на подібні заходи не виділялися, та й про спонсорство не здогадувалися. Дуже любили її бібліотечні уроки. Це коли Галина Григорівна приходила безпосередньо в школу, розповідала про новинки літератури, навчала, як користуватися енциклопедією, всілякими каталогами – це вже в старших класах. А насамкінець, цікава розповідь про котрогось з письменників, читання уривку з твору, що не входив у шкільну програму.
Запам’яталися екскурсії по селищу Комінтернівському. Здавалося б, чим тут можна здивувати дітей? Але ж знаходила! В один з погожих осінніх днів повела групу дітлахів у колгоспний сад, де вже було зібрано врожай, але він не втратив своєї краси. Скільки різноманітних барв ми тоді нарахували, скільки листочків поназбирували. А як багато дізналися з розповіді Галини Григорівни про кожну породу дерева... Ця жінка урочисто провела, коли настав час, своїх вихованців до бібліотеки для дорослих читачів. Але ще довго ми спілкувалися з нею, бігали на консультації...
“Як тепер живе моя бібліотекарка?” – запитую себе. Телефоную, і за півгодини вже в гостях у Галини Григорівни. Роки мало змінили мою колишню наставницю, хіба що зовсім побіліла. Все така ж гарна, говірлива, з цікавинкою в очах.
– Чому обрала бібліотечну справу? – всміхається. – Дуже любила дітей. Тому й вступила до Одеського технікуму підготовки культурно-освітніх працівників на бібліотечне відділення. Працювала два роки в рідному селі Каїри, а в 1957 році перевели в районну дитячу бібліотеку. Пропрацювала у ній сорок років.
– Ти знаєш, – говорить щиро, – якщо б повернулась молодість і переді мною постало питання про майбутню професію, я без вагань знову обрала б бібліотечну справу.
Віддаючи чужим дітям часточку свого серця, вона разом з чоловіком Юрієм, до речі, рік тому ця пара відсвяткувала своє золоте весілля, виховали двох прекрасних синів Валерія та Віктора, мають онуків, правнучку Машу. Вважає себе щасливою і в особистому житті. Як і в молодості, цікавиться новинками літератури, регулярно читає газети та журнали, захопилася розгадуванням кросвордів.
Зараз бібліотеки оснащуються комп’ютерами, підключаються до інтернету. Це дуже добре, можна “вийти” за межі читального залу і в такий спосіб спілкуватися з колегами, відкривати для себе все нові й нові сторінки книжкового розмаїття. Ми спілкувалися з книгою в інші часи, вважаю, не найгірші. Бібліотекарі старшого покоління відкрили нам сповна таїну книги – джерела знань, виконали головну мету – аби слово Україна для нас не було абстракцією, порожнім звуком. Аби увійшла Україна в нашу душу краєвидом, словом, піснею і щасливою долею. Серед них і Галина Григорівна Літовченко.
Валентина ГАРЧЕВА,
власкор «Одеських вістей»
Комінтернівський район
НАД ПРІРВОЮ В НЕПРАВДІ
З ранку у працівників Кілійської районної бібліотеки – своєрідна виробнича летючка: вони жваво обговорюють прочитане напередодні увечері. Хтось брав додому книжку, що надійшла за так званою президентською серією, хтось перечитував класика. Нова інформація, нові враження, нові ідеї…
– Здрасьте! Дайте мені який-небудь детектив. Прохання юної читачки повернуло хранителів книжкового храму у "буття моє".
– Я запропонувала б вам цю книжку, – подала було Олена Максимівна Густіна томик.
Але, тільки глянувши на акуратну оправу, дівчина замотала головою:
– Ні! Мені детектив. Мені б час згаяти.– Ну от, – знизала плечима Валентина Василівна Прохорова, головна методистка районної бібліотеки, коли за дівчиною зачинилися двері. – Але ж Біблія навчає, що гаяти час – страшний гріх.
Помовчавши, бібліотекарі знову повернулися до теми, яку обговорювали десятки разів: яку роль відіграють у сучасному суспільстві працівники бібліотек? Хто вони – охоронці книжкового фонду? Чи, все-таки, пропагандисти, які несуть людям культурну спадщину світової цивілізації?
– Але ж усе частіше звучать висловлювання, що наше завдання – просто обслуговувати населення, організовувати, так би мовити, дозвілля, – говорить завідувачка абонементу. – Але ж вчитель у школі не йде на повідку у дитини, він їй дає програмний матеріал і пропонує додатково вивчити те, що вважає за потрібне. Звичайно, школяр має право вибору – навчатися чи ні. У такий же спосіб повинні працювати з читачем і ми.
– Останнім часом бібліотеки заполонили книжки, які хтось дуже влучно охрестив "літературою з глибоким декольте", – говорить Валентина Василівна.
– Як сказав Лихачов, на жаль, ми долучилися не до світової цивілізації, а до світової каналізації. Вітчизняний видавець працює на попит, переслідуючи винятково свої фінансові інтереси. Кажуть: нічого не поробиш – ринкова економіка... Але якщо маленька дитина попросить сірники, ви ж їй не дасте! А держава погоджується з таким станом справ. Та що видавець – вже так званий сучасний письменник працює на попит. Автори ширвжитку не просто псують папір, а рубають під корінь наше майбутнє. Я не ратую за цензуру в гіршому розумінні цього слова, але розумна політика на рівні держави повинна здійснюватися. Державні люди повинні думати: що видавати, щоб наші діти виросли добрими, щоб формувалося здорове суспільство. І, все-таки, є в Кілійській бібліотеці читачі, які здатні відокремити зерно від полови. Книга відгуків. Пише Надія Михайлівна Кирвас: "Я живу тільки літературою. Вона допомагає мені хоч трішки відволіктися від проблем, забути усе погане і вірити в те, що добро все одно переможе. Я дуже хочу подякувати працівникам нашої бібліотеки за моральну підтримку". Володимир Борисович Жеков: "Величезне спасибі за уважне, доброзичливе ставлення до читачів. Щоразу, приходячи до бібліотеки, з великим задоволенням спілкуюся з працівниками".
Читацька зала. Тут завжди багато молоді: студенти пишуть контрольні, курсові, дипломні роботи. Поруч з ними трудяться Ганна Степанівна Митрофанова, Віра Іванівна Дерменжи, Діана Олексіївна Кунєва, Антоніна Євгенівна Стукало та інші бібліотекарі.
Тематичні книжкові виставки, стінгазети для читача, заходи в школах і ПТУ – колектив робить усе можливе, щоб залучити якнайбільше дітей і молоді до храму книги.
– Ми провадимо велику роботу з дітьми і юнацтвом, – розповідає В.В. Прохорова. – Відгукуємося на прохання всіх установ освіти. Але якщо раніше ми обмежувалися лекціями, розповідаючи дітям про книжки, то тепер доводиться застосовувати зовсім інші форми роботи, з елементами шоу. Діти не вміють слухати. От ця реклама "Не гальмуй – снікерсуй, живи зараз!" вона відображує сьогоднішній час. Світ галопом кудись мчить, а те, що справді заслуговує на увагу, залишається незатребуваним. Чи може бібліотекар переломити ситуацію? І знову професіонали сперечаються.
– Від нас історія не залежить, – говорить Г.С. Митрофанова. – У наш час майбутнє залежить від тих, у кого є влада і гроші.
– Давайте будемо починати кожен із себе, – закликає В.В. Прохорова. – Ви ж ніколи не скажете відвідувачу: "Немає такої книжки" тільки тому, що ліньки встати і пошукати на полицях. Навіть якщо необхідної книжки справді немає, ви все одно знайдете для читача що-небудь аналогічне натомість. Усе починається від ставлення кожної людини до своєї справи. І коли ми до когось висуваємо претензії, треба подумати: а що зробив я?
Молоді люди, продовжуючи строчити свої контрольні, прислухаються до діалогу дорослих. Що думають вони? Давайте запитаємо.
– У бібліотеці давно настав час встановити комп'ютери з виходом в інтернет, – без натяків говорить юнак. – Це – не данина моді, це – додаткове джерело інформації, яку можна швидко одержати. У мене вдома є комп'ютер, але ж у багатьох-то немає.
– І ксерокс би не зашкодив, – додає студентка, яка вже втомилася переписувати дані з товстих енциклопедій.
Молодь права: матеріальна база бібліотеки дуже і дуже скромна. Що говорити про комп'ютери, якщо елементарно не вистачає коштів на передплату періодичних видань. Спасибі, допомагають грошима О. Андрющенко (Кілійське відділення "Імексбанку"), І. Капітан (ТОВ "Титан"), І. Наньєв (ТОВ "Рута-Нова"), фермер Г. Стоянов, деякі підприємці. В міру фінансових можливостей допомагає бібліотеці районне керівництво: приведено в належний вигляд фасад будинку, зроблено ремонт читацької зали. Але час, звичайно, вимагає значніших інвестицій у культуру.
Зараз триває чудова передача про російські прізвища: Строганови, Волконські, Трубецькі, Юсупови. Є такі прізвища і в Україні. Чи мислима культура без цих імен? У кожній нації були люди, які розуміли: насамперед, держава тримається на духовності. І завдяки таким людям світ має Ермітаж, Третьяковську галерею. Багатство дається людині як іспит – як вона ним розпорядиться?
Цими днями один з читачів Кілійської районної бібліотеки попросив твір Селенджера, але невірно промовив назву – "Над прірвою в неправді". Тим самим ненавмисно, але дуже точно охарактеризувавши час, у якому ми живемо.
Антоніна БОНДАРЕВА, власкор «Одеських вістей»
