“Вузенька стежечка привела до приміщення, яке іменується сільським клубом. Щоправда картина, яка відкрилась переді мною, була вражаючою. Забиті дошками двері, розбиті шибки, поламана сцена, цілковитий безлад у залі для глядачів. Побачивши це, можна було повертатись, маючи уявлення про осередок культури в Білоусівці. Та щось покликало мене вперед. Вирішила обійти все приміщення. В лівому його крилі чекала приємна несподіванка. Спочатку через вікно помітила стелажі з книжками. “Невже бібліотека?” – промайнула думка. Так. Це справді була бібліотека. У невеликій кімнатці було затишно. На стелажах акуратно розкладені книжки, на столі бібліотекаря – формуляри, інші необхідні для роботи речі. На столі поруч своєрідна виставка дитячих робіт з пластиліну, малюнки.
Господарює тут Неля Григорівна Масляна.
...При зустрічі люди відзначили, що в їхньому селі хороша бібліотекарка, вона носить книжки додому тим, хто не може ходити, хто хворіє чи просто вже старенький.
Залучає Неля Григорівна до бібліотеки дітей. Купуючи за власні гроші пластилін, олівці, фломастери, влаштовує своєрідний гурток...” (“Сільські новини”, 3 листопада 2000 року). Ці рядки – витяг із кореспонденції про віддалене село Білоусівку, вміщені під заголовком “Острівець духовності”. За трохи більше ніж шість років у цьому населеному пункті змінилось небагато. І, напевне, я б не цитувала давно написаного, якби не один телефонний дзвінок.
Жінка телефонувала від імені всіх мешканців Білоусівки і слізно просила повернути їм бібліотеку. Як виявилось, через брак коштів нещодавно закрили отой останній “Острівець духовності” для сільчан. Люди благали, щоб їм залишили бодай кілька десятків книжок та хоч одне-два періодичне видання.
Після цього звернулась до директора районної бібліотечної мережі Світлани Арсентіївни Стукаленко. Вона теж, мало не з слізьми на очах, підтвердила факт закриття цього закладу культури. Додавши, що така ж доля найближчим часом чекає і Кам’янську бібліотеку та Концебівську бібліотеку-пересувку. Основна причина в тому, що не вистачає 9 тисяч 800 гривень для того, щоб бібліотечна мережа району працювала впродовж року в попередньому обсязі.
Для бібліотекарів Савранщини такі неприємні сюрпризи вже не новина. А почались вони ще у 1997 році, коли із 56 працівників бібліотечної мережі залишилось всього 33. Потім був 2000 рік, який приніс нову хвилю скорочень. Аби зберегти книжковий фонд, кваліфікованих працівників, залишали людей на 0,5 і навіть на 0,25 ставки. І от новий удар. Колектив знову було скорочено на 2,5 ставки. Це не означає, що без роботи залишилось дві з половиною людини. Адже вже й до цього фахівці працювали на неповні ставки. Зокрема вже згадувана Білоусівка мала всього 0,25 ставки.
Нескінченні збори, дебати: одні захищали інтереси бібліотекарів, другі відверто говорили: “Бібліотеки вже зжили себе”. Один поважний чоловік сказав: “А навіщо бібліотеки взагалі? Хто тепер ними користується? Все, що потрібно, нині черпається з інтернету”.
Ця фраза довго не виходила в мене з голови. Воістину в народі кажуть, що ситий голодного не розуміє. Який інтернет, люди добрі?! У наших селах прожитковий рівень такий, що вже можна зустріти сім’ї, де відключають електроенергію за неспроможність платити за неї. Навряд чи в такій ситуації можна буде подивитись телевізор чи послухати магнітофон. А от книжку можна почитати. Колись в дитинстві сама готувала уроки і читала книги при гасовій лампі. І скажу вам, що ні Шевченко, ні Джек Лондон, ні Пушкін не втрачали своєї глибини і принадності. Можливо, деякі твори в таких обставинах сприймались ще краще, бо я не тільки читала, що “потрескивает лучина”, а й сама чула, бачила, як вона потріскує, а іноді й закіптьожить гніт у лампі. Звичайно, не подумайте, що я закликаю відмовитись від усіх досягнень і благ цивілізації і повернутись до свічок, каганця та гасової лампи. Боронь Боже! Просто, на мою думку, і в час електроніки і надсучасних інформаційних досягнень не слід виключати зі свого життя хороші книжки та позбуватись бібліотек.
Щоб не бути суб’єктивною, вирішила дізнатись, що думають з цього приводу люди різного віку, різних професій. Тож звернулась до перехожих з одним запитанням: чи потрібні бібліотеки?
Іван Петрович, водій, 52 роки:
– Ви знаєте, я читаю дуже мало, але моя дружина частенько бігає в бібліотеку. То нехай собі будуть. Якщо я не їм морозива, то це не означає, що його не потрібно виробляти.
Світлана Данилівна, пенсіонерка:
– Я не уявляю свого життя без книжки. А до бібліотеки ходжу часто і не тільки, щоб обміняти книжки, а й на різноманітні масові заходи. До речі, працівники нашої районної бібліотеки вміють проводити дуже цікаві зустрічі, вечори, читацькі конференції.
Тетяна, учениця десятого класу:
– Я то взагалі не дуже люблю читати, але без бібліотеки не можна обійтись. Для написання творів, різних самостійних робіт доводиться користуватись послугами бібліотек.
Олександр Степанович, робітник, 56 років:
– Я за все своє життя не прочитав жодної книжки, тож мені бібліотеки “до лампочки”.
Сніжана, студентка-заочниця:
– Для мене бібліотека як другий дім. Читаю з дитинства. А тепер, коли навчаюсь, буваю тут майже щодня. Шкода тільки, що у фонді мало нової наукової літератури. Хоча я розумію, на все не вистачає коштів.
Ніна Василівна, 85 років:
– Я вже й літери забула. Ледве розписуюсь, коли одержую пенсію. Проте дуже люблю, коли взимку, бо влітку немає часу, моя сусідка приходить до мене з книжкою в руках. Вона вичитає щось цікавеньке, та й приходить, щоб мені почитати. А без бібліотек як то? Навіть в пору моєї юності були хати-читальні. То чому ж тепер їх має не бути?
Людмила Іванівна, фінансист, 30 років:
– Я теж часто користуюсь інтернетом, але без бібліотек не можна. В мене донька-другокласниця, то вона вже теж читачка. А день, коли їх приймали в читачі, для неї був справжнім святом. Вона так довго про нього розповідала. Це ж добре, коли люди читають.
Валерій Володимирович, слюсар, 53 роки:
– Ну, це ви вже загнули, як то без бібліотеки? У мене теж є телевізор із багатьма програмами. І я його із задоволенням дивлюсь, але без книжок не уявляю свого життя. Я навіть обідати не сідаю без книжки. До бібліотеки ходжу раз, а то й двічі на тиждень.
Влад, учень четвертого класу:
– Читати я не дуже люблю, а от до бібліотеки ходжу із задоволенням, там проводять такі цікаві свята. Вони схожі на театральні вистави. А ще влаштовують різні вікторини, виставки, конкурси. Аніж сидіти на самоті вдома й чекати маму доки прийде з роботи, я краще сходжу до бібліотеки.
Світлана Борисівна, службовець, 45 років:
– У мене вдома є своя досить непогана бібліотека, але і до районної ходжу, хоча і не часто. Іноді мені потрібно ознайомитись з якоюсь публікацією. У такому разі, то користуюсь послугами бібліотеки.
Сергій, 21 рік, безробітний:
– Та мені якось однакова буде бібліотека чи ні. Мені аби бар був. Ото моя стихія.
Ольга Степанівна, бухгалтер, 39 років:
– Я вважаю, що й запитання таке не можна ставити. Бібліотеки були, є і повинні бути. Я, наприклад, в тому, що набула фах, на 50 відсотків завдячую бібліотеці. Всю необхідну літературу для самостійних занять брала тут. Тепер необхідну для приготування уроків літературу беруть у бібліотеці мої діти. Бібліотеки дуже потрібні особливо тепер, коли книжки дуже дорогі і не кожному вони по кишені.
***
Аналізуючи всі почуті думки, згадала фразу одного з головних героїв фільму “Москва сльозам не вірить”: “Скоро нічого не буде. Одне суцільне телебачення”. Не одне десятиліття пройшло з тих пір, на щастя, й тепер є театри, кіно, тож хочеться вірити, що й бібліотеки, оці своєрідні “острівці духовності” збережуться назавжди.
