Багато стареньких бабусь і дідусів, які стоять на вулицях з проcтягнутою рукою, не завжди були такими, і, можливо, колись, у своїй молодості, вони, зустрічаючи убогих, з висоти дивилися на них, навіть у страшному сні не передбачаючи, що вони бачать своє майбутнє. Можливо, вони і бурчали, і сварили їх, як ось цей громадянин пожмаканої зовнішності, що зробив зауваження навздогін маленькій дівчинці-прохачці: “Це її мати ганяє випрошувати гроші на випивку”. Сталося це у трамваї. Він, звичайно ж, не знав ні матір, ні її дочку, яка випадково зайшла на зупинці саме в цей трамвай і жалібно просила: “Люди, поможіть, чим можете, хоч хлібчика дайте…”, потім вона заспівала пісеньку: “Детство, детство, ты куда ушло…”, пройшла по вагону, хтось щось їй дав, а цей “джентльмен” виплюнув їй у слід свої брудні слова.
Чоловік похилого віку, повернувшись в його бік, сказав: “Тіштесь, що вона просить милостиню, а не йде красти, щасливі діти подаяння не просять”. А жінка, що стояла поруч, додала: “Чого гавкаєш, можеш подати, то подай, а не можеш, то сиди й мовчи!” У цьому вагоні знайшлися люди, які не погодилися з агресивною бездушністю.
А ви помітили, адже нас вже тривалий час відучають від співчуття і милосердя, від співпереживання і прагнення хоч якось відгукнутися на людське страждання і знедоленість? І цей балакун та йому подібні – продукт цієї нелюдської виучки.
Багатьом із нас доводилося бачити і чути, як записні сміховульгарники, чи за своєю душевною ущербністю, чи за негласною командою господарів, з телеекранів і по радіо, немало познущалися і продовжують глумитися над тими громадянами, які просять милостиню. Їхніми стараннями створено образ багатіїв, які маскуються у лахміття старців і калік і лопатою гребуть гроші від співчутливих людей. Наслідком цього стало різко негативне ставлення багатьох успішних громадян до цих знедолених. Чому цим людям не спадає на думку те, що перш ніж простягнути руку за подаянням, усі ці страждальці, очевидно, пережили сильне психічне потрясіння і численні гіркі втрати, які зігнули їх і залишили без усіляких засобів для існування і можливості якось заробляти на шматок хліба і ліки. Подумайте, хто з нас зміг би ось так стати на вулиці і просити подаяння? Наша гордість і людська гідність кажуть – та ніколи в житті! Ось так само і їхня людська гордість і гідність довго примушували їх мерзнути і голодувати, перш ніж спрацювала приказка: “Голод не тітка, умовляти не стане”. Потрібно просто зрозуміти за кожною убогою людиною стоїть її лиха доля, надміру сповнена стражданнями і обмеженнями, які нам, якось влаштованим людям, важко уявити. Саме ця доля і вивела їх стежку убогості.
А як цим нещасним ходити по під’їздах і, подзвонивши у чергові двері з проханням – “допоможіть чим можете” – бачити у відповідь кожного разу жорстокі, черстві обличчя мешканців, що дуже рідко чергуються зі співчутливими, які щось та й дають. Як це нещасному у відповідь на своє приниження і вимолювання бачити презирство, що добиває, ще жевріючу у серці надію на людське співчуття.
На Пушкінській вулиці, поряд з Будинком реабілітації дітей, на фронтоні якого написані прекрасні за змістом слова: “Не отказывай в благодеянии, когда рука твоя в силах сделать его” стояв чоловік років сімдесяти. Я вже пройшов повз нього, але погляд вихопив в його позі щось трагічне, і я повернувся.
– Що з вами?
– Миленький, я прошу на хлібець і на ліки, зовсім зубожів.
– А чому ж ви не поставите блюдце або хоч щось, щоб люди бачили, що ви просите милостиню? Адже так не кожний зрозуміє, для чого ви тут стоїте.
– Миленький, я не можу ні зігнутися, ні поставити, ні підняти…
Поруч з ним, біля стіни будинку, був парапет, на рівні його поясниці.
– Так ось, покладіть сюди, – показав я йому, – і вам буде неважко діставати те, що вам подадуть.
– Миленький, не дозволяють, мене й так гонять звідусіль…
Його звати Олександр, він п’ятдесят років пропрацював на збанкрутілому нині виробництві, двічі переніс інфаркт і поховав дружину. Мізерної пенсії не вистачає навіть на ліки…
А через три квартали просила милостиню Євгенія, яка працювала раніше директором Будинку культури. Тяжка хвороба призвела до ампутації ніг і, ось тепер, на інвалідному візку, залишившись одна (діти покинули її), вона просить милостиню.
Люди добрі, чому ж ми з вами такі жорстокі, що добиваємо своєю безсердечністю того, хто й так ледве живий? І це ж ми, ми, які самі себе вважаємо і добрими, і щедрими, і хорошими. Можливо, ми давно вже не такі? Якщо це так, то нічого хорошого не чекає і на нас з вами.
Убогі прохачі– це явище, що віками бутує в народі. В історії відзначалися випадки, коли убогих саджали у тюрми і відправляли на каторгу, збирали у притулки або виганяли з міст. Ні до чого хорошого це не призводило, і через певний час все поверталося на свої місця. Чому? Чи не від того, що ці люди, які упали на соціальне дно, дають суспільству, кожному його благополучному члену, доступну можливість хоча б час від часу проявляти милосердя і співчуття, і тим самим не давати зачерствіти своїй душі, зберігати свою найкращу людську якість. А загалом, мимоволі, не дозволяють людському суспільству духовно деградувати. Тому що, якщо прийде час, коли убогому ніхто подавати не буде, вони, звичайно, переведуться, але іншим людям жити стане у такому суспільстві страшно і нестерпно, бо це буде жорстоке немилосердне суспільство.
І ще одна тривожна і страшна тенденція. Відносно недавно серед убогих з’явилися жінки з немовлятами і маленькими дітлахами, цього явища особисто я раніше не бачив, а на моїй пам’яті життя країни з початку п’ятидесятих років минулого століття.
Їх ганяють, їх ненавидять. Але хто спробував розібратися і вивчити це явище? І чи не є ці жінки з дітлахами рабами якихось бездушних нелюдів, які полонили їх і примусили таким чином працювати на них? А те, що багато калік і беззахисних людей, й так позбавлених людської радості і допомоги, позбавлені усілякої можливості постояти за себе, перебувають у рабстві, – це ні для кого не секрет. Вже немало було на цю тему телевізійних передач. Яка державна чи громадська структура допоможе їм, і чи є така у нашій державі? Агов, правозахисники, агов! Де ви? На ваших очах, на очах всього світу тисячі людей втратили важливі людські права, а ви, стільки наговоривши про “права абстрактної людини”, все ж уперто не хочете їх бачити і все клопочетесь про Ходорковського та таких, як він! Мабуть, вам турботу про убогих не оплачують, не те, що про міліардерів!
Дуже часто, кажучи “убогі”, ми забуваємо, що це всього тільки прикметник до слова люди. Так, саме люди, але ті, які волею долі потрапили в злидні та убогість. Тому стримаймо ж себе від того, щоб не стати тим, про кого сказав поет: “…и кто-то камень положил в его протянутую руку”. А каменем цим є і наші насмішки над знедоленими, і наша образа на них за те, що псують пейзаж своїм лахміттям і знеможеним виглядом, і наші недобрі слова на їхню адресу. Як тут не згадати ще раз слова жінки із трамваю: “…можеш подати, то подай, а не можеш, то помовч!”
Ніхто ще з тих, хто подає милостиню, не збіднів, тому що невідомими нам шляхами усе добре, втім, як і зле, завжди повертається до нас з прибутком. Ось і милостиня, яку ми подаємо, насамперед благотворно впливає на того, хто дає, зберігаючи все найкраще, що у нас є, збагачуючи цим і нас самих, і наших близьких, а вже потім допомагає стражденному.
Багато хто із нас чули прекрасний старовинний романс про стару жінку, яка стоїть і просить милостиню. Колись вона була блискучою співачкою, мала безліч шанувальників, купалась у розкоші, але все зникло у небутті, і ось, тепер, співається у романсі: “…подайте ж милостыню ей…”
То допоможемо, якщо можемо, і не осудимо…
