23 лютого, за традицією, ми, всенародно, оточимо особливою увагою людей в армійських погонах, висловимо їм свою вдячність і подяку за їхню нелегку працю. Але навряд чи хтось заперечуватиме сьогодні проти того, що на долю нинішніх збройних захисників нашої Батьківщини випав непростий час: престиж військової служби (за всіх часів – долі справжніх чоловіків) опустився до тієї планки, за якою панують невизначеність і тривога за безпеку країни. Сам міністр оборони України Анатолій Гриценко привселюдно заявив про те, що «якщо не буде збільшено фінансування програм розвитку озброєнь, військової техніки, якщо не виділятиметься досить коштів на продовження ресурсу зразків, наявних у складі ЗС, то буквально через 2-3 роки ми будемо на грані. І не зможемо захистити повітряний простір, не буде можливості виконувати основні завдання відповідно до тих загроз, що існують сьогодні». Як констатував пан міністр, через низьке грошове забезпечення офіцери і контрактники пишуть рапорти про звільнення. Причому, масово. Вони не можуть забезпечити навіть найнеобхіднішим свої сім’ї і тому змушені іти «на гражданку». Якщо не усунути диспропорції у фінансовому забезпеченні представників всіх силових структур, то, за словами А. Гриценка, «офіцерський корпус просто розвалиться». А тоді, що зрозуміло і необізнаному у справах армійських, про належну боєздатність ЗС смішно буде навіть говорити.
Звичайно, обнародування такого «діагнозу» справжнього стану справ у військовому відомстві не додало оптимізму тим, хто сьогодні «стоїть оружно», і нічого крім розчарування не принесло тим, хто опановує науку перемагати у військових училищах і тим, хто мав намір вступити туди після закінчення школи. Звичайно ж, стурбував цей діагноз і тих, хто багато років віддав службі у Збройних силах і передав армійську естафету своїм синам та онукам.
Напередодні Дня захисників Вітчизни я зустрівся з офіцерами нинішньої армії, з фронтовиками та ветеранами військової служби у мирний час. Сьогодні, говорили вони, мимоволі пригадується та всенародна любов, якою користувалися збройні захисники Батьківщини за радянських часів, та й у перші роки незалежності нашої держави, коли офіцери прагнули повернутися в Україну з інших округів та флотів колишнього СРСР, щоб служити вірою і правдою її народу. Тоді справді, якщо солдат ішов вулицею, то, як співається у пісні, «от улибок девичьих вся улица светла». У той час солдати не просили у перехожих сигарету або 50 копійок на булочку. А офіцери не підробляли вантажниками, сторожами тощо. В армійському середовищі ще не нівелювалися такі поняття, як військовий обов’язок, офіцерська честь, гордість за приналежність до свого роду і виду військ. І професія Батьківщину захищати була серед престижних. У військах змагалися за справжню бойову готовність. Офіцерів і рядових, звісно, не балували особливими матеріальними благами, але вони знали заради чого і заради кого служать за статутами, жертвують здоров'ям і позбавляють себе різних благ, які могли б мати, не стоячи на варті, не чергуючи біля ракет, не стартуючи в небо з аеродромів, не ковтаючи полігонний пил і гар...
Як би не намагалися нинішні любителі у високих наукових званнях і без них іронізувати над минулим, вишукувати на його полотні темні плями, ніхто не зможе спростувати того, що військова служба в Радянській Армії була дійсно справжньою школою життя, і високо цінувалася в суспільстві. Вона відкидала тих, хто був слабкий душею і тілом, на кого не можна було покластися не те що у бою, але і в мирний час. Офіцерський корпус очищався від любителів «зеленого змія», нечистих на руку індивідуумів, не здатних навчати підлеглих, враховувати їхні інтереси і поважати особисті достоїнства кожного, показуючи особистий приклад цього достоїнства. На виховання, насамперед у офіцерів, дуже високої відповідальності за доручену ділянку роботи, високих моральних якостей працювала потужна ідеологічна машина, яка постійно вдосконалювалася, а сьогодні вже закривають військові газети. І саме на офіцерський корпус робилася основна ставка при розв’язанні завдань забезпечення безпеки країни. А що ж сталося в Україні після перших років її незалежності? Колишній Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних сил України Леонід Кучма на розширеному засіданні колегії Міністерства оборони України 5 листопада 2002 року заявив: «Як Глава держави, констатую: сьогодні розв'язання актуальних проблем у військовій сфері залежить не так від військовиків, як від політиків і дипломатів». Чи не така, можна сказати, другорядна роль, відведена військовикам, змусила Л. Кучму тоді ж і визнати, що «...далеко не всі військовослужбовці зразково виконують свої обов'язки. На рахунку офіцерів кожен четвертий злочин, скоєний у військах. Тільки цього року, щоб усунути порушення чинного законодавства на пропозицію прокурорів скасовано понад п'ятисот наказів командирів, з різних приводів внесено близько двох тисяч приписів і рапортів. Такі факти підривають авторитет військовиків у суспільстві».
На превеликий жаль, за минулі роки після такої констатації фактів колишнім Главою держави, після багатьох промов і розмов міністрів оборони, які часто змінювалися, про необхідність реформування Збройних сил, доведення їх до відповідності світовим стандартам, кардинальних змін не сталося. І правильно зробила газета Верховної Ради України за 7 лютого ц.р., нагадавши читачам про те, що «голодна і неозброєна армія не здатна захищати Вітчизну». На цьому тлі, звичайно ж, дисонансом звучить відкритий лист народного депутата України Василя Волги на адресу Президента України – Головнокомандувача Збройних сил України Віктора Ющенка, у якому викладаються факти про те, як генерал армії Віталій Радецький, який був свого часу міністром оборони України, а нині очолює Національну академію оборони України, вирішував свої особисті питання, зловживаючи службовим становищем. У цьому зв'язку навряд чи варто звинувачувати журналістів у тому, що вони висвітлюють негативні сторони життя Збройних сил. Але ж кричущі факти лежать на поверхні, і вони – уперта річ. Якщо вже, відповідно до результатів перевірки діяльності Міністерства оборони України з 01.01.2005 р. по 01.07.2006 р., Головним контрольно-ревізійним управлінням України у діяльності цього відомства лише порушень Земельного законодавства зафіксовано на 1 млрд 739 млн гривень, то виникає запитання: чи до соціального захисту офіцерів і солдатів тим армійським панам, з дозволу яких допускалися ці порушення? А якщо говорити про шляхи реформування Збройних сил, то треба в основу ставити саме людський фактор, де головним повинна бути не декларативна, а реальна турбота держави про тих, хто перебуває у військовому строю. І, врешті-решт, мабуть, не миротворчий бізнес повинен визначати могутність і авторитет нашої держави, а її економічний і оборонний потенціал, духовний стан нації.
У телефільмі «Сармат», який розповідає про виконання секретної операції з викрадення суперагента США Метлоу, прозвучали слова одного з героїв про те, що американський солдат не здатний зробити подвиг тому, що це не записано у його контракті. Як же важливо те, що наші збройні захисники, несучи військову службу за контрактом і без нього, розуміють, що вони служать насамперед рідній Батьківщині, як служили їй прадіди, діди і батьки. І сьогодні ми висловлюємо щиру вдячність, велику шану і рядовим, і офіцерам, і генералам, які сумлінно несуть армійську службу всупереч всім труднощам і негараздам, дорожать честю Збройного захисника Батьківщини. Офіцерам, вірним військовому обов’язку, і які вірять у завтрашній день нашої армії, присвячені ці рядки:
Офицерская доля Вам
ниспослана Богом:
защищать от беды,
прикрывая собой.
В день и в ночь Вас зовут
в неизвестность дороги,
и не скажет тревога,
где завяжется бой.
Вам в наследство достались
запорожцев отвага
и бессмертье гвардейцев,
отстоявших страну.
Одно кредо у Вас –
от присяги ни шагу
и любимого сердца
не расстроить струну.
Прописались навечно
в судьбах всех командиров
кров казармы армейской
и сквозной полигон...
Крест нелегкий несут
не за стол и квартиру,
а за гордость мужскую
и за святость погон.
