Володимиру Никифоровичу Станку виповнилося 70 років! Для такого видатного ученого із світовим ім’ям – це лише зрілість. Доктор історичних наук, професор, академік Російської народної академії наук, академік Російської академії природничих наук (секція антропології та археології), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Нагороджений медаллю «Ветеран праці», Почесною грамотою Міністерства освіти України, кавалер ордена Паїсія Хілендарського.
Народився наш ювіляр 19 лютого 1937 року в селі Тернівка Миколаївської області у простій болгарській сім’ї. Після школи вступив на історико-філологічний факультет Ростовського університету, звідки перевівся до Одеси. Тут він обрав історію стародавнього світу і середніх віків на істфаці ОНУ ім. І.І. Мечникова. Так розпочалося становлення археолога Станка.
В Одесі завжди була сильна археологічна школа. І в центрі уваги стояла антична археологія. На кафедрі на той час працювали такі відомі спеціалісти, як доценти Михайло Федорович Болтенко, Мойсей Сергійович Синицин. І новоприбулий студент під їхнім керівництвом занурився у світ античної історії та археології. Викладав на факультеті і молодий доцент Петро Осипович Каришковський, з яким налагодилися близькі стосунки. Перші археологічні розкопки, перші проби пера. Вже сформульована тема дипломної роботи, здавалося б, все визначилося.
Але це була ще не доля. У 1959 році до Одеси приїхала ленінградська експедиція під керівництвом відомого археолога доктора, історичних наук Павла Йосиповича Борисковського, одного з найвидатніших спеціалістів світового рівня в галузі первісної археології. Розпочалися розкопки стоянки кам’яного віку Велика Аккаржа. І п’ятикурсник Станко бере участь у цих дослідженнях. Тут і вирішилася його археологічна кар’єра. Борисковський звернув увагу на працелюбного, розважливого, дуже перспективного студента, наполегливо радив зайнятися первісною археологією. Цим періодом в Одесі на той час ніхто не займався.
Під керівництвом Борисковського молодий учений почав розробляти тему “Мезоліт Північно-Західного Причорномор’я”, став першопроходцем у цій галузі. Після закінчення університету Станко працював в Одеському археологічному музеї. Спочатку – науковим працівником, згодом став заступником директора музею. Пізніше вступив до аспірантури інституту археології Академії наук УРСР. Його науковим керівником був один з найвідоміших спеціалістів в галузі первісної археології член-кореспондент АН УРСР Сергій Миколайович Бібіков.
Аспірант Станко достроково, через два роки, завершив і блискуче захистив кандидатську дисертацію. На той час захист з археології у 30 років, та ще й достроковий, був великою рідкістю. Зрозуміло, його беруть на роботу до інституту. Перед ним відкривалися чудові перспективи, про які багато хто міг лише мріяти. Робота в академічному інституті. Здавалося б, що ще можна бажати!
Але Станка покликав рідний університет. Тут він теж багато в чому став першопроходцем. Розробляв і читав загальні курси “Історія первісного суспільства”, “Основи археології”, “Основи етнографії”, спецкурси із стародавньої історії та археології. При цьому повною мірою розкрився його педагогічний талант. Володимир Никифорович чудово читав лекції, активно залучаючи студентів до наукових занять.
Молодий, енергійний доцент одразу ж розгорнув археологічні розкопки мезолітичної стоянки Мирне (Кілійський район Одеської обл). Студенти після першого курсу проходили тут практику. Чимало з них залишалися працювати в експедиції. Важка праця, часом виснажлива. Відкритий степ, палюче сонце. Увечері – рятівний місцевий ставок. Але студенти дуже поважали, любили свого викладача. І він ставився до них так само, але без панібратства. Доцент був суворий, нікому ніякого потурання. Ні на лекціях, ні на іспиті, ні на практиці, ні в експедиції. Бувало, по два-три рази здавали йому первісну історію. Досі студенти тих років, вже дорослі, солідні люди, з особливою теплотою згадують Володимира Никифоровича: його чудові лекції, суворі, але справедливі вимоги на іспитах.
Викладацька робота, самостійні археологічні дослідження сформували Станка-вчителя. З’явилися перші учні. В Інституті археології так швидко досягти цього неможливо. Університет у цьому відношенні – великий плюс. Але вузівська система істотно утруднювала шлях до великої археології. Багатогодинне лекційне навантаження, брак часу і коштів для широких польових досліджень, складнощі з поїздками на конференції, симпозіуми,відірваність від колег. За таких обставин можна стати хіба що провінційним професором.
У 1976 році стався новий поворот у долі Станка. На той час у Північно-Західному Причорномор’ї розпочалися масові розкопки курганів. Інститут археології вирішив створити в Одесі спеціальний відділ, який очолив В. Н. Станко. Почався новий етап у науковій діяльності ювіляра. Він створив великий відділ, зібравши найкращих одеських фахівців, молодих археологів. За короткий термін відділ розгорнув широкомасштабні розкопки, став одним з найбільших наукових центрів на півдні України.
У 1982 році Володимир Никифорович видав докладну монографію «Мирное. Проблемы мезолита степей Северного Причерноморья». У ній він узагальнив матеріали досліджень цієї широко відомої стоянки, порушив і розв’язав низку важливих загальнотеоретичних і методологічних проблем вивчення первісної історії. Цю роботу ювіляр успішно захистив як докторську дисертацію.
Результати його досліджень здобули широку популярність і визнання як радянських, так і закордонних колег. Але керівництво великим, багатопрофільним відділом забирало багато часу, сил, нервів. Доводилося вибивати кошти, ліміти на друковані видання, обладнання, транспорт тощо. Вибивав ставки, підвищення зарплат, відрядження, квапив з написанням статей, дисертації, монографій. Взагалі, проблем і нервування вистачало. Чи надовго вистачить сил, здоров’я? А коли займатися наукою? І тому Володимир Никифорович знову повернувся до університету, причому великим ученим, досвідченим керівником.
І тут повною мірою проявився його талант організатора науки і системи вищої освіти. Він створив і очолив кафедру археології та етнографії України, а також лабораторію археології та етнографії Степової України. Розробив і почав читати кілька спецкурсів. У 1990 році Володимир Никифорович Станко став професором, а пізніше його обрали деканом історичного факультету. При ньому відкрилися нові спеціальності «археологія» і «етнологія», почали видавати «Записки исторического факультета». Почали провадитися регіональні, всеукраїнські, міжнародні конференції з історії, археології, етнології. Було налагоджено тісні міжнародні зв’язки з університетами Великої Британії, Німеччини, Франції, США та інших країн. Факультет став одним з найбільших наукових центрів України.
При цьому Станко-організатор не заслонив Станка-вченого. Володимир Никифорович активно публікує статті, книги, бере участь у великих міжнародних конференціях в Оксфорді, Кембриджі, Сорбоні та інших відомих наукових центрах. Його доповіді присвячені важливим проблемам стародавньої історії Північного Причорномор’я, Південно-Східної Європи.
Станко визнаний одним з провідних дослідників в галузі первісної історії. Російські учені високо оцінили його наукові досягнення. У 1995 році його обрали дійсним членом Російської народної академії наук.
Пізніше університет висунув свого видатного професора зі світовим ім’ям на обрання членом-кореспондентом Національної академії наук України Голосування, зрозуміло, таємне. І що ж? Замість Володимира Никифоровича обрали іншого претендента. Воістину, немає пророка у своїй батьківщині! Проте саме він стає одним з редакторів тритомника «Давня історія України». За цю працю Володимир Никифорович Станко разом з іншими авторами став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки 2002 року.
Не забуває він і рідного села. І сам чимало займається вивченням історії Тернівки, і організував спеціальну дослідницьку групу. Підсумки цієї копіткої роботи були опубліковані авторським колективом у 2004 році. Тоді ж у житті Володимира Никифоровича стався різкий поворот. Він залишив Одеський університет і переїхав до батьківського дому. Мабуть, так треба було. Головну роль тут зіграв людський фактор. Люди – різні, складні, часто мають властивість бути невдячними щодо свого вчителя, наставника. Так чи інакше, але, на превеликий жаль, немає більше в Одеському університеті професора Станка. Це дуже суттєва втрата для вузу. Адже Володимир Никифорович Станко – це епоха в історії факультету. З роками це стає все очевидніше.
Улаштувався Володимир Никифорович у рідному домі, став професором кафедри історії України Миколаївського державного університету ім. В.А. Сухомлинського, де і раніше читав лекції. І розгортається на новому місці, багато пише, читає лекції, провадить археологічні розкопки. Як завжди, головне в його житті – робота. Справжній лицар науки.
