У дитинстві я мріяв потрапити за лаштунки. Але на дверях, які ведуть туди, завжди висіла табличка «Стороннім вхід заборонено». Коли ж з’явилася можливість потрапити в світ цехів та майстерень, де створюється бутафорія для вистав, мене захопили інші справи. Але дотепер залишився інтерес до людей, які, минаючи заборону, якось зазирнули до «задзеркалля» сцени й залишилися його служителями.
Робочий день Олени Павленко в Одеському театрі музичної комедії розпочинається із... пап’є-маше. Шматочками цієї щільної сірої речовини із паперової маси поступово обклеюється зроблена з глини форма. І ось вже стоїть на кахельній підлозі й підсихає замислена Венера. Потім шорстку поверхню статуї відшліфують, з’єднають швом дві її половинки, підправлять під античний зразок і густо пофарбують білилом для стін. А потім вона «заживе» у виставі «Маріца».
У цеху бутафорських виробів із О. Павленко працюють над виготовленням реквізиту, елементів декорацій і начальник цеху Світлана Голота та Ірина Чечикова. Більше, окрім них та ще їхніх нечисленних колег із інших театрів, в Одесі такою роботою ніхто не займається. Чи вважають бутафори свою професію рідкісною?
– В усякому разі – нетиповою. Хоча б тому, що вона однаковою мірою поєднує творчість та ремесло. І вся діяльність проходить за лаштунками. Оплески й рецензії дістаються акторам – виконавцям головних ролей. Коли глядачі їм аплодують, про нас ніхто не згадує. Наша функція у створенні вистави другорядна. Але без цього видовища не забезпечити, – говорить Олена. – Адже глядач має одержати задоволення не лише від гри на сцені, але й від інших складових вистави: музики, гарного оздоблення сцени, декорацій, яскравих убрань. Адже у «Кентервільській примарі» лише головні убори виконавці змінюють п’ять разів.
Сьогодні з’явилося багато цікавих для інтерпретації матеріалів: блискучих, кольорових, піддатливих, легких. Але одночасно й дорогих. Вони переважно застосовуються в середовищі іншої категорії оформлювачів, якими є дизайнери, які теж перетворюють обстановку приміщень, але нерідко обслуговують замовника із зовсім іншими культурними запитами та смаком.
Візьмемо, наприклад, дизайн ресторанний та готельний бізнес. Там у конвеєрному графіку весіль, зустрічей колишніх однокласників, форматних вечорів відпочинку та їм подібних заходів авторам дизайну бракує часу вникати до несуєтного процесу рукоділля. В усякому разі, естетика театральних залів та місць для провадження масових урочистих подій характерно відрізняється. Але зарплата в дизайнерів незмірно вища. У театрах же спантеличеність у день зарплати – як то далі жити? – компенсується переважно прихильністю до творчості: взятої ніби у своєму чистому вигляді, як спосіб самовираження. Дивно? Але ж це «задзеркалля»: тут усе навпаки! Випускники художнього театрального училища, наділені раціональним підходом до вибору роботи, не поспішають поринати в цю атмосферу. Насамперед, безвідносно до свого вміння, вони претендують на більш високу зарплату. Одночасно їм властиво вважати себе настільки сформованими творчими особистостями, що вони не мають наміру упокорювати свій молодий апломб.
– Але ж постановка вистави – плід колективної праці. Художник придумує атрибути майбутньої дії. Начальник художньої частини приносить креслення й матеріали для виготовлення. А далі бутафори починають їх створювати й втілювати у середовище сцени. Адже й актор людина підневільна: він залежить від режисера, від думки худради, яка затверджує його на роль, – говорить Олена. – Головне не стати механічним виконавцем, а бути співучасником, провідником загальної драматичної ідеї.
Вона розповідає, а пальці її зайняті глиною. Немов на дотик вивчають характер людини, відбитий у застиглих мімічних складках на обличчі. Вона слідкує за запропонованою формою, ліпить когось, а створює ніби себе. Ось це й вабить бутафора займатися своєю нелегкою та й не особливо вдячною справою.
Потім ми піднімаємося на сцену. Стихли шум, звуки – остаточна репетиція. У напівтемряві за завісою виконується давня мрія: можна розглянути й навіть поторкати пересувну дерев’яну вежу для «Ромео та Джульєтти». Поруч нагромаджуються кам’яні брили із... поролону, поблискують самоцвіти зі стеклярусу. Ліворуч стоять картонні колони. Це до вистави «Оголена любов».
– За задумом, вони наприкінці вистави мають зруйнуватися й впасти. Для цього прораховувався кут скосу у з’єднанні їхніх частин. Ми довго шукали спосіб, як додати їм вигляду потрісканих від давності. Знайшли, домоглися правдоподібності, – пояснює Олена.
Це вічне бажання бутафора: поєднати правдоподібність із красою. Будь-яку деталь, наприклад, папку, можна зробити із паперу, обклеїти нудним дерматином, а можна обшити тканиною із гарними візерунками. Як говорить О. Павленко, бутафорія підкреслює умовність сценічних колізій. Але одночасно підсилює колорит художньої правди.
Чи не дивно, що характери, конфлікти, сподівання героїв на сцені можуть підкреслити або ж перекреслити мішура й шматочки, пташине пір’я, електролампочки, які перегоріли… І перетворювати театр у життя – таке ж справжнє, як і на нашому боці дзеркала.
