Передплата-2007 важка ти, ноша поштаря

Розмова з поштарями Тарутинського відділення зв'язку вийшла у нас не дуже веселою, хоча мова спочатку зайшла про передплатну кампанію на наступний рік і конкретно – на обласну, і досить популярну в цьому районі газету «Одеські вісті». Жінки поспішали назвати постійних на своїх дільницях передплатників, які і не мислять себе без неї, – Глода Миколу Даниловича, Берила Миколу Дмитровича, Хватова Павла Івановича, Бесчастного Миколу Дмитровича, Калгатіна Віктора Валентиновича... Усі вони і багато які з тих, кого ще називали, передплачують газету з перших днів її виходу у світ, і тому вважають справді своєю, підказують теми, цікаві адреси.

До речі, під час свого нещодавнього відрядження до Тарутиного я провела міні-опитування з перехожими. Зрозуміло, не всі вони – передплатники «Одеських вістей», але шанувальники її свою думку і побажання висловили.

Чоловік середніх років з текою під пахвою. Поспішав до райдержадміністрації, однак призупинився:

– Солідна газета. Передплачую давно і скажу: вона цікавішає з кожним роком. Мені подобається велика інформаційна добірка, на одному подиху читаю всі матеріали суботнього номера, шанобливо ставлюся до «розумних» статей Сушинського. Моя порада: як фермерові, мені б хотілося більше ділових консультацій і статей про фермерський рух. Частіше пишіть про це.

Миловидна жінка у віконці ларка. Посміхається:

– Аякже, – читаю! Чоловік виписує її вже три роки. Ви там про людські долі пишете. Нещодавно прочитала «Державу любові» і розплакалася. Я взагалі усе, що пише Альона Войтенко, читаю із задоволенням. Але, знаєте, у моїй долі теж багато цікавого. Напишете?

Літня, років 75-ти, людина. Йде важко, спираючись на паличку – суглоби замучили:

– У моєму віці просто не солідно було б «Одеські вісті» не передплачувати. Звичайно, передплачую і читаю все, аж до оголошень, але з особливим інтересом – за підписом Віктора Мамонтова. Відчуваю, він сам – військовик. Душевно пише про ветеранів війни. Ви передайте йому наше ветеранське спасибі. Що порадити? Пишіть більше про наші маленькі села, як у них людям живеться, ну і про нас, звичайно, – ветеранів війни і праці.

А коли ми було вже попрощалися, додав:

– Так, ось ще що. Напишіть про людей, без яких газета до наших осель не дійшла б, – про поштарів. Ціни їм немає. Але праця така, що не позаздриш.

Та він же правий. Я згадала, як одна з поштарок в Арцизі не без гіркоти сказала: «Зараз вже і не зрозумієш, хто ми більше, – поштарі чи торгаші. За день такий кілометраж накрутиш – ніг під собою не відчуваєш. Але план продажу товару на тобі висить – і ти втому придушуєш і далі – від хати до хати».

Тому новачки, які прийшли на цю службу, не дуже затримуються: здоров'я і терпіння міцні треба мати. Тому, переважно, ветерани до останнього і працюють. Нерідко ще з тієї причини, що передати свою дільницю немає кому.

У Березинському поштовому відділенні Марія Петрівна Грудко 28 років, як тут ще говорять, «поштарує», а Валентина Дем'янівна Константинова, яка прийшла у зв'язок відразу після школи, – 25. її дільниця – це 280 дворів. Обійти своїх «підопічних», обслужити як слід, рознести пошту, пенсії, прийняти замовлення всілякого роду, умовити купити хоча б який-небудь з пропонованих товарів рідко, коли у визначені нормою п’ять годин робочого дня укладається. А під час передплатної кампанії – і поготів. «Ти ж не обмежишся одним запитанням до людини: мовляв, будете що-небудь передплачувати чи ні? – пояснює Валентина Дем'янівна. – Ти даси їй каталог, вона його довго гортає, обмірковує, задає тобі сотню запитань, ти терпляче пояснюєш – та скільки на це часу іде? І з товаром – те ж саме. Усе перегляне, перемацає, перенюхає, а в результаті – пачку перцю за копійки візьме – і все. Тим часом до півгодини на все це пішло. І з рекомендованими листами доводиться нерідко по кілька разів на день до адресата ходити, доки не застанеш. Отож, часто працюємо і по шість, і по сім годин».

Один час якось були такі зрушення – постачити листонош велосипедами. І справді, тепер цей розповсюджений засіб пересування мають усі працівники березинського поштового відділення – з одним лише уточненням: купили вони велосипеди самі, за свої власні гроші. Щоправда, забезпечили їх теплими чоботами – і жінки за те вдячні. «А от у болоньєвих плащах, – іронізують вони, – походили б у зимову холоднечу ті, хто спорядив нас на два роки цією формою одягу». На щастя, цей термін минає, і вже до січня, як повідомила Валентина Василівна Стоянова – начальник Тарутинського відділення зв'язку, вони одержать добротні теплі куртки.

Довго з листоношею не поговориш, вона завжди квапиться. До того ж, знову збільшили план товарообігу. Продаси на тисячу гривень – 80 гривень до ставки збільшення. Але вдається це далеко не завжди. А в сільських поштових відділеннях начальник і поштарі, до того ж, підлоги миють, і печі топлять самі...

«А з додатком «Сімейний адвокат» у суботньому номері «Одеських вістей» – добре придумано, – схвально зауважили поштарки вже на виході з наповненими свіжою кореспонденцією і товаром сумками в руках. – Це точно усім сподобається. Будемо, звичайно намагатися, щоб передплата пройшла успішно».

Жінки пішли в дощ, що сіявся. Але ж ранок, який чудово почався, його не віщував…

Выпуск: 

Схожі статті