ЯКОЮ МАЄ БУТИ МОВНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ?
Відповідь однозначна: вона повинна бути ефективною і успішною, адже від цього залежить, як би це пафосно не звучало, майбутнє України як держави.
Розглядаючи етапи розвитку України від періоду Київської Русі до новітніх часів, ми переконуємося ось у чому: силоміць, примусово не можна прищепити повагу до мови основної нації держави. Це було у часи монголо-татарського іга, литовсько-польського правління, російського самодержавства, існування Радянського Союзу. Будь-які мовні, релігійні утиски української нації викликали шалений супротив і спонукали до протесту. І це не дивно, адже мова є генетичним кодом нації, і в критичні періоди свого розвитку вона висуває історичні постаті, які є символами народу.
Наша ж земля дала людям таких титанів духу, як Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стус. Таких постатей набереться небагато.
Якщо уважно проаналізувати історію розвитку будь-якої помітної народності, то виразно напрошуються аналогії. Тому вкрай необхідно при розбудові нашої держави враховувати історичний досвід.
Так, на сьогодні українці вперше за кілька століть цілком справедливо називаються титульною нацією держави. Але, разом з тим, наша країна є унікальною в поліетнічному розумінні – понад 100 націй і народностей живуть сьогодні в Україні. І мовна політика повинна будуватися таким чином, щоб будь-яка нація, разом із обов’язковим вивченням державної мови, мала всі можливості для свого культурного розвитку і відчувала захист з боку держави. Цінний, але, на жаль, неоцінений гідно досвід у вирішенні проблемних мовних питань накопичено в Одеській області, де мешкають близько 120 етносів: це випуск різномовних друкованих засобів масової інформації, теле– та радіопередач, проведення культурних заходів тощо.
Разом з тим, я вважаю безперспективним шлях насильницької українізації. Можна, звичайно, і далі ятрити рани на тілі історичної української писемності та посипати їх сіллю, а голови – попелом із наполегливістю, яка гідна кращого застосування. А ще при цьому щиро лити сльози гіркої образи і ганьбити “клятих москалів”. Це, на жаль, наш сьогоднішній звичний шлях.
А може, краще робити все, щоб мовна політика держави була виваженою та ефективною. Насамперед: не вносити чергового вже разу зміни до українського правопису; пропагувати із радіо та телеекранів справді кращі зразки української культури; гідно оцінити і віддрукувати твори українських письменників, які на сьогодні змушені перекладати свої твори на російську і в сусідів же й друкуватися; забезпечити державу необхідною кількістю галузевих перекладних словників. І до цієї роботи залучити професіоналів, а не навігласів, які, наприклад, на коробку передач кажуть “скринька перепихачів”, на апендикс – “хробаковидний відлупок”, шприц – “штрикавка”.
Друзі! Кожна людина є унікальною. Вона мислить, мріє, планує, називає навколишній світ словами тієї мови, яку уперше почула від своїх батьків, навколишнього оточення.
І це не її провина, а біда, що, починаючи із дошкільного закладу, людина не має можливості якісно вивчати українську разом із рідною мовою, та ще обов’язково хоча б і одну із європейських мов, – адже це посилить конкурентоспроможність людини у цьому світі.
Саме ці питання має вирішувати держава у мовній політиці.
І останнє: я – українець і мрію про той час, коли і кожен із вас подумав би про українську мову так, як я у своєму вірші:
І чим глибше поринаю я
В мову українську,
милозвучну, –
Чую в ній: то шепіт солов’я,
Раптом – запорізьку пісню
гучну.
І тужливий клекіт журавлів,
Лебедину вірність у любові,
Колисковий матері наспів –
Все злилося в українській мові.
Не спіши, земляче, зупинись!
Як би тобі доля не стелила –
Мові своїй рідній поклонись,
Що тебе людиною зробила.
Олексій МАЗУР,
депутат Іванівської райради
У БРАТНЬОМУ КОЛІ
В Україні народилася добра традиція – святкувати День української писемності та мови, провадити щорічний загальнонаціональний конкурс «Українська мова – мова єднання», а в цьому руслі – відзначати визначні дати української культури. На продовження добрих традицій цього року відбувалися перші Кулішівські читання. Слід наголосити, що у цій патріотичній справі ініціативу виявили одесити, зокрема голова обласної організації Національної спілки журналістів України Юрій Работін, письменник і журналіст Володимир Невмитий. Чому Кулішівські? Та тому, що Пантелеймон Куліш зробив вагомий внесок у розвиток української мови. Видана ним у С.-Петербурзі 1857 року «Граматка» стала основою правопису – «кулішівки». Цим правописом українці користуються й по сьогодні. З «кулішівкою» ми прямуємо у майбутнє.
ІВАН ФРАНКО – МАЛОВІДОМИЙ
Нещодавно в Одесі, у Всеукраїнському болгарському культурному центрі, відбувся вечір пам’яті Івана Франка. Болгарська громадськість з вдячністю згадує Великого Каменяра, який свого часу багато зробив для популяризації братньої культури в Галичині та Наддністрянщині і, загалом, в Європі.
Доповідь про значення творчої спадщини Івана Франка у нових історичних умовах виголосив професор Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Є.М. Прісовський. Євген Миколайович, давній шанувальник Івана Франка, розповів присутнім, а це переважно була молодь, про того письменника, мислителя, політичного діяча, якого ми ще погано знаємо. Він розповів, що творча спадщина Каменяра видана за радянських часів далеко не повністю, що багато праць, статей, віршів ще чекають на дослідників і видавців. Його філософська, політична спадщина препарувалася. Замовчувалися твори, що не вкладалися у прокрустове ложе сталінізму.
Так, називаючи І. Франка борцем за рівність і дружбу народів, його звинувачували в помилковості суджень з національного питання. Називалися, наприклад, його статті “З кінцем року” (1896), “Коли не по конях, то хоч по оглоблях” (1897), де Іван Якович, захоплюючись героїзмом Желябова, Кибальчича та інших українських революціонерів, і критикуючи їх за тактику індивідуального терору, говорив, що було б краще, якби українська революційна молодь віддавала свої сили визвольному рухові в межах своєї, української, національності. У цих статтях Іван Франко, нібито, відривав визвольну боротьбу робітників і селян України від загальноросійського революційного руху. Це підле і брехливе звинувачення. На прикладі зв’язків Івана Франка з болгарськими революціонерами, про що йтиметься нижче, ми побачимо, що критики діяльності українського соціаліста не мали рації.
Слухаючи виважену, емоційно насичену доповідь професора Прісовського, я розумів, що всього про Івана Франка не скажеш ні за вечір, ні за два. Таку український народ виховав творчу постать!
Думки мої завихрилися довкола поцінування Іваном Франком письменників шевченківської доби й уваги до мовних питань. Згадалася найколоритніша постать – Пантелеймон Куліш. Іван Франко зумів, як ніхто, дати йому об’єктивну оцінку.
Так от – про Івана Франка і Пантелеймона Куліша.
«ЩОСЬ МОВ ШИРОКІ, МОГУТНІ РУХИ ВЕЛИКОГО КОРАБЛЯ...»
Пантелеймон Куліш багато працював над перекладами Шекспіра. Щиро підтримував цю його діяльність Іван Франко, редагуючи його переклади та допомагаючи видавати їх у Львові.
“Куліш, – писав І. Франко, – першорядна звізда в нашому письменстві, великий знавець народної мови, а притім добрий знавець язиків та літератур європейських народів. Він узявся перекладати Шекспіра не для проби, а певний свойого панування над рідною мовою. Вимоги докладності і вірності оригіналів він розумів далеко не так, як Старицький, і дав нам переклад, з яким можемо без сорому показатися в концерті перекладачів великого Британця. Держачися оригіналу далеко докладніше, ніж його попередники, Куліш уміє притім надати свойому перекладові свій індивідуальний колорит, щось таке, що позволяє відразу пізнати в нім працю Куліша, а не жодного іншого українського поета. Є якийсь своєрідний тихий пафос, якийсь розмірений широкий подих у власних творах і в перекладах сего автора, щось мов широкі, могутні рухи великого корабля на широкій ріці”.
Поезія П. Куліша багатолика. Поет дбав про розвиток найціннішого народного духовного скарбу. Іван Франко підкреслював Кулішеві заслуги в цьому. Великий галичанин вважав цілком заслуженою похвалу, висловлену Опанасом Марковичем у листі до Миколи Гулака про мову П. Куліша. Висловлювання Опанаса Марковича навів Іван Франко в одній зі своїх статей: “Куліш сипле слова в чудових періодах, і тони його мови поневолі нагадують мені дзвінке стукання каміння в бистрім потоці”.
«ГРЕЦЬКА ВУЛИЦЯ. «ВЕРСАЛЬ»
Перший заступник голови Одеського обласного відділення Українського фонду культури Тарас Максим’юк, котрий взяв дуже активну участь в попередніх франківських заходах, і цього разу підготував колекцію матеріалів, присвячених пам’яті Каменяра. Це прижиттєві видання І. Франка, одеські листівки кінця ХІХ – початку ХХ століття, літографічний портрет письменника, вченого, політичного діяча, журналіста у виконанні Михайла Жука. Його розповідь біля стендів у фойє та в залі центру болгарської культури дуже уважно слухали численні шанувальники Івана Франка. В залі було багато молоді.
Всенародне відзначення 150-річчя з дня народження Івана Франка в Одесі не випадкове. Адже автор поеми “Мойсей” приїздив до Одеси на лікування, і те лікування йому допомогло. Одеські родові корені мала дружина Івана Франка – Ольга Хоружинська. Дід Ольги Хоружинської – Ілля Семенович Федоровський – походив із козацької старшини Слобідської України. Навчався у Харківському університеті, служив у війську. Дослужився до полковника. В Одесі, у Красному провулку, придбав будинок. Цікаво, що цей будинок стояв напроти готелю “Версаль”, де зупинявся Іван Франко у жовтні 1909 року. На жаль, Іван Якович не міг побачитися з дідом своєї дружини, бо той помер 1896 року. Тему “Іван Франко в Одесі” докладно вивчав письменник Григорій Зленко, і зацікавленого читача ми орієнтуємо на численні публікації цього автора в одеській періодиці та в його книжках.
Івану Франкові присвячено чимало віршів, зокрема, й одеських поетів.
СЕРЦЯ БОЛГАР – ІВАНОВІ ФРАНКОВІ
Іван Франко, як і Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, усіляко пропагував слов’янське єднання. З великим пієтетом він ставився до болгарського народу. Цей народ відповідав йому взаємністю.
Іван Франко перший серед українських письменників Галичини, Буковини, Закарпаття та Наддніпрянщини почав перекладати болгарські народні пісні, переважно гайдуцькі.
Великий Каменяр дуже зацікавився і болгарською поезією періоду боротьби за незалежність і мав намір перекладати усі поезії Христо Ботева. Намір Івана Франка підтримали поети Наддніпрянської України, зокрема Павло Грабовський.
За радянської доби до творчості Христо Ботева зверталися Володимир Сосюра, Павло Тичина та молодші побратими – Дмитро Павличко, Дмитро Білоус. Франко писав, що будь-яка демократична діяльність не принесе добрих плодів доти “доки ми не станемо пліч-о-пліч з сусідніми нам слов’янськими народами, так само зорганізованими до такої ж, як і ми, боротьби”.
Дуже показово, що при виборі різних аспектів досліджень українсько-болгарських зв’язків, Іван Франко зупиняється передусім на таких культурних і соціальних явищах, як виникнення і розповсюдження слов’янської писемності, богомільство, гайдуцтво, що відіграли важливу роль в історії болгарського народу.
Не лише дослідження, але й багато літературних творів Івана Франка ще за життя автора користувалися в Болгарії популярністю, наприклад, повісті, вірші, журналістські огляди “Листи з Галичини”.
Іван Франко був особисто знайомий (через Михайла Драгоманова) і багато років листувався з видатним ученим-шевченкознавцем Іваном Шишмановим, письменником Петко Тодоровим та іншими видатними діячами культури Болгарії.
«АРКОДУЖНЕ ПЕРЕВИСАННЯ ДО НАРОДІВ»
У нашій області представники національних спільнот створили понад 100 національно-культурних організацій. Одним із найактивніших провідників культурологічних заходів є згаданий на початку нашої розповіді Всеукраїнський центр болгарської культури, який очолює Дмитро Федорович Терзі, ентузіаст своєї справи.
– Ми живемо у дружньому, братньому колі національних товариств. У міру необхідності допомагаємо одне одному. Часто надаємо свою залу колегам, бо не всі товариства мають таке просторе приміщення. Для провадження заходів залучаються кошти фізичних та юридичних осіб, а також із історичних батьківщин. Ми, перефразовуючи слова Павла Тичини, видатного українського поета, який теж любив Болгарію, володієм аркодужним перевисанням до народів, а тому і живемо з усіма в мирі і злагоді, – додав Дмитро Федорович.
У Франківських урочистостях також взяли участь професійні та самодіяльні артисти. У Болгарському домі звучали українські пісні, українське слово.
Валерій ТРОХЛІБ, «Одеські вісті»
Культура ФЕСТИВАЛЬ ПАМ’ЯТІ М. ГРУШЕВСЬКОГО
В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Грушевського відбувся Х ювілейний обласний фестиваль української книги пам’яті М. Грушевського «Україна: зоряний час великих надій і сподівань», присвячений 140-й річниці з дня народження М.С. Грушевського. Організаторами фестивалю стали управління культури і туризму Одеської облдержадміністрації та Одеська обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Грушевського. В роботі фестивалю взяли участь начальник управління культури і туризму Одеської облдержадміністрації Юрій Кузнецов, громадські діячі, літератори, науковці та студенти Південноукраїнського державного університету ім. К. Ушинського.
“Михайло Грушевський належить до тих людей, які, грунтовно пізнаючи та пропагуючи історію свого народу, водночас стають активними і визначними творцями самої історії, – сказав під час відкриття фестивалю у своїй вступній доповіді “Академік Грушевський – видатний український вчений – історик, громадський діяч, літературознавець” письменник, академік Богдан Сушинський. Водночас він зауважив, що діяльність М. Грушевського на посаді голови Центральної ради ще вимагає поглибленого вивчення та аналізу, адже в подіях часів Української Народної Республіки, в універсалах Центральної ради, рішеннях і діях тодішнього уряду (Генерального Секретаріату) України проглядається чимало такого, що могло і повинно стати повчальним для сьогоденних політиків незалежної України.
З великою цікавістю вислухали учасники фестивалю доповідь декана історико-філологічного факультету Південноукраїнського держуніверситету В. Чумака “Михайло Грушевський – вчений, організатор наукового життя в Україні”; дослідницькі повідомлення студенток магістратури історико-філологічного факультету цього університету І. Кульчицької – “Революційні події 1917 року в Україні. Утворення Центральної Ради” та Н. Поховської – “Третій Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності України”. Про поетичну творчість М. Грушевського розповіла присутнім вчителька Сухолиманської загальноосвітньої школи А. Слободянюк.
В рамках фестивалю відбулася також презентація книжкової виставки: “М. Грушевський – літописець і патріарх української державності”, з розділами якої фестивальників ознайомила завідувачка сектору масової роботи читальної зали бібліотеки О. Ходіс, а бандуристки ансамблю “Мальви” виконали кілька веснянок та інших народних пісень.
І на завершення залишається додати, що колектив бібліотеки ім. Грушевського на чолі з директором Юліаною Амельченко, яка чудово вела програму фестивалю, зробив усе можливе, щоб цей захід став помітним явищем не лише в діяльності самої бібліотеки, але й у культурному житті області.
Наш кор.
