Марія Євменівна Акименко (дівоче прізвище Овчиннікова) і по сьогодні пам’ятає той день, коли пролунало страшне слово “війна”. З перших же її днів батько пішов на фронт, а сім’я так і не встигла евакуюватися. Довелося аж до визволення прожити в окупації.
Хоч маленькій Марійці йшов тоді лише четвертий рік, вона й досі пам’ятає, як одного разу в лютий мороз фашисти вели колону військовополонених, змучені, виснажені й голодні люди ледве пересували ноги, і сільчани крадькома намагалися хоч чимось їх підготувати. Мати посадила її собі на плечі, щоб вона теж могла кинути комусь із полонених картоплину чи окраєць хліба.
Німці розганяли жінок і дітей, щоб ті не кидали полоненим їжу, розтоптували чобітьми хліб і картоплю на землі і гнали колону за село. А там змусили військовополонених копати собі траншею-могилу. Їх розстріляли. На кого куль не вистачило, чи хто виявився пораненим – добивали прикладами.
Зима тоді була жахлива, люті морози трималися довго, але мати завжди брала із собою Машу, коли йшла у сусіднє село з вузликом харчів нібито до рідні. Дитина поряд не так привертала увагу ворогів, і це менше викликало підозри.
Дорога пролягала біля лісу, і, повертаючись від бабусі, завжди, коли вже смеркало, мати з донькою, долаючи снігові замети, завертали до лісової галявини, щоб там передати вузлик з провізією партизанам. Але все таємне колись-таки стає явним. Хтось їх вислідив, і одного разу галявину оточили німці. З перших же секунд стрілянини кулі прошили ноги маленької дівчинки, а осколком поранило в обличчя, і вона, немов підкошена, впала на сніг. Партизан встиг відтягнути матір за дерево і цим самим врятувати їй життя.
Марії Євменівні дуже важко згадувати той фатальний епізод, який мало не коштував їй життя, але він ніколи не зникає з пам’яті. Навіть досі часто в снах свистять ті кулі. Вона не пам’ятає, чи відразу втратила свідомість, чи просто заціпеніла від больового шоку, що й позбавило її можливості голосно закричати. Коли ж прийшла до тями, матері поряд не було. А мати, переховуючись у партизанів, сивіла з горя, оплакуючи свою маленьку донечку.
Був у селі один німець, який дуже добре володів російською мовою. Він і підібрав скривлену дитину, відвіз у лікарню. А потім цей же німець відвіз її з сестрою в сусіднє село до бабусі і дідуся, де маленька Марійка ще довго боролася з недугою, спричиненою пораненнями.
Весна 1944 року принесла довгоочікуване звільнення. Батькові, який пройшов через пекло фронтових доріг, пощастило повернутися додому.
Закінчивши школу, Марія Євменівна все своє трудове життя пропрацювала вихователем в одному з дитячих садочків міста Одеси. Все тепло і щирість, ласку і ніжність свого серця віддавала дітям, маленьким хлопчикам і дівчатам. І сама стала матір’ю – виростила доньку і сина. Має онука.
Так склалися обставини, що Марія Євменівна змушена була внаслідок серйозної хвороби змінити місце проживання. Після розміреного життя в гомінливому і переповненому автотранспортом місті довелося призвичаюватися до спокійного, оповитого п’янким ароматом трав і чистого повітря, сільського. Ось так і стала ця миловидна, інтелігентного вигляду жінка з такою незвичайною долею жителькою Ширяєвого.
Про що може думати людина, за плечами якої і значний життєвий досвід, і чимало подоланих тернистих стежинок? Мабуть, про те, що лише душевна краса і тепло серця здатні змінити цей світ. Саме так і думає Марія Євменівна Акименко і знає, що світ стане набагато добрішим і чистішим, якщо кожен з нас подарує один одному привітну посмішку і подасть безкорисливу руку допомоги.
