ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ РУСІ-УКРАЇНИ, ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ
Коли Великий князь Святослав І, Хоробрий забажав наділити своїх синів окремими князівствами, і Ярополк, й Олег їхати в далеку північну факторію Новгород, у цю занадто віддалену, холодну провінцію, рішуче відмовилися. Й ось тоді, вловивши слушний момент, воєвода Добриня запропонував Святославові: “А чому б тобі, князю, та не послати туди наймолодшого сина, Володимира? Так, він ще досить юний, але я згоден їхати разом з ним, щоб і дружину в руках тримати, і взагалі, допомагати, чим зможу”.
І тут Святослав замислився. Пропозиція мала свій підтекст. На перший погляд, усе вірно: у нього три сини. Не хочуть княжити в далекій Новгородській Землі два старші, то є молодший. Але закрадався сумнів: а чи сприймуть його “луччі люди” Новгородської землі, тобто місцева аристократія? Адже всім відомо – а хто досі не знав цього, то йому нашепчуть, – що народжений був княжич Володимир не княгинею Ольгою, а її ключницею Малушею. Ну, нехай би вже не від дружини, але щоб, принаймні, зі знатного роду. Тож, чи можна взагалі вважати його спадкоємцем престолу, повноцінним княжичем? Чи ж мало їх, офіційних та неофіційних наложниць і просто рабинь, народжує нібито аж від самого Великого князя!
Тобто подумати Святославу було над чим. Та все ж таки він приймає рішення: послати в Новгород Володимира. Як би там не було, а сам Великий князь визнавав його за свого сина. І хоча виховувався Володимир при дворі не як “повноцінний княжич”, все ж таки долю його слід було якось вирішувати.
Принагідно слід сказати кілька слів і про матір майбутнього Великого князя.
Оскільки Володимир став одним із найславетніших князів Стародавньої України, літописці потурбувалися про те, щоб покопатися в його біографії. І з’ясувалося, що справді, була у княгині Ольги така рабиня, Малуша, яка сподобалася Ользі і якій та довірила бути ключницею. Походила Малуша з Землі Сіверської, Чернігівщини тобто з древнього Любича. Про батька її відомо тільки, що був він нібито з простих міщан і звали його Малком Любечанином. Втім, існує досить смілива і, сказати б, реабілітаційна версія історика Шаховського, згідно з якою Малуша ця була позашлюбною донькою уже відомого нам древлянського князя Мала. Хоча ця обставина й не дуже змінювала ситуацію з блакиттю її крові, та ж все таки...
Втім, ґрунтовного підтвердження ця версія так і не знайшла. До того ж, не зрозуміло, як бути тоді ще з одним рабом-слугою – рідним братом Малуші Добринею Любечанином. Тривалий час Добриня був при княжому дворі конюхом та “слугою при воротах”. І лише згодом, коли Малуша стала наложницею Великого князя, і той визнав її сина Володимира за свого, Добриня швидко зробив кар’єру: перетворився на придворного і, як стверджує літописець, “стольничав-чашничав дев’ять років”, тобто, кажучи сучасною мовою, був розпорядником під час княжих пирів та відав княжою кухнею. Якщо зважити на те, що вже тоді отрута при королівських та княжих дворах була у великій шані, то неважко зрозуміти, що посада ця була досить високою та відповідальною.
Пропонуючи Святославові послати до Новгорода, на княжіння, Володимира, Добриня не забував, що той доводиться йому племінником, а ще він не забував про своє власне “чорне” походження, і був упевнений: до Новгорода поїде в ранзі воєводи. І не помилився.
Хоча серед знаті Володимира продовжували називати “робичичем”, тобто сином рабині, та “холопищем”, до Новгорода він усе ж таки прибув князем. Ще й здобув собі значну популярність серед простолюдинів, уміло спекулюючи своїм пролетарським, до того ж, слов’янським, а не варязьким, походженням. Крім того, знаючи, що до Києва все наполегливіше проривається християнська віра, Володимир почав ставити на майданах Новгорода, інших міст і селищ, на всіляких пагорбах, поблизу капищ та інших легендарних місць дерев’яні статуї (ідоли) язичницьким богам – Перуну, Хорсту, Даждьбогу, Стрибону, Стримаглу і Мокошу. Я недарма назвав усіх шістьох богів праукраїнських, оскільки згодом, уже виявившись на чолі всієї Української Держави, Володимир І запровадить язичницький культ саме цих шести богів, возвівши його до рівня державної ідеології.
Хтозна, можливо, Володимир так і ввійшов би в історію України, як князь новгородський, але в цей час виник конфлікт між його братами, князями Ярополком І та Олегом ІІ, Древлянським. Як відомо, він перейшов у справжню війну, котра завершилася загибеллю Олега ІІ і підпорядкуванням Древлянського князівства безпосередньо Ярополку. Зрозумівши, що тепер, на хвилі перемоги, Ярополк спробує позбутися і його, Володимир завбачливо залишив Новгород, разом із воєводою Добринею та невеличкою дружиною, подався до Скандинавії, щоб знайти там притулок, нагадавши норманським правителям, що в його жилах теж тече високорідна норманська кров. Проте, перебуваючи за Балтійським морем, він не лише уважно стежив за перебігом подій в Русі, але й збирав військо, чекаючи з ним слушного часу.
Коли ж, на його погляд, такий час настав, Володимир І негайно висадився на південному узбережжі Балтики. Досягши Новгородської Землі, він поступово оволодів усіма її містами та фортецями, далі захопив сам Новгород, поперебивавши або вигнавши звідти всіх прихильників Ярополка.
“Рік 980, – читаємо в “Повісті врем’яних літ”, – Володимир вернувся в Новгород з варягами і сказав посадникам Ярополка: “Ідіть до брата мого і скажіть йому: “Володимир іде на тебе, готуйся битися з ним”. І сів у Новгороді”.
Ось так, по-лицарському, в традиціях князя Святослава Хороброго, попередивши брата-ворога про власні наміри, Володимир швидко зміцнив свою владу в Землі Новгородській і послав сватів до доньки сусіднього князя полоцького, Рогволода. Він, очевидно, не сумнівався, що відповідь буде позитивною. Ще б пак, адже тепер він – володар величезної Новгородської Землі, за ним – велика сила норманської дружини, він ось-ось заволодіє київським престолом... Проте, як виявилося, у красуні Рогнеди були інші погляди на своє майбутнє. Вислухавши пропозицію високоповажних Володимирових сватів, вона не на жарт обурилася: “Щоб я – та за якогось там князя Володимира?! Та ніколи!” Ні-ні, слова могли бути іншими. Але суть...
У Нестора Літописця цей конфуз зі сватанням описано хоча й лаконічно, проте досить докладно і, сказати б, промовисто:
“І послав (Володимир – Б.С.) до Рогволода в Полоцьк сказати: “Хочу з донькою твоєю одружитися”. Той же запитав у доньки своєї: “Чи хочеш ти за Володимира?” Вона ж відповіла: “Не бажаю роззувати сина рабині, але хочу за Ярополка”.
Ну, щодо Ярополка, то невідомо, чи то він насправді так сподобався Рогнеді, чи, може, ім’я його назване було тільки тому, що вже знала: Ярополк готується засилати до неї сватів. А ось щодо Володимира, то тут ставлення її було принциповим. Рогнеда знала, що він – син рабині Малуші, отож сама думка про те, що після весілля, в шлюбну ніч, дотримуючись звичаю, їй доведеться роззувати сина рабині, “робичича”, та “холопища”, викликала в неї жах.
Дізнавшись про подробиці цього сватання, Ярополк лише мстиво посміявся і, вирішивши, що зоряний час його настав, заслав до Рогнеди своїх власних сватів. Й ось тут уже спаленів Володимир: “Щоб мене, та ось так, перед усім світом!.. Вона, бачте, холопища-робичича роззувати не бажає!
“І прийшли отроки Володимирові, – з усім світом по-великосвітському пліткує з цього приводу автор “Повісті врем’яних літ”, – і передали йому всю відповідь Рогнеди – доньки полоцького князя Рогволода. Володимир же зібрав багато воїнів: варягів, слов’ян, чуді, кривичів – і пішов на Рогволода. А в цей час збиралися вже везти Рогнеду до Ярополка. І напав Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і його двох синів, а доньку його взяв у дружини”.
Який гнів змушувала була гамувати в собі княгиня Рогнеда, зазнавши такого кривавого сватання, залишається поза літописами й осудом. Бо й котра б на її місці?! З іншого боку... Розмірковуючи над подробицями цього весілля, хтось міг би подумати, що йдеться про якесь особливе кохання Володимира. Не поспішаймо з романтичними химерами. Можливо, Рогнеда й справила на нього певне враження, оскільки згодом стала першою його офіційною дружиною, котра, до того ж, народила йому аж чотирьох синів – Ізяслава, Мстислава, Ярослава та Всеволода, і двох дочок – Передславу та Премиславу. Проте досить скоро, цілковито втративши будь-яку прихильність до Рогнеди, а можливо, й прагнучи помститися їй за давню зневагу, князь оселив її у приміському селі Передславине, що було на річці Либеді, і цілковито захопився іншими жінками. А їх у нього було й було. Як повідомляє літописець:
“Від грекині (він родив) Святополка, від чехині (Алоогії) – Вишеслава, від другої чехині, Малфріди, Святослава і Станіслава, від болгарині – Бориса і Гліба... І наложниць було у нього триста у Вишгороді, триста у Білгороді, а двісті у сільці, яке й нині звуть Берестовим.
І був він ненаситний на блуді, приводячи до себе заміжніх жінок і дівчат, розтлівав їх. Був бо він такий жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона (мається на увазі цар Соломон – Б.С.) було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем загинув. Сей же був невіглас, а наприкінці знайшов вічне спасіння...”.
Ну, щодо того, що Володимир І був “невігласом”... У цьому питанні, на місці, літописця, який явно не в захваті від моральних засад князя, та й взагалі, від нього, як державницької постаті, я з висновками не поспішав би. Велич його походів і державних діянь свідчить зовсім про інше.
Я не випадково, услід за літописцем, перелічив синів-спадкоємців Володимира Великого: і для князя, і для України вони ще створять чимало болючих проблем. Одначе все це буде згодом. А поки що... Захопивши Полоцьк, Володимир І приєднав до своїх загонів ополченців-полочан і рушив з цим військом на Київ. Ярополк мав досить сильне військо і могутню фортецю, в якій міг витримати тривалу облогу. Проте Володимир підіслав до нього воєводу Блуда, який почав нашіптувати своєму князеві, щоб той залишив Київ і потайки подався до невеличкого містечка Родні, де в Ярополка не було жодних ресурсів для оборони – ні людських, ні продовольчих. “О злая облудо людськая!” – тільки й міг вигукнути з приводу цього вчинку воєводи-зрадника літописець.
Дізнавшись, що Ярополк потрапив у пастку, Володимир не зжалився над ним, а негайно розпочав облогу. Незабаром у місті запанував страшний голод, котрий дійшов до пізніших поколінь українців приказкою: “Біда, як у Родні”. І тут знову з’явився воєвода Блуд, щоб і цього разу нав’язливо підказувати Ярополку вихід із становища: “Вийди до брата, покорися йому, скажи, що згоден прийняти все, що він запропонує. А в Володимира серце м’яке...” І хоча інший воєвода, вірний Ярополкові, навпаки, радив утікати до печенігів, – як свого часу Володимир утік до норманів – і просити у печенізького князя війська, Ярополк покірно подався до ставки Володимира. Ну а далі, згідно з літописом, події розгорталися досить стрімко:
“І коли входив він у двері, підняли його два варяги двома мечами під груди, а Блуд зачинив двері і не дав услід за ним увійти своїм. І так убитий був Ярополк”.
Виявившись на київському престолі, тобто на чолі держави, у традиційних межах якої у нього майже не залишилося гідних супротивників, Володимир І дуже швидко зрозумів, що, володіючи такою величезною країною і таким людським потенціалом, він здатен продовжити справу збирання навколо Києва всіх українських земель. Перед ним був досвід існування цілої низки могутніх імперій: Візантійської, Римської, Германської. Тільки виходячи з цих його міркувань, можна пояснити досить неординарний як на ті часи вчинок Володимира: перше, до чого він вдався, заволодівши Києвом, це повиганяв з нього всіх варягів, котрі вже почувалися в українській столиці, мов у своїй вотчині. Він давно підозріливо дивився на експансію норманів в Україну і чекав слушної днини, коли можна буде позбутися їх. Останньою краплею його терпіння стала нахабна заява вікінгів по тому, як вони, після перемоги над Ярополком, увійшли до Києва: “Це місто наше, ми його здобули і хочемо взяти в них (у киян тобто – Б.С.) по дві гривні від людини”.
“Ну, знаєте, хлопці, здається, ви вже втратили почуття міри”, – відповів їм Володимир і наказав місяць почекати, поки, мовляв, кияни зберуть цю данину. Чи збирали вони її насправді – невідомо. Але якщо й збирали, то дісталася вона самому Володимиру і, будемо сподіватися, на справи державні. Норманам же він не заплатив нічого. Побачивши, що за цей час князь зумів сформувати власну надійну дружину з досвідчених воїнів, нормани вирішили не ризикувати і попросили відпустити їх на службу до імператора Візантії. Проводи, слід вважати, були “зворушливими”.
Значно слов’янозувавши в такий спосіб свою столицю, Великий князь України – а міг би взяти й титул короля, царя чи імператора – Володимир запровадив культ шести язичницьких богів, на чолі з богом війни та грози Перуном, і наказав ставити їм на майданах та святих місцях пам’ятники-ідоли. Якщо зважити, що на той час вплив православ’я в Києві, особливо серед знаті, був досить сильним, рішення князя слід вважати сміливим. Втім, позиції Володимира були досить сильними. Вигнання норманів-найманців схвально зустріли і дружинники, авторитет яких після вигнання норманів дуже й дуже зріс.
Привертає увагу і ще одна характерна ознака правлінського стилю Великого князя Володимира: прагнучи залучити на свій бік бояр, купців та іншу знать, яка ще вчора служила Ярополкові, і в такий спосіб виправдати братовбивство, котре повставало страшним гріхом, Володимир почав влаштовувати при своєму дворі банкети. Явище це стало настільки популярним, що в “Повісті врем’яних літ” є окремий переказ “Пири Владимирові”, в якому літописець прагне описати й осмислити це дійство. Ось фрагмент його.
“Рік 996. Кожної неділі вирішив він у дворі своєму, в гридниці, влаштовувати пир, щоб приходити туди боярам, і гридям, і соцьким, і десяцьким луччим мужам – і при князеві, і без князя. Бувало там багато м’яса – яловичини і дичини, було в достатку всяких яств... Володимир любив дружину (а більшість членів його дружини походила з вельможних родин – Б.С.) і радився з нею щодо влаштування країни, щодо війни та законів країни...”
Це справді важлива деталь. Будучи нібито одноосібним правителем, Володимир, на відміну від своїх попередників, згуртовував навколо себе “луччих людей”, бояр, купців, воєначальників, і найважливіші рішення приймав, радячись із ними, що забезпечувало йому потім відповідну підтримку під час оголошення війни та прийняття певних державних рішень. І ще одна риса Володимира як державника: влаштовуючи пири для аристократії, він не забував і про бідноту. В ці дні Києвом розвозили харчі, які роздавали найбіднішим родинам, що, природно, справляло належне враження. Чимало уваги приділяв він і розвитку рільництва, надаючи всілякої підтримки великим землевласникам, дбав про розвиток торгівлі.
Але які б нагальні внутрішні справи не обсідали його, він ніколи не забував про розвиток міжнародних відносин. Передусім, його не влаштовувало те, що західнослов’янські племена, котрі ще за князя Олега І були під впливом Києва, тепер виявилися під орудою польського короля. Тим паче, що саме звідти, з Підкарпаття, йшло постачання України сіллю, оскільки печеніги вже, по суті, перекрили шлях до соляних степових озер.
Після нетривалих вагань, жереб було кинуто, і 981 року Володимир повів своїх воїнів на захід. Похід видався успішним: українські війська здобули Перемишль, Червень та низку інших міст, перемогли ополчення поліських ятвягів – литовського племені, котре жило між Західним Бугом та Німаном і постійно загрожувало прикордонним містам і селищам слов’ян. Якщо вже продовжувати опис західної експансії Володимира, то слід додати, що 993 року він підкорив собі плем’я хорватів, що займало територію Закарпаття.
Всі ці походи не могли не стурбувати поляків, котрі з тривогою стежили за посиленням України. Проте Володимир ставився до цього з істинно державницькою мудрістю. Аби зміцнити західні рубежі, він заклав нове, добре укріплене місто Володимир, який називається тепер Володимир-Волинським. А щоб якось заспокоїти поляків, помиритися з ними, одружив свого сина Святополка з донькою польського князя (згодом – короля) Болеслава Хороброго. Хоча після всіх тих завоювань, які Володимир здобув, до справжнього примирення та щирості у взаєминах між Україною та Польщею це не призвело. Навпаки, Болеслав Хоробрий та військово-політична еліта Польщі зробили все можливе, щоб схилити Святополка на свій бік, нав’язати йому пропольську орієнтацію і поставити його в опозицію до Великого князя.
А тим часом міжнародна ситуація складалася так, що й далі захоплюватися експансією на Захід Володимир Великій не міг. Існували й інші регіони, які потребували його втручання. В 984 році він вирушає на Дунай, маршрутом, прокладеним його попередниками. У цьому поході він знову виявив себе талановитими полководцем і дипломатом. Розбивши болгарське військо і наклавши на болгар данину, він усе ж таки зумів сяк-так помиритися з ними, і повертався до Києва, маючи болгар якщо не за союзників, то, принаймні, й не за лютих ворогів.
Наступний похід його був націлений на Крим. Здобувши кілька перемог, він досяг грецького міста Корсуня, що знаходилося неподалік сучасного Севастополя. Але місто виявилося сильно укріпленим, а гарнізон – завзятим, отож довелося розпочати облогу, заявивши корсунцям через парламентарів, що коли вони не здадуться, стоятиме під містом “хоч зо три роки”. І, про всяк випадок, наказав насипати під стінами земляні вали, з яких легше було б штурмувати місто. Проте задум його виявився невдалим: греки робили підкопи і землю з валів носили до міста, щоб... посипати нею городи.
Хтозна, скільки тривала б ця облога, якби не зрада одного городянина на ім’я Анастас. Що змусило його вдатися до цього вчинку – невідомо, але в літописі “Повість врем’яних літ” знаходимо такі рядки: “І от муж, на ім’я Анастас, корсунянин, стрілив, написавши на стрілі: “За тобою, зі сходу, є криниці, з яких йде вода по трубі. Перекопавши (їх), ви переймете воду”.
Отримавши цю безцінну інформацію-підказку, Володимир, за переказами, звернув очі до неба і при свідках мовив: “Якщо це збудеться – прийму хрещення”.
Ну а далі все відбувалося просто. Позбавлені води, міщани почали знемагати від спраги і змушені були відчинити ворота. По цьому Володимир в ультимативній формі запропонував візантійським імператорам-співправителям Василеві та Костянтинові віддати за нього свою сестру. Ті, через послів, ясна річ, відповіли, що, загалом, вони не проти, але одруження можливе тільки по тому, як Володимир прийме хрещення. А князь і не заперечував. “Я охрещуся, – писав він імператорам, – тому що задовго до цих днів пізнав “закон ваш” і він мені єсть до вподоби, і віра ваша, і служба...”
“Охрестився ж він, – пише далі літописець, – у церкві святої Софії. І є церква та в городі Корсуні, стоїть вона на високому місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова стоїть неподалік церкви і до сьогодні, а цесарицина палата – за олтарем”.
Завершився цей дивний похід тим, що вирушав у нього Володимир Великий заповзятим язичником, котрий наказував ставити в Києві та по інших містах ідолів і вдаватися до жертвопринесень, а повернувся не менш заповзятим християнином, котрий негайно наказав позбирати всіх дерев’яних ідолів й одних порубати, інших попалити, а ідола, що символізував Перуна, прив’язати до кінського хвоста і скинути в Дніпро.
Але це був лише початок. Одного сонячного дня він розіслав гінців з наказом: назавтра всім прийти до Дніпра, щоб прийняти хрещення. Якщо ж хтось не прийде, той “буде його особистим ворогом”. Таких, хто хотів би ворогувати з князем, знайшлося небагато. Тому народ подався до Дніпра, і священики, яких Володимир, очевидно, у достатній кількості привіз із Візантії, хрестили киян.
Якщо вірити літописцеві, українцям ця процедура сподобалася. Небові теж. “І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ ратується...” І відбувалося це 988 року від народження Христа, або 6496 року від загального, нехристиянського, літочислення.
Одначе і після хрещення небові лишалися справи небесні, а князеві та його русичам-українцям – земні. Зокрема, вже в 992 році князю Володимиру довелося витримати натиск печенігів. Ті не стали чекати, поки українські війська почнуть відтісняти їх у степи, а зібрали ополчення і прийшли на лівий берег Дніпра, неподалік Сули. Тривалий час війська українців і печенігів так і стояли по обидва боки ріки. Кожен із супротивників розумів; той, хто наважиться переправлятися через ріку, значно ослабить свої сили. Першим нерви не витримали у правителя печенігів. Він підкликав Володимира до берега і запропонував виставити по силачеві. Якщо українець переможе печеніга, князь печенізький обіцяв три роки не воювати. У таборі українців такого силача не виявилося. Але незабаром його знайшли і привезли, здається, із Києва. Був цей чоловік середнього зросту, проте силу мав дивовижну: руками міг розривати волову шкіру, а під час випробування вчепився здоровенному бикові в бік і вирвав з нього шмат м’яса. А прізвисько мав Кожем’яка.
Одне слово, зійшлися хлопці у двобої і закінчилося все тим, що Кожем’яка задушив жахітливого на вигляд богатиря печенізького та кинув ним об землю. Правда чи ні, але літописець стверджує, що побачивши це, печеніги в жахові побігли. Українцям залишилося лише переслідувати їх та винищувати. Цій історії Нестор Літописець навіть присвятив окрему оповідку – “Сказання про Кожем’яку”.
Чимало зусиль докладав Володимир і для того, щоб упорядкувати адміністративну систему України, забезпечити її оборону. Ми з вдячністю можемо згадувати про те, що він наказав набирати військо з північних земель і, з його допомогою, будувати низку фортець на півдні, по Десні, Остеру, Сулі, Стугні... забезпечуючи ці нові фортеці гарнізонами. В такий спосіб він не лише рятував Україну від нападу степовиків, але й практично розширював українські кордони, що, як ми тепер бачимо, мало важливі історичні наслідки.
За його ж таки наказом почали прокладатися “прямоїжджі дороги”, тобто, за тодішніми мірками, – траси, шосе. А ось налагоджуючи адміністративну систему, чітко підпорядковану Києву і Великому князеві, Володимир поділив усю свою державу між синами, яких у нього, як знаємо, не бракувало. Завдяки йому, у Новгороді почав правити Ярослав, у Турові – Святополк; у Полоцьку – Ізяслав; у Ростові – Борис; у Муромі – Гліб. Молодому князеві Святославу Володимировичу дісталася Земля Древлянська; Всеволодові – Волинь; ну а Мстиславові довелося їхати на далекий південь, у Тмуторокань.
Усі ці військові, адміністративні та політичні заходи Володимира І Великого дозволяють дослідникам говорити про нього, як про справді великого будівничого України, першосвятителя землі нашої, видатного державного діяча і полководця.
Втім, поділ своєї держави між синами, кожен з яких міг претендувати на титул Великого князя, мудрим не назвеш. Дробити країну, яка ще тільки формується з кількох племен-князівств – до цього міг вдатися лише правитель, який забув, що обов’язки батька – забезпечити добробут синів, у даному випадку не сумісні з обов’язками правителя, котрий має дбати про майбутнє своєї держави. І що дивно: ще за життя Володимира між синами його почалася жорстока міжусобиця, але, добре бачачи це, він не потурбувався про те, щоб офіційно визначитися зі спадкоємцем великокняжого престолу. І коли в 1015 році він помер, міжусобиця вже була в розпаді.
Поховали його в церкві Святої Богородиці села Берестового, під Києвом, – тій церкві, яка була споруджена за його велінням. Тепер у Києві стоїть пам’ятник Володимиру Великому, як князю-святителю.
