УКРАЇНСЬКО-БОЛГАРСЬКИЙ СЛОВНИК. УКРАИНСКО-БЪЛГАРСКИ РЕЧНИК. УКЛАДАЧ К. ПОТАПЕНКО, КИЇВ. «НОВИЙ ДРУК», 2002.
БОЛГАРСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ СЛОВНИК. БЪЛГАРСКО-УКРАИНСКИ РЕЧНИК. УКЛАДАЧ К. ПОТАПЕНКО-КАЛОЯНОВА. КИЇВ. «ДІЄСЛОВО». 2004.
Знайомлячись з цими словниками, я згадував слова одного з провідних польських перекладачів, автора перекладів на польську мову творів Т. Шевченка Єжи Енджеєвича, який, звертаючись до своїх колег, заповідав: "Першим обов'язком перекладача є вивчення всього багатства рідної мови, другим – досконале володіння мовою твору, що перекладається, його семантики, інтонації... Необхідно знати всю творчість автора, реалії країни, епохи, середовища; проаналізувати текст і підтекст, прослухати твір, як слухають музику Баха або Бетховена. Можливий твір повинен звучати, як оригінал. Письменник-перекладач нагадує городника: перенесена ним з однієї грядки на другу рослина повинна жити, цвісти, давати плоди".
Саме так, художні реалії, перенесені з одного мовного середовища до іншого, повинні жити своїм власним буттям, а перекладач обов'язково повинен знати реалії країни. Ось чому я не здивувався, коли побачив в "Українсько-болгарському словнику" доповнення, у якому під рубрикою "неправильно-правильно" подається кілька сот усталених виразів, які не відповідають нормам української літературної мови. І поява серед них навіть таких національно-фундаментальних словосполучень, як "вчитися на рідній мові" замість "вчитися рідною мовою"; "українець по походженню" замість "українець за походженням"; "писати на українській мові" замість "писати українською мовою" свідчить про те, що ми, українці південних регіонів, здебільшого спілкуємося не українською мовою, а українсько-російським суржиком.
І правильно зробила укладачка словника, яка подала ці словосполучення. Перш ніж перекласти болгарською мовою, перекладач повинен переконатися, що вислів або словосполучення вжиті мовознавцем відповідно до норм української мови. Щоб на підставі українського суржику не створювати суржик болгарський. Словникова близькість української та російської мов, за відсутності належного мовного середовища і належно поставленого україномовного школярства, призводить до того, що, можливо, тільки один з десяти тисяч південноукраїнців знає, що слід говорити не "без десяти хвилин п'ять", а "за десять хвилин п'ята"; або не "двадцять хвилин третьої", а "двадцять хвилин на третю". Тому можна хіба що порадити, щоб під час перевидання обсяг цього "суржико-українського словника-додатку" було значно розширено.
Не менш корисним здається мені і поява "Короткого українсько-болгарського словника сталих словосполучень". Справа в тому, що це доповнення стає своєрідним підручником і болгарської, і української літературних мов, який однаково може послугувати і українцеві, що взявся вивчати болгарську, і за переклади з української; і українському болгаринові, який, бажаючи опанувати державну мову, у той же час поліпшує і свою літературно-болгарську.
Зрозуміло, ті "близько 20 тисяч слів", що подаються в українсько-болгарському і болгарсько-українському словниках, не здатні охопити і відтворити всю словникову безмежність двох давніх, добре розвинутих слов'янських мов. Але можна погодитися з укладачкою, яка у своїй передмові запевняє нас: "Основна частина словника містить найуживанішу лексику сучасної української літературної мови, зокрема й лексику, що відображає історію українського народу, релігійну (лексику), а також терміни найширшого функціонування. Добираючи матеріал для словника, укладач виходив з того, що словниковий матеріал має допомогти передусім тім учням загальноосвітніх навчальних закладів, які опановують українську мову як державну і болгарську – як рідну. Словник може бути посібником при читанні літератури болгарською та українською мовами".
Безсумнівною заслугою укладачки є те, що у більшості реєстрових слів вона подає досить великий семантичний ряд, який до того ж закріплюється відомими ідіоматичними виразами або більш-менш стійкими і досить вживаними словосполученнями. Такий підхід дозволяє і краще розуміти значення слова, і відразу ж сприймати його в повному мовному контексті.
Так, українське "перевищувати" доповнюється ідіомою "перевищувати владу" і перекладається семантичним рядом: “превишавам, надвишавам, надминавам, надскачвам, превишавам властта си". Приклади таких щедрих семантичних вживань знаходимо й у болгарсько-українському словнику. До того ж в українсько-болгарському томі подається "довідник-мінімум синонімів української мови та їх болгарських відповідників". Щоб зрозуміти, яким багатим синонімічним рядом наділяє нас цей "довідник", досить ознайомитися хоча б зі словами "ввічливий", "даремно", "зарозумілий"...
"Ввічливий (увічливий) – чемний, вихований, гречний, делікатний, уважний, привітний, привітливий, шанобливий, галантний, лицарський, люб'язний" і болгарські відповідності: "вежлив – учтив, възпитан, благовъзпитан, деликатен, благ, внимателен, приветен, приветлив, почтителен, галантен, рицарски, любезен".
Кожний, хто хоча б колись займався літературним перекладом, погодиться зі мною, що наявність таких семантичних рядів для літератора, для філолога – це справжня знахідка.
Як ви вже помітили, ці два словники з'явилися з перервою у два роки. Першим побачив світ "Українсько-болгарський словник" (2002 рік). Він був рекомендований до використання Міністерством освіти і науки України, а рецензентами його рукопису виступили член-кореспондент Академії педагогічних наук України, відомий поет-перекладач Д. Білоус і доктор філологічних наук, професор С. Єрмоленко. У слові вдячності укладачки говориться: "Цей словник побачив світ завдяки особистій участі в його підготовці та виданні відомого в Україні бессарабського болгарина, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки Івана Плачкова. Він оцінив важливість словника для молодого покоління своїх співвітчизників і забезпечив підтримку авторові в період його роботи над рукописом, продовжуючи славну меценатську традицію, що сягає своїми коренями часів болгарського Відродження".
Цілком природньо було сподіватися, що незабаром мав з'явитися і "болгарсько-український словник" ("Българско-украински речник"). І в 2004 році він справді з'явився. Приємно, що до друку його рекомендував такий шанований заклад, як (рішенням вченої ради) Київський національний лінгвістичний університет. У вступному слові "Дітям болгар України присвячується" укладачка словника Катерина Потапенко-Калоянова підтверджує, що "його появі у світ сприяли відомі політичні діячі України – лідер блоку "Наша Україна" Віктор Ющенко, голова Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадій Удовенко, а також відомий болгарський патріот, кавалер ордена Болгарії "Мадарски конник" Іван Плачков. Вони сподіваються, що цей словник дасть можливість болгарам України долучитися до звуків "священної мови своїх дідів", підвищити свою рідну мовну культуру і водночас удосконалити свої знання з української мови – мови держави, у якій вони живуть і працюють..."
Крім того, укладачка щиро подякувала голові Київського товариства болгарської культури "Родолюбие" Веселі Залогиній і своїй землячці Тетяні Степановій, "які палко бажали та всіляко допомагали, щоб це творіння побачило світ".
У цьому словнику Катерина Потапенко-Калоянова теж подала кілька доповнень, але вони вже мали інший характер, ніж в українсько-болгарському словнику. У доповненні "Най-често употребявана лексика и изрази" вона, по суті, вдалася до принципу укладання "розмовника", розділивши словниковий запас на тематичні і тематико-ситуативні розділи: "Родина", "Родинні зв'язки", "Знайомство", "Вибачення", "Тости". Особливу увагу привертає тут розділ, який, крім всього іншого, несе в собі ще й елемент виховання. Його підрозділи: "Звертання", "Знайомство", "Вітання", "Побажання", "Вибачення"... допомагають не тільки засвоїти "правила хорошого тону", правила поведінки в хорошому товаристві, але і розкривають історично-національні традиції двох народів.
Так, відразу ж упадає в око, що в сучасній українській, "пострадянській", мові дотепер не усталено звертання до певних категорій людей. Відповідністю у болгарського звертання "госпожо" укладачка подає "пані", але поруч знаходимо болгарське "Госпожице...", яке в українській мові належної відповідності не має, і укладачка змушена подавати не зовсім тактичне звертання "дівчино". Звичайно, я міг би порадити К. Потапенко-Калояновій вжити звертання "панночко", але розумію, що зараз воно не є типовим навіть у західноукраїнських областях, де свого часу було широко уживаним. А як звертатися до юнака?
Характерним для цього словника є і те, що в доповненнях до нього укладачка подала зразки вживання складних граматичних форм. Зокрема, юний український болгарин знайде тут доповнення "Правопис и употреба на определителния член при имената от мъжки, женски и среден род", "Спрежение на глагола съм", "Някои фонетични особености на българския език" та інші.
Добре, що укладачка уважна до традиційних сімейних зв'язків. Упевнений, що для більшості українців, які будуть знайомитися з цим словником, буде приємним відкриттям довідатися, що дружина чоловіка брата по-українськи називається "ятрівка" – термін на Одещині майже не вживаний; а чоловіка свого брата варто називати "дівером". Тому що такий мовний нюанс: українському "тітка" відповідають два болгарські поняття. Коли говориться про дружину брата матері, то по-болгарському до неї варто звертатися "вуйна" (до речі, саме так традиційно звертаються в деяких регіонах Західної України), а коли говориться про сестру матері або батька, то вже "леля".
Або ще одне зауваження. У болгарській, як і в українській, мові (на відміну від російської) існує клична форма. І хоча під впливом російської та української розмовної мови вона поступово відмирає, але все-таки в літературній мові залишається обов'язковим атрибутом. Укладачка К. Потапенко-Калоянова звернула на це увагу, але не завжди дотримується цієї форми. Так, у розділі "Етикет" вона, відповідно до болгарського "Иванке! Иване! Ваньо! Ванче!", подає українські звертання: "Іванко! Іване!" Хоча зрозуміло, що "Іванко" тут подано в називному відмінку, а в кличній формі болгарське воно повинне подаватися так: "Іванку!"
Коли укладачка подає болгарське слово "юноша" – то в перекладі, поруч з українським "юнак" стоїть і друге болгарське слово "юница", яке для українця звучить, як ніжне звертання до дівчини, "юнки", а насправді в перекладі українською воно означає "телиця" і асоціюється з вульгарною російською назвою дівчини – "тьолка".
Під час перевидання радив би ці два словники, "українсько-болгарський" і "болгарсько-український", об'єднати під однією обкладинкою. При обсязі вони цілком відповідають академічному виданню, а при двомовності завжди зручніше мати під рукою одне, об'єднане видання. Прикладом можуть служити "російсько-український та українсько-російський словник", а також перекладні словники з інших мов. І гадаю, що вчителька Приморського українсько-болгарського ліцею (що на Запоріжжі) Донка Ніколова, на поради і пропозиції якої укладачка Катерина Потапенко-Калоянова посилається у своїй передмові до "болгарсько-українського словника", зі мною погодиться. До речі, у наступних виданнях все-таки радив би вживати слово "укладачка", а не "укладач", адже говориться про жінку. Жіночий рід цього слова передбачений і словниками, і аналогіями: "вчитель – вчителька".
І ще одне. Це добре, що в передмові до "Болгарсько-українського словника" К. Потапенко-Калоянова називає новітні словники і видання (які вийшли в Болгарії), якими вона у своїй роботі користувалася, скажімо, "Съвременен тълковен речник на българския език с приложения" (Софія, 1996) або "Малък правописно-правоговорен речник на българския език" (Велико Тирново, 2001). Але таким же проявом поваги до читача і дослідників стало б і посилання на відповідні словникові видання, якими вона також, безумовно, користувалася. Але вона чомусь про це забула. Причому не посилається на них навіть в "Українсько-болгарському словникові", у якому, як кажуть, сам Бог велів.
Крім того, читачам цікаво було б довідатися, чи були у К. Потапенко-Калоянової на цій словниковій ниві в Україні попередники. Якщо їх не було, тоді варто акцентувати на тому, що це перше подібне видання. Якщо ж хоча б якісь спроби подібних словників зафіксовано, тоді етика вимагає послатися на них, віддати данину поваги, і в той же час пояснити, чи користувалася укладачка цими виданнями, досвідом своїх попередників.
Але поза всіма цими та іншими дрібницями зауваження, що неминуче виникають при уважному ознайомленні з двома рецензованими словниками, я хочу привітати і укладачку Катерину Потапенко-Калоянову, і усіх, хто сприяв появі цих надзвичайно важливих для культурного розширення болгарської громади в Україні книжок, зі славним надбанням, яким тепер збагатилися обидві наші – українська і болгарська – культури; обидва наші – український і болгарський – народи. Сама поява таких шанованих філософських видань у молодій, незалежній багатонаціональній Україні варто вважати подією знаковою.
