З ранньої весни і до пізньої осені садиба Ніни Єгорівни Перчук пломеніє різнобарвними кольорами квітів. Весною приваблюють зір тюльпани, клематиси, троянди, далі – жоржини, хризантеми, айстри, чорнобривці, які обрамляють всю огорожу. Кожен, хто йде вулицею Тургенєва у Любашівці, мимоволі зупиняється, аби відзначити і про себе, і вголос порядок, який роками підтримує невтомна трудівниця. Мало кому вдається усього на двох сотках, відведених під так звану красу, спеціально виділити ділянки для різних видів квітів окремо, розділити їх бетонованими доріжками, аби зручно було доглядати. Саме цим дизайном садиби і милуються любашівці та гості селища. Частенько молодята у день весілля просять дозволу сфотографуватись на фоні неповторної краси. Ніна Єгорівна завжди із задоволенням запрошує гостей.
А розпочинала вона з 17 тюльпанів, трохи пізніше засадила ділянку іншими квітами. Та найбільше кохається у трояндах, яких нині налічується до сотні кущів.
Принагідно додам, що просторий будинок та господарські будівлі утримуються в ідеальному порядку. Завжди все підфарбовано, жодного бур’янчика чи сміття не побачите. Така ж стерильність і в самому будинку. Кожна річ має своє місце.
Батьки Ніни Єгорівни жили у Владимирській області, у м. Дегтярьові, працювали на військовому заводі. У 1945 році родич батька (українець) запросив переїхати у Брянську область. Там дівчина закінчила школу й вступила до Харківського кредитно-економічного технікуму. Після його закінчення поїхала за розподілом до Фрунзівки на Одещину, а у 1953 році потрапили до Любашівки. Працювала інспектором у сільськогосподарському банку. Через три роки вийшла заміж за Якова Перчука. Удвох з чоловіком виховали двох прекрасних доньок – Майю та Аллу, які закінчили школу з золотими медалями й обрали спеціальність педагога. Філологічний факультет університету закінчила й онучка Юля.
– Після того, як у банку я потрапила під скорочення, більше працювати мені не довелось через серйозні сімейні обставини, – розповідає Ніна Єгорівна і втирає непрохану сльозу. – Тяжко захворіла мати чоловіка (його батько, колишній голова правління райспоживспілки, помер у 1950 році), шість років вона була прикута до ліжка. Чорна смуга торкнулась і моєї родини. Після трагічної загибелі батька я забрала й свою важко хвору матір. Так відразу на моїх руках було дві матері й двоє дітей. Чоловік, Яків Матвійович, працював годинниковим майстром, один на всю велику родину. Придбавши ділянку, ми збудували власний будинок. Прожили ми з ним душа в душу, він був незвичайний. Ніколи не образив мене, а лайливих слів не вживав взагалі. Ми намагались берегти одне одного. Все прохав, аби я відпочила, бо ж без діла ніяк не могла всидіти.
У Ніни Єгорівни ідеальний порядок у дворі ще й тому, що вона не тримає ніякого господарства. Колись з чоловіком вони пробували вирощувати свиней та качок, а потім відмовились. Усі ці продукти можна купити, переконував чоловік, нехай краще квітнуть біля дому квіти, вони більше радуватимуть людей.
– Яків Матвійович захворів раптово, і за дві місяці його не стало, – продовжує далі розповідь наша героїня. – Але перед тим, як відійти у інший світ, він накреслив мені програму дій: у першу чергу – збудувати лазню, потім – господарські будівлі, бо у нас був лише будинок. Чоловік передбачив і те, що на роботу влаштуватись я не зможу, тож і порадив мені займатись розведенням квітів. “Роби людям добро, – радив він, – і тобі буде легше”. Ці слова й стали моїм компасом у житті вже без чоловіка. Усі знають, що квіти я продаю найдешевше, інакше не можу. А коли у людини горе, не беру грошей взагалі.
Поділюсь з вами сокровенним: мені дуже жаль зрізувати квіти, адже вони зів’януть, а хочеться, щоб тішили людей своєю неповторною красою. Дивна річ природа: у ній стільки барв! Любов до прекрасного прищепила й дітям та трьом онукам. Оце йду вулицею після дощу, збираю з асфальту дощових черв’яків й кидаю на город. Нехай краще там працюють, аніж їх розчавить колесо автомобіля.
У домі Перчуків немає нічого зайвого, усе дібрано зі смаком, хоч і недороге. Зайве тут роздають сусідам, знайомим. Бідніший, вважає господиня, добріший і небайдужий.
Усі знайомі й незнайомі люди завжди роблять компліменти господині квіткового царства, мовляв, роки їй непідвладні. Однак насправді вона постійно бореться з тиском, постійно тримає на контролі й перемірює його апаратом, про який подбали дочки. Попри усі негаразди залишається привітною і щирою, такою була завжди. Може, тому так часто зупиняються біля цього двору люди, їх вабить добра енергетика...
У родині прийнято до ювілейних дат готувати недорогі подарунки, особливі побажання, тости. 15 жовтня відсвяткувала 75-річний ювілей Ніна Єгорівна. Звичайно, приїжджали дочки з сім’ями.
– Онук Женя, – каже ювілярка, – влаштував феєрверк на мою честь. А я вітала свою першу правнучку Аріану, якій 14 жовтня виповнилося півроку. Я довго думала, що ж їй подарувати, аби вона, як виросте, знала, що у неї була прабабуся. Оскільки я є членом Харківського книжкового клубу, то виписала три гарно оформлені книги Агнії Барто, Корнія Чуковського та Володимира Степанова.
Селищна рада до ювілею Ніни Єгорівни також підготувала свій подарунок, визначивши на день селища саме її садибу кращою. Та хто ж заперечуватиме, коли це насправді так! Тож нехай нашій землячці-ювілярці Бог дарує довгі літа за щирість душі, за красу.
