Минулої суботи в актовому залі Одеського обласного Центру української культури відбулася творча зустріч цьогорічного лауреата Національної премії імені Тараса Григоровича Шевченка нашого земляка поета Тараса Федюка з шанувальниками поетичного слова.
Тарас Федюк – автор понад десяти поетичних збірок, які виходили як в одеському, так і в київських видавництвах. І кожна з них, як прийнято говорити в таких випадках, мала хорошу пресу, а, головне, читачів різного віку та різних уподобань. І це, як на мене, дуже природньо, тому що його поезія завжди була відвертою, метафоричною, з певним відтінком іронії, а, головне, самоіронії, які притаманні здебільшого мислителям та поетам.
Кращі риси його творчості, безумовно, більшої ваги та значимості набули в останніх поетичних книгах “Золото інків”, “Таємна ложа” і “Обличчя пустелі”, за яку він, власне, і отримав найголовнішу в Україні Шевченківську премію. Виявившись нехай не наймолодшим, але одним із таких її лауреатів.
Розповідаючи одеським читачам про свої почуття після високої відзнаки, він відверто сказав: “Їх було два: перше, це те, що ніби з шиї упав якийсь важкий камінь, а друге (і це вже не без іронії), що “нагорода знайшла свого героя...”
Адже тричі книги поета висувалися на здобуття цієї поважної премії.
І далі серйозно продовжував:
– Премія будь-яка – це приємно, особливо коли її вручають. Але жодна премія ще ніколи не допомогла митцеві робити свою роботу краще. Принаймні, я не знаю людей, яких премія надихнула на такий якісний стрибок. Але є приклади протилежні. І я б не хотів, щоб так сталося в моєму випадку. Зараз я майже закінчив рукопис нової книжки віршів, яка буде називатися дещо несподівано, дещо навіть провокативно – “Трансністрія”.
Справа в тому, що ця земля, на якій ми живемо, в свій час мала таку назву. Ще за часів Римської імперії, але яка ніколи не входила до її складу. А потім, пізніше, була частиною так званої Великої Румунії – не більше двох років. І то за часів окупації. Ця земля взагалі мало чия, окрім суверенної України.
Але вона в мене викликає дуже складний конгломерат відчуттів, які я б хотів перекласти на вірші. І, надіюсь, що книжка, присвячена цій землі, вийде на початку осені наступного року.
Далі Т. Федюк розповів слухачам про свою громадсько-корисну, так би мовити, працю. З недавніх часів він очолює в Києві народний проект “Коронація слова”, де розглядаються рукописи романів, п’єс та кіносценаріїв. Немало часу займає робота в Асоціації українських письменників, одним із засновників якої він був.
Повертаючись до витоків свого творчого життя, поет теплими словами згадував “свій” Ананьїв, де він народився, де поховані його батьки. З вдячністю говорив про тих, хто першими звернули увагу на його ранні поетичні спроби. В першу чергу, про Володимира Гетьмана та Михайла Стельмаха. Про своїх старших колег, які були йому добрими наставниками і друзями. Серед них Борис Нечерда і Анатолій Глущак, Олекса Шеренговий и Анатолій Колісниченко.
Світлою сторінкою його життя залишилось навчання на філологічному факультеті Одеського університету, де серед корифеїв він згадав декана факультету Івана Дузя і його заступника Арнольда Слюсаря. Вони, за словами Т. Федюка, відзначалися батьківським ставленням до студентів. Адже за п’ять років навчання ні одного з тодішніх поетів-початківців не відрахували, хоча й було за що.
Торкаючись далі питання відчуття свободи творчої особистості, поет сказав, що “відвойовувати свою власну свободу доводиться щодня протягом усього життя. Тільки варто припинити цю боротьбу, як одразу відчуваєш, що втрачаєш і свободу”.
– Правда свободи – це правда власної ідентичності і власної творчості, – підкреслив він. – Ти можеш бути насправді вільним у в’язниці, а можеш бути абсолютно невільним, сидячи у Верховній Раді з депутатським значком.
Розповів поет і про свої погляди на існуючу процедуру висунення і присудження Шевченківської премії, які не збігаються з офіційними, торкнувся сучасної літератури і творів попередників, відповів на численні запитання присутніх, прочитав кілька віршів.
Більше двох годин тривала зустріч Тараса Федюка з читачами й колегами. Як на мій погляд, вона відзначалася простотою спілкування, повністю відповідаючи життєвому і творчому кредо самого поета: що талановитіше, то простіше.
