Вільні економічні зони (ВЕЗ) були і мають місце в низці країни. Не є вільною від проблем, пов’язаних з їх заснуванням, і Україна. Про них йшлося на урядовому рівні ще в радянські часи, про них гостро дискутують в керівних структурах незалежної України. Якщо уряд Юлії Тимошенко позбавив ВЕЗ значних пільг, то уряд Віктора Януковича поспішив повернути їм ці пільги. У пресі не вщухає полеміка з питання: кому вигідні ВЕЗ? У кожної сторони свої аргументовані докази.
Проте одеський історик Тарас Гончарук переконливо доводить, що сучасна гостра проблема про доцільність ВЕЗ на українських землях сягає в давнину. Про це йдеться у його солідній монографії (понад 18 друкованих аркушів) “Одеське порто-франко. Історія. 1819 – 1859 рр.” (Видавництво “Астропрінт”, Одеса, 2005).
Читач, вочевидь, вже підрахував, що драматичні дискусії про відкриття ВЕЗ точилися понад століття. То була жорстока боротьба власне російських купців та промисловців з одеськими, серед яких переважали вихідці з інших країн. Останнім аргументом в цій запеклій боротьбі став “Додатковий акт” до російсько-австрійського трактату 21 квітня 1815 року, що стосувався торгівлі і промисловості польських провінцій, які входили до кордонів 1772 р. Знаменно також те, що в статті 12 трактату, зокрема, говорилося: “Високі сторони, що домовляються, задля доброго зміцнення взаємних торговельних відносин Одеси з Бродами, уклали... особливу постанову про транзит між цими портами...” Читач, мабуть, звернув увагу: торговельний шлях Одеса – Броди мав давнє історичне значення, і як важливо, що у незалежній Україні уже майже 10 років уряди намагаються його реанімувати спочатку будівництвом потужного нафтопроводу Одеса – Броди та наповнення його нафтою.
Автору цієї рецензії стало відомо, що нова монографія Тараса Гончарука, що готується до друку, присвячена історії та змісту саме торговельного шляху Одеса – Броди. Очевидно, не тільки історикам-фахівцям, але і урядовцям цікаво буде познайомитися з новою книгою одеського історика.
Та повернімося до одеського порто-франко. В результаті відчайдушної боротьби одеських представників влади з петербурзькими чиновниками перемогли перші. 4 липня 1819 р. цар Олександр І своїм указом сенату проголосив: “Маніфестом нашим 16 квітня 1817 року даровані місту Одесі та її порту права та свободи, притаманні порто-франко...” У книзі показано не тільки процес відкриття ВЕЗ в Одесі, але й запекла боротьба місцевої влади проти різних обмежень та спроб закриття порто-франко, а також переможна хода одеської влади за відновлення порто-франко у повному обсязі у 30-х роках ХІХ століття. Супротивники одеського порто-франко, підтримані петербурзькими чиновниками, використовували різні докази: негативний вплив ВЕЗ на виробництво та збут вітчизняних товарів, зростання контрабанди та інші. Врешті-решт вони перемогли.
А кому була вигідна вільна торгівля? У книзі “Одеське порто-франко. Історія. 1819 – 1859 рр.” серед інших є й такий висновок: “...у мінливих політичних та економічних обставинах за часів порто-франко Одеса мала досить стабільний приріст обсягів зовнішньої торгівлі та стрімке зростання населення. За часів порто-франко Одеса стала найбільшим містом України та своєрідною “економічною столицею” Наддніпрянщини (у свідомості громадян ХІХ ст. вона була “столицею Півдня”). Позитивний економічний вплив Одеси на місцеву економіку відчувався практично у всіх українських регіонах”.
Якщо вже так обов’язково говорити про недоліки монографії, то слід висловити побажання авторові – не забувати про доцільність надійніших “містків” між розділами та главами книги, щоб не змушувати читача самому знаходити зв’язки між суміжними проблемами.
Загальна ж оцінка книги, безумовно, позитивна. Крім того, що вона корисна не тільки історикам і економістам, що переймаються питаннями вільної торгівлі, її можна рекомендувати і політикам, що беруть участь у баталіях з приводу вільних економічних зон. Книга сприймається легко, написана цікаво, висновки переконливі. Про обгрунтованість думок автора свідчать, зокрема, 763 посилання на документи, пресу та літературу.
