Знайомтесь: Зульфія Мінгажева – директор Одеського регіонального Центру розвитку громадянського суспільства; керівник програми «Народний університет громадянської культури» (формування і розвиток системи безперервної соціально-громадянської освіти); директор Одеського представництва Міжнародної інноваційно-екологічної компанії «Гіацинт»; голова постійного оргкомітету Міжнародного фестивалю «Педагогіка ХХІ століття»...
...І все ж таки, поза всі службові та громадські обов’язки і посади, Зульфія Мінгажева вважає себе професійним педагогом і найбільше пишається тим, що в свої ще досить молоді літа вже має понад двадцять років педагогічного стажу, причому впродовж сімнадцяти років вона працювала в системі міжнародного руху “За альтернативну освіту”, здебільшого поєднуючи цю діяльність із роботою в системі усталеної державної освіти.
Вона завжди з якоюсь особливою теплотою говорить по Україну, майже з ніжністю відгукується про красу причорноморських степів та багатьох інших регіонів України, в яких їй уже довелося побувати, або про які встигла дізнатися з захоплених оповідей колег-мандрівників. І взагалі, як істинний педагог, вона всім своїм ставленням до реалій українського буття, всім своїм прагненням пізнати мову і культуру українського народу теж дає всім нам своєрідний урок того, як, будучи представником іншої культури, іншого народу, інших національно-культурних традицій, слід вживатися і вшановувати культуру і традиції того народу, на землю якого занесла тебе доля.
І я кажу це невипадково, адже за життєписом цієї чудово, по-європейськи вихованої та освіченої жінки можна простежити чи не всю географію колишнього Радянського Союзу. Будучи за материнською лінією етнічною уральською (сибірською) татаркою, з того народу, який свого часу під проводом хана Кучума витворював досить велике і сильне Сибірське ханство, вона народилася в містечку Учали, що в приуральській частині Башкортостану, і з дитинства опановувала мову та культуру башкірів і росіян. Склалося так, що батько її Шаміль Мінгажев за освітою, професією та покликанням був шкільним учителем і вважав, що донька мала б перетворити вчительство на родинну династичну професію. А ось мати Венера Назіжівна, фінансист за фахом, все життя своє присвятила винятково громадській діяльності. Пройшовши через міськком комсомолу та міськком партії, через безліч усіляких громадських посад і доручень, вона вважала, що сучасна жінка просто зобов’язана бути високоосвіченою і громадсько-активною. Це просто в неї в крові.
Так от, Зульфія Мінгажева, яка вірить в особливий зв’язок людини з силами Космосу, в доленосну визначеність нашого з вами життєвого шляху, вважає, що Природа примудрилася далекоглядно поєднати в ній “вчительське людинолюбіє та многотерпіння” батька – з розкутою громадською активністю матері, витворивши саме той суспільно-громадський “продукт”, який майже ідеально поєднується з її, Зульфії, дієвим, вибуховим характером.
Закінчивши фортеп’янне відділення Учалинського музичного училища та отримавши диплом педагога і методиста початкової освіти Магнітогорського держуніверситету, Зульфія Шамілівна певний час працює викладачем музики, концертмейстром та музичним керівником в різних закладах рідного містечка Учали. Але вже тоді відчуває, що в погодинно розписаних вчительських рамках їй затісно. Тим паче, що, заразившись ідеями пізнання альтернативних методів освіти, медицини та природознавства, вона безперервно, і з якоюсь дивовижною самовідданністю, вчиться, причому не задля диплома, а по-справжньому, поглиблено, з залученням усе нових і нових інформаційних джерел, здобутків громадських об’єднань, шкіл і вчителів. Тільки цим можна пояснити той факт, що за досить короткий час Зульфія встигла закінчити факультет Управління розвитком освіти Університету ноосферної освіти; Міжнародний інститут розвитку особистості і соціуму; Університет управління і психосистемології при міжнародній Академії універсології; курси при Челябінському державному педуніверситеті з педагогічної валеології, школи початкового розвитку та музикотерапії...
Першу свою посвяту в альтернативну освітянку вона пройшла у відомій далеко за межами Росії Школі педагогіки життя та психології еволюції, започаткованої Талгатом Акбашевим, з яким вона познайомилася в Челябінську, де працювала заступником директора з наукової роботи однієї з гімназій. Саме тоді до неї прийшло усвідомлення, що формування людської особистості не може і не повинно замикатися на класичній шкільній предметній підготовці. Що існує чимало психологічних, природознавчих, соціально-громадських, культурологічних та інших принципів і способів впливу і самовпливу на формування Особистості, здатної жити в напруженому, полірелігійному, поліетнічному, полісоціальному сучасному світі.
А згодом, уже працюючи викладачем кафедри педагогіки та методики початкової освіти в Магнітогорському університеті, вона почала глибинно освоювати принципи Школи альтернативної освіти Михайла Щетініна; далі – так званої Геленжицької школи гуманістичного спрямування особистості започаткованої Шалвою Амонашвілі. А захоплення Школою універсологічної системи безперервної громадянської освіти одесита (зараз він працює в Мінську) Віталія Полякова стало одним із стимулів, який врешті-решт привів Зульфію до Одеси. Втім, це вже окрема історія і для іншої рубрики.
Ще там, у Магнітогорському університеті, їй пророкували велике наукове майбутнє, з захистом кандидатської та докторської і професорською мантією. Але пристрасне бажання пізнавати все нові педагогічні школи, оточувати себе новими знавцями, та вже й власними учнями, які працювали в альтернативній педагогіці, призвели до того, що в Єкатеринбурзі Зульфію Мінгажеву ще пам’ятають, як проректора Громадянського університету управління та психосистемології при Російській Академії універсології; в Ясенівському окрузі Москви вона, за підтримки відділу освіти Московської думи, працювала педагогом-технологом школи дистантного навчання. А коли до неї звернулися з проханням стати директором Центру програми “Підготовки молодіжних команд управління соціальними та бізнес-проектами”, тобто по суті налагодити діяльність такої програми при Центрі соціальної інженерії, Зульфія Шамілівна переїжджає до Уфи. Але зауважу, що запрошення це надійшло тому, що в Уфі вже знали, як вдало вона діяла, налагоджуючи діяльність річної школи дистантного навчання в Дудинці, куди, полишивши Москву, прибула на запрошення Головного управління освіти Таймирського автономного округу.
Минулого літа значного резонансу в педагогічних колах не лише Одещини, але й усієї України, набув організований Зульфією та її колегами Міжнародний фестиваль “Педагогіка ХХІ століття”, який проводився на базі одного з пансіонатів селища Грибівки Овідіопольського р-ну. Очоливши ще 2002 року постійнодіючий оргкомітет цього фестивалю, Зульфія перетворила його на міжнародний, домоглася того, що на нього з’їжджаються (в 2003 – 2006 р.р.) провідні науковці від педагогіки, а доповідями з проблем психології та альтернативних напрямків освіти, що лунають там, уже зацікавилися різні наукові заклади України, Білорусі, Росії, Молдови, Франції. В 2003 – 2004 роках Зульфія була президентом Одеської асоціації “Світ через культуру” та стала членом Української академії універсології.
Коли я запитав Зульфію Шамілівну, чи дозволяє її особистий час віддаватися громадській діяльності, чи не заважає це займатися своїми родинними справами, вона відповіла коротко:
–У мене четверо дітей: двоє хлопців і двоє дівчат. Але я сказала собі: “Ти не належиш до тих матерів, які дбають тільки про благополуччя власних дітей”. Та, власне, цього благополуччя й не можна досягти, не дбаючи про розвиток, духовне і фізичне вдосконалення всього того громадянського і природного середовища, в якому твої діти зростають і в якому їм належить створювати власні родини.
А мовивши так, знову захопилася втіленням у життя грант-проекту (з представництвом в Одесі та Херсоні) “Євросоюз: партнерство за демократії, в ім’я здоров’я нації”; проектами Міжнародної інноваційно-екологічної компанії “Гіацинт” та Народного університету громадянської культури; проблемами очолюваного нею регіонального Центру розвитку громадянського суспільства і, звичайно ж, діяльністю оргкомітету Міжнародного фестивалю “Педагогіка ХХІ століття”, тепер вже зразка 2007 року. А задумів тут у неї чимало. Зульфія вірить у своє покликання, вірить в тих педагогів-активістів, що гуртуються навколо неї – таких, як Тетяна Гребньова, Тетяна Волковська та чимало інших. Вона називає себе “людиною покликання”. І такою вона насправді є.
