Володимир Вдовиченко. Відлуння серця. Поезії. (Бібліотечка лауреатів премії ім. Степана Олійника). Одеса, 2005

Поява цієї поетичної збірки ще раз засвідчила, що запровадження Одеською обласною організацією Національної Спілки письменників України та Благодійним фондом ім. Степана Олійника “Бібліотечки” лауреатів премії імені видатного гумориста було актом своєчасним і творчо виправданим. Упродовж трьох десятиліть, які існує всеукраїнська літературна премія імені Степана Олійника та активно проводяться дні сатири і гумору на Одещині, зокрема, в рідній “степановій” Левадівці, наш літературний процес збагатився низкою гумористичних книжок та плеядою нових літераторів, які поповнили лави українського сатирикону. Як бачимо, не загубилося серед цих мистецьких імен й ім’я літератора з Саврані Володимира Вдовиченка.

Втім, з появою цього імені на літературному небосхилі пов’язана окрема історія. У передмові до “лауреатського” збірника, редактор книжки Володимир Гаранін писав: “Так сталося, що протягом тривалого часу мережачи рядочки то ліричних, то сатиричних віршів, вряди-годи друкуючи їх на шпальтах газет, поет не спромігся видати жодної книжки”. І так справді було, аж поки цей поважного віку чоловік (1929 року народження) не видав 2003 року свою першу гумористичну збірочку “Хвала ослові”. Та оскільки цій книжці передували його публікації в солідних сатиричних журналах “Перець” і “ВУС”, а також у республіканських та обласних газетах, то вже цієї, першої книжечки цілком вистачило, щоб В. Вдовиченку було присвоєне звання лауреата літературної премії ім. С. Олійника.

Що ж стосується другого за ліком збірника, виданого вже в “Бібліотечці”, то він може слугувати авторові і своєрідним “вибраним” і “повним зібранням”; принаймні в ньому відтворено всі жанрові і тематичні пошуки автора, його творчі уподобання і прояви душевного неспокою. Розмірковуючи над цим у вірші “Моя поезія”, поет звіряється своєму читачеві:

Вона настояна на травах

Із наших благодатних піль –

аби при всіх недугах-травмах

в людей вгамовувався біль.

Вона настояна на мові,

Що нам дали батьки й діди, –

щоб наша пісня, наше слово

рубіном сяяли завжди.

Це з циклу “Стежками прожитого”, в якому авторові болить і буремна історія його краю, і складні життєві дороги, якими довелося пройти його родині (цикл “На батьківськім порозі”, з віршами: “Родинне”, “Материнське”, “Мати”, “Бабуся”), і та історична несправедливість, за якою рідна подільська земля – тепла, родюча і гостинна – зазнала стільки колгоспно-ідеологічної наруги і такої духовної руйнації. У цьому циклі, що складається з восьми присвячених власному родові психологічних екскурсів, досить образно, а головне, правдиво відображено історичне буття всього нашого народу.

А скільки роздумів викликає така собі сумна картинка з сучасного життя під назвою “Дощечка з назвою села”! Так, колись тут, у цій місцині, було село, воно століттями нуртувало життям, воно пережило чимало війн та всіляких лих. А тепер від нього, визнаного “неперспективним”, залишилася лише табличка з назвою:

…Як видно із джерел архівних,

Оте село не так давно

вписали до неперспективних,

тому й загинуло воно.

І дощечка ота, на схилі,

Із назвою села на ній –

це ніби хрест той на могилі…

Це ніби докір долі злій.

Люди старшого віку знають, що означало для кількох тисяч українських сіл потрапити до реєстру “неперспективних”, а отже – приречених, з яких нерідко навіть добровільно-примусово виселяли.

З неменшим інтересом прочитуються і цикли: “Пригорща сміху – людям на втіху”, “Байки”, “Мініатюри з натури”. Кращі твори цих книжкових розділів засвідчують, що автор непогано володіє і лаконізмом афористичного письма, і таїнством класичної езопівської байки, і основами олітературеної фольклористики. Герої його байок “Свиняча психологія”, “Павук”, “Справедливий кіт” та багатьох інших – критично, соціально угадувані; вони наші сучасники і діють у відповідності з нами ж таки виробленими принципами і стандартами. І якщо деякі з відтворених поетом сюжетів виявляються задавненими і про них уже писано й переписано – то претензії тут не стільки до автора, скільки до нас самих, нас усіх. Бо коли гуморист змушений констатувати:

З давнини відома

мудреців наука:

дорікать начальству –

небезпечна штука.

…То не його провина в тому, що ця банальна мудрість пронизує всю людську цивілізацію крізь усі віки її розвитку. І в таких випадках гуморист-сатирик завжди опиняється перед дилемою: писати про те, що вже не раз писано до нього, він начебто й не повинен, але ж не писати про те, що труїть життя мільйонам його сучасників – теж не має права. Тим паче, що навіть у найбанальніших за своїм сюжетом творах Володимир Вдовиченко намагається прийти до читача з власним мовно-гумористичним обрамленням, власним дотепом, власним поглядом на ситуацію, і головне, з максимальним творчим та соціально-політичним осучасненням її. А погодьтеся, що для сатирика це – неминуча умова актуальності, або й злободенності його творів, а отже, й передумова його популярності серед читачів.