Надія Іустинівна Сіренко за своє довге життя ніколи й ні до кого не зверталася із особистими проханнями. А тут, з нагоди свого дев'яносторіччя, таки написала заяву керівництву підприємства, на якому пропрацювала двадцять вісім років. Думала, можливо, якось підтримають з нагоди ювілею, врахують, що їй сьогодні непросто виживати, одні ліки чого варті.
Сама Надія Іустинівна заяву ту не змогла віднести, а допомогти їй взялася сусідка, колишня вчителька Тамара Михайлівна Алфьорова. Вона довідалася, що тепер, свого часу знаменитої одеської швейної фабрики ім. Воровського немає, а її спадкоємцем стало ТОВ «Григорі Арбер». До профкому цього підприємства й попрямувала Тамара Алфьорова. Там розповіла, що Сіренко працювала на швейній фабриці ім. Воровського з 17 липня 1944 р. до виходу на пенсію у грудні 1971 р. і надала документи й фото. Працювала чесно й сумлінно, виконуючи виробничі завдання на 140%. Була визнана кращою прасувальницею. Її фотографія постійно висіла на Дошці пошани. Удостоєна Грамоти Міністерства легкої промисловості та Українського комітету профспілок.
Коротко кажучи, сподівалася жаліслива, співчутлива сусідка, що ювілярку якось підтримають і матеріально, й морально, як учасницю ВВВ, яка будувала оборонні рубежі на підступах до Одеси біля Дальника у 1941 році, відроджувала фабрику з руїн.
А що ж у профкомі? Там послалися на те, що фабрики ім. Воровського немає вже, архіви невідомо де. У них турбот своїх вистачає, людина руку зламала, а їй не можуть надати допомогу через відсутність коштів. Порадили звернутися за іншою адресою. Тамара Михайлівна натякнула, що Надія Іустинівна рада буде й доброму слову, листівці. Тоді її попросили залишити номер телефону. Але ніхто так і не зателефонував старій, заслуженій людині.
Нам залишається лише вибачитися за бездушність незнайомих нам людей і побажати Н.І. Сіренко міцного здоров'я, привітати її зі знаменною датою.
