Фрунзівський район не один рік ходить в аутсайдерах, часто завершуючи обласні таблиці соціально-економічних показників. А чому, власне? Чи земля тут менш родюча, чи люди розучилися працювати, чи... Про це наша бесіда із головою районної держадміністрації В.А. ТКАЧЕМ.
– У районі накопичилися десятки різних проблем, – говорить він, – кожна з яких чекає на своє вирішення. Але я хотів би все ж таки розпочати нашу розмову із доріг місцевого значення. Це особливе горе нашого населення. Уявіть собі, у районі є 53 населених пункти, й дотепер більшість із них не пов'язано дорогами із твердим покриттям і, звичайно ж, не мають постійного автобусного зв'язку навіть із райцентром. А в негоду водії й тих нечисленних автобусів, які є в наявності, відмовляються їхати по розбитих дорогах, що розкисли. Їх у нас 70 відсотків із 258 кілометрів. Річна ж «доза» коштів на ремонт та експлуатацію доріг – аж 600 тисяч гривень. На них, як кажуть, не розженешся.
Я б не порушував цього питання із «довгою бородою», якби не обставини, що просто викликають подив. Скажімо, ми довідуємося, що на будівництво дороги між селами Онилове та Жигайлове довжиною у 2,9 кілометра державою виділено... 8,5 мільйона гривень. Скільки разів ми доводили абсурдність цієї затії, тому що в селі Жигайловому мешкає всього 27 чоловік у восьми дворах. Через рік-два там не залишиться жодного мешканця, вони роз'їдуться до своїх дітей та онуків.
Я не хочу образити стареньких із цього села: вони теж мають право на всі соціальні послуги, але якби ми поєднали село Онилове із залізничною станцією Перехрестове, то зберегли б населений пункт, де сьогодні мешкає понад 500 чоловік. А так зазнаємо лише невиправданих втрат.
Втім, це вже не перший такий випадок. Так, ми зовсім не змогли протистояти будівництву дороги від селища Затишшя до села Нова Григорівка, де є всього 15 дворів. У результаті було викинуто «на вітер» 4,5 мільйона гривень. І ніхто при цьому не запитав думку районних керівників, депутатів місцевих рад, сільських мешканців. Можливо, так легше і неякісно будувати, й гроші мільйонами списувати? Нам про це Служба автомобільних доріг в Одеській області не доповідає. Гроші ж не з місцевого бюджету. Але мешканці району хочуть, щоб і ця сторона справи була прозорою, щоб і вони знали, на що витрачено великі субвенції.
А в результаті неузгодженої із районним керівництвом, сільськими радами політики цієї Служби ми незабаром втратимо автобусні рейси до Павлівки (понад 1000 мешканців), Леніного (870), Росіянівки (720) та деяких інших.
Ось чому ми неодноразово ставили перед облдержадміністрацією, її управлінням морегосподарського комплексу, транспорту та зв'язку питання щодо перегляду програми будівництва доріг на 2007 рік. Тому що в ній на експлуатацію та ремонт місцевих доріг передбачено всього лише 18,8 млн гривень, а на будівництво нових – 130. І якщо вони будуть розподілятися на розсуд лише одного боку, то випадки, про які я говорив, можуть повторюватися, і не лише в нашому районі. А потрібних доріг ми так і не дочекаємося.
– Чому ж таке, м'яко кажучи, зневажливе ставлення до думки керівників району?
– Гадаю, що в коридорах обласної влади давно існує висновок: з думкою фрунзівців (йдеться не лише про конкретних керівників) можна й не рахуватися. І тому є безліч підтверджень. Ми сьогодні бачимо, як наш район просто розпадається на частини. І незабаром тут не залишиться жодної районної організації, а будуть лише одні суцільні філії. На наші протести нам відповідають, що це внутрішньогалузеві проблеми, а всілякі міжрайонні об'єднання створюються із метою економії коштів.
Не знаю, як стосовно економії, у чому, виходячи із розповідей представників інших районів, дуже сумніваюся, а ось справі шкоди завдано чималої. І в економічному, і в морально-психологічному плані. Причому постраждали не лише ми, з усіх боків обділені, але й ті райони, де ці міжрайонні об'єднання дислокуються. Тепер ті по всіх усюдах підкреслюють свій високий статус, а до місцевої влади та її інтересів мало прислухаються. Ось так! І ми незабаром будемо нагадувати ту вишню біля огорожі, з якої кожний намагається лише щось урвати...
Пам’ятаєте, як довго на обласному рівні дискутувалася проблема реорганізації системи поштового зв'язку. Ну і що вийшло? Послухали-послухали, й зробили по-своєму, що призвело до значного погіршення обслуговування населення. У нас, скажімо, і матеріальна база поштової служби була відмінна, й кадрами вона була повністю забезпечена, але все ж таки центром зробили Ширяєве. І пішло-поїхало. Тепер міжрайонний центр податкової інспекції перебуває в Роздільній, райвійськкомат, виконавча служба – у Великій Михайлівці, з поштою до Ширяєвого перейшло й газове господарство, а «Телеком», район електричних мереж – до Котовська тощо.
Ось і поставте себе на місце жителя Фрунзівського району й спробуйте обійти усі ці інстанції, щоб вирішити навіть елементарні, побутові питання...
Основним недоліком цього процесу вважаю його нескоординованість та стихійність. При визначенні місця розташування міжрайонних центрів не беруться до уваги ані місцеві потреби, ані географічні особливості, ані наявність мережі залізниць та автомобільних доріг. Домінує якийсь аморфний принцип «доцільності». А те, що в районі від цього йде стрімке скорочення робочих місць, звужується й без того куца інфраструктура, й вся молодь залишає рідні місця – це, мабуть, мало кого сьогодні турбує.
Я сказав про інфраструктуру не випадково, тому що із реорганізацією багатьох районних служб розпочалася ліквідація нечисленних, але дуже важливих для економіки району підприємств. Не стало філії заводу «Нептун», об'єднання «Одесанафтопродукт» закрило свою нафтобазу в селищі Затишшя, що, до слова кажучи, була однією із кращих в області. Це селище теж залишилося без багатьох об'єктів, у тому числі й без міжрайбази системи споживчої кооперації, що успішно обслуговувала мешканців трьох районів.
Дійшло до того, що й ВАТ «Затишанське хлібоприймальне підприємство» бачить свій розвиток теж на «чужих» територіях. Вони реконструювали один хлібозавод у Котовську й другий – у Ширяєвому. Тож наші мешканці живуть лише на привізному хлібі. І як би не було добре організоване його довезення, все ж таки без дорікань багатьох мешканців не обходиться.
– Хотілося б ще раз уточнити, а чи є у Фрунзівському районі хоч одне міжрайонне об'єднання?
– Немає жодного. Ми стали районом суцільних філій. Мабуть, незабаром взагалі залишаться лише райрада та райдержадміністрація із неповним складом управлінь та відділів. Повірте, у таких умовах працювати дуже важко. Але я напросився на це інтерв'ю не для того, щоб, як кажуть, поплакатися в жилетку. Просто через газету хотілося висловитися з питань, які тривожать і мене, і депутатський корпус райради, і мешканців наших сіл. У нас в усіх склалася думка, що у високих кабінетах Фрунзівський район поставили на задвірки. До нас рідко приїжджають із обласних організацій. Мабуть, щоб не брати на себе частину наших недозволених проблем. Нехай вони на нас не ображаються, але, повірте, почуєш по радіо або телебаченню, прочитаєш у газетах, що в тому чи в іншому районі побували представники із обласного центру й на місці вирішили багато питань, – просто образливо. Адже нас-то обходять стороною...
– Але кажуть же: «На Бога сподівайся, а сам роботи не цурайся».
– Гадаю, нас ніхто не звинуватить у тому, що ми сидимо склавши руки й лише уповаємо на допомогу зовні! Про це свідчать і підсумки соціально-економічного розвитку за минулий рік, і результати перших місяців нинішнього. Фінансовий результат за минулий рік склав 2,2 мільйона гривень прибутку, що на 450 тисяч більше, аніж рік тому. Практично виконано й перевиконано всі завдання щодо наповнення районного бюджету. Постійно зростає число суб'єктів підприємницької діяльності. Лише за два останніх роки їхнє число зросло на 276 фізичних осіб та 11 юридичних. І тепер на 20 тисяч населення ми маємо понад 800 суб'єктів малого й середнього бізнесу.
Істотні зміни відбуваються в сільському господарстві, хоча до повного використання наявних потенційних можливостей ще далеко. Минулого року одержали 61 тисячу тонн зерна у вазі після переробки. Це трохи більше колишніх результатів. У цілому, незважаючи на відомі кожному інфляційні процеси, відсутність паритету цін, нестабільність ситуації на ринку сільгосппродукції, наші аграрії спрацювали рентабельно. Чистий прибуток склав майже 2 млн гривень.
Під майбутній урожай теж закладено непогані основи. Посіяно 18 тисяч гектарів озимих, серед них 1240 гектарів ріпаку. Вони перезимували досить непогано, але зараз необхідні добрива для їхнього підживлення й засоби для боротьби із бур'янами та численними шкідниками, які накопичилися після незвичайно теплої безсніжної зими.
Я розповідаю про усе це не для того, щоб похвалитися, записати собі в якусь там особливу заслугу. Просто цим хочу ще раз підкреслити, що у района є великі потенційні можливості, й за більш уважного до нього ставлення, допомоги в одержанні кредитів під «божеський відсоток» можна й нам вирватися із числа відсталих депресивних районів.
– А як за всіма цими цифрами, показниками живеться простим людям на селі?
– Живеться нашим людям, скажу відверто і з болем у душі, дуже важко. Процес тривалого зубожіння можна спостерігати в кожному селі. І розпочалася ця трагедія після оголошення аграрної реформи. Насильницьке роздроблення землі, її непродумане розпаювання призвели до того, що сьогодні в районі не обробляється понад 11 тисяч гектарів. Просто земельні ділянки, які одержали селяни, їм нема чим обробляти. А тих мізерних кілограмів зерна, які вони одержують від орендарів, не вистачає навіть на елементарне забезпечення дітей, їхню підготовку до навчання в школі. Немає грошей на підручники, на взуття й одяг, інші речі першої необхідності.
А як жити самотнім старим у селі, коли на придбання тонни вугілля необхідно 500 – 600 гривень? А треба не менше двох-трьох тонн. Та й дрова і корм худобі ніхто задурно не привезе. А за балон зрідженого газу, якого вистачає при скромній витраті лише на місяць, теж треба викласти 100 гривень. Сьогодні у багатьох сільських жителів таких грошей просто бракує.
Раніше хоч можна було відгодувати кабанчика або бичка й одержати якусь копійку. Зараз і це невигідно робити, тому що за кілограм свинини у живій вазі дають лише чотири гривні. Хоча м'ясо на одеському Привозі дешевшим не стало. Просто обдирають беззахисних людей і нікому за них заступитися, а місцева влада теж позбавлена якихось повноважень. Мовляв, не втручайтеся: це бізнес. Хоча на нашу думку, це відверта спекуляція, коли обкрадають беззахисних селян під прикриттям недосконалих законодавчих актів.
Іноді на зустрічах у селах, де ми провадимо «виїзні прийоми», наслухаєшся такого, що серце кров'ю обливається. Як це було, наприклад, у селі Войничевому. Скажу так: люди йдуть до нас зі своїм лихом, вірять, що їм допоможуть, не залишать в біді. Але що ми можемо за свого «куцого» бюджету. Минулого року, наприклад, на лікувальні та інші невідкладні проблеми виділили 85 тисяч гривень, а запити – у десятки разів більші. Намагаємося забезпечити вкрай необхідним слабозахищені верстви населення. Створюємо нові робочі місця для безробітних.
Але всі ці заходи не дозволяють зупинити обвальний процес зубожіння багатьох сільських родин. Тут потрібна цілеспрямована державна політика. І вона має виражатися не в тих 5 – 10 гривнях, які додаються до пенсій та мінімальних зарплат. Потрібні радикальні заходи щодо порятунку села. Недостатньо проголошувати гучні гасла, скажімо, такі як «Рік села». В аграрній політиці треба виходити з іншого: не буде села – не буде незалежної України.
