Першу поетичну збірку Світлани Снєткової благословив на вихід у світ Іван Рядченко. Він особливо акцентував увагу читача на тому, що подієві переплетення, щиросердні переживання автора, які на перший погляд здаються суто особистісними, за їхнього осмислення наводять на роздуми про власне амплуа на підмостках незрівнянного театру, ім’я якому – життя. В усій його розмаїтості, від гнітючої пригніченості, розчарувань і втрат до всесвітлої радості, щедрот вистражданого щастя, усвідомлення власного «я» у цьому світі бурхливому під божим благословенням.
Нещодавно у видавництві «Астропринт» побачила світ четверта книжка віршів Світлани Снєткової, давнього автора «Одеських вістей», «Себе навстречу спешу». Вона підтверджує припущення маститого рецензента перших поетичних проб Снєткової про те, що при копіткій, відповідальній роботі над словом її перо може зміцніти і з-під нього з’являться рядки, які приймуть душі тих, кого вона полонить своїми духовними устремліннями, життєвою філософією, ставленням до навколишнього світу у всеосяжній гамі його барв та реальної повсякденності. У цій повсякденності важливо пам’ятати б усім нам про те, що, як стверджує Світлана Снєткова:
Счастье не может
быть огромным,
Оно – лишь
капелька дождя,
Дается сильным
и надежным:
Кто победил в себе
вождя!
Одне з достоїнств віршів, через імпульс яких поетеса поспішає собі назустріч, безсумнівно, – їхня щирість. Читаючи їх, відчуваєш напливи почуттів, які хвилюють автора й мимоволі розумієш, що вона стукаючи у тайники власної душі, хоче, щоб її зрозуміли ті, до кого дійде її довірче слово. Щоб вони разом із нею міркували про цінності буття під блакитним небом та Господнім крилом, про сенс свого призначення. Про те, чому «между добром и злом тяжба не угасает», «дается – по вере, нельзя жить иначе», «и в пропасть началось паденье», «мук река больно уж глубока», «вся наша правда крыта матом»...
Пульс віршів наповнений, образно кажучи, кров’ю життя. Вони своєрідні за ритмічним малюнком та настроєм. Мова їхня співуча й зрозуміла, позбавлена надуманої гри слів та вигадливості. За удаваною простотою строф відкриваєш чистоту та щирість почуттів автора й береш їх на душу без сумнівів, тому що в них сповнена життя невигубна тяга до світлої мрії, безмірна любов до людей і до природи. Разом із поетесою сприймаєш, як неоціненний дар, хмари, що біжать зграєю, та вітерець, що затіває з ними хоровод; і караван під палючим сонцем Сахари; і пил доріг, що приховують тінь зрад, і гаїв притихлу густоту; й ранкові роси, що, як діаманти, множать світло... Разом з нею доходиш змісту таких рядків:
Ценю партнерство,
выдержку друзей,
Немногословие,
открытость отношений...
Но более всего –
сверхверность матерей,
Ценнейшее
из жертвоприношений.
Прочитавши книжку, відчуваєш те натхнення, яке приходить від прилучення до прекрасного, від спілкування із молитвою. І погоджуєшся з поетесою у тому, що кожному з нас:
На многие лета,
на долгие годы
Дан берег надежды,
где тают невзгоды,
Где Истина в Боге,
а Бог в сердце каждом –
Не в дальней дороге,
а в доме без фальши.
А закінчити коротку рецензію хотілося б словами про те, що якщо поетеса благословляє на вихід у світ четверту книжку віршів, то цим самим підтверджує свою потребу творити й рости творчо.
