Рідна мова... Вона приходить до нас із колисковою піснею, з материнською ніжністю, з усвідомленням краси рідного краю і напутнім батьковим словом. Якщо спробувати з’ясувати, що в людині як біологічному виді є визначально людського, то відкриємо для себе, що все воно, власне, закодоване у рідній мові, з якою нам передається у спадок весь інтелектуально-науковий набуток, всі народні звичаї і традиції, вся історія нашого народу, його фольклор, сама його мудрість.
Це неправда, що існують мови “великі” і “малі”, “красиві” і “некрасиві”, “розвинуті” і “відсталі”. Мова кожного народу така ж неповторна, як і сам цей народ; а велич народу, як і велич його мови, визначається не чисельністю даного етносу чи кількістю людей, які спілкуються даною мовою, а його неповторністю, тим інтелектуальним, душевним та асоціативним світобаченням, які в ньому закодовані. Зрештою, кожна мова така ж неповторна, як і кожна людина, яка цю мову опановує, а всі мови по-своєму великі і величні. Недарма ж древні повчають нас: “Скільки мов знаєш, стільки раз ти і людина”.
В Європі зараз не залишилося мононаціональних країн. Якісь із тих мов, якими ми послуговуємося, мають статус державних, інші їх не мають; але ми повинні привчати себе до того, що кожна мова, якою послуговується той чи інший етнос даної країни, для когось із наших співгромадян є такою ж рідною, як і для нас самих – наша материнська мова. Ми повинні усвідомити ту просту істину, що “нерідних” мов не існує; кожна мова для когось є рідною, а отже, заслуговує на повагу. У кожній із мов – душа народу; кожна з мов витворювалася упродовж століть і століть сотнями поколінь, а відшліфовувалася найталановитішими майстрами слова, літературно-мистецькою елітою того чи іншого народу.
Коли ми говоримо, що українська мова – це мова Шевченка і Лесі Українки; російська мова – це мова Пушкіна і Лермонтова; а польська – мова Міцкевича, чи болгарська – мова Вазова, у цьому, звичайно ж, є певна доля перебільшення, але, водночас, у цій персоніфікації – данина тим велетам мистецького слова, які перетворили свою рідну мову на мову визначних літературних шедеврів, мову світової класики.
Будь-який вияв неповаги до мови – це вияв неповаги до самого народу, вияв власного безкультур’я. Конституція України, як і конституції більшості цивілізованих країн світу, гарантуює право кожного етносу послуговуватися у внутрішньому спілкуванні рідною мовою; а в громадській свідомості нашої країни любов того чи іншого громадянина до рідної мови є проявом не “національної обмеженості” чи “буржуазного націоналізму”, як запевняли нас у недалекому минулому комуністичні ідеологи, а цілком природним проявом поваги і любові до рідного слова, рідної мови, рідного народу. Любімо ж, оберігаймо свою рідну мову, кожен... свою рідну мову!
