У призначений природою день і час народився Сергійко від недбайливої матері. А як іще можна назвати жінку, яка, маючи Богом даровану здорову дитину, навіть не помітила її відсутності (дворічний хлопчик загубився у лісі) і з головою зайнялась облаштуванням власного життя. Щез? Ну, то проблем менше, свободи більше...
Випадково знайденого у приміському ліску малюка незнайомі люди привели до дитячого відділення районної лікарні. Так і з’явився там маленький пацієнт Сергійко, який дуже швидко освоївся і став об’єктом опіки й турботи всього колективу. Хлопчик, як виявилось, був напрочуд компанійський і говіркий. Про таку дитину мріють не в одній сім’ї...
Як з’ясувалося згодом, зважившись на народження дитини, його мати на момент пологів не мала жодного документа, що засвідчував би її особу. Тому з пологового відділення її було виписано за умови отримання паспорта і наступної обов’язкової реєстрації малюка. Та після повернення в село молода мати не дуже переймалася цими формальностями. Та й навіщо? Чоловіки, охочі до нічиєї жінки, паспорта не питали, горілку можна придбати і без документа... А навіщо малюку свідоцтво, до школи ще далеко...
Натерпілася з такою матір’ю місцева фельдшерка: умовляла, пояснювала, вимагала, а часто розшукувала у легко передбачуваних місцях. Вкотре закликала молоду жінку бути хлопчику матір’ю, та все марно. Занедбану і хвору дитину привезли до районної лікарні. І на цілий рік інфекційне відділення стало домівкою для Сергійка і його матері. Через недбальство жінки малюк весь час хворів. А її таке життя влаштовувало: є дах над головою, білизну міняють, якось харчують, доглядають... А їй і тут ніколи, місто – то не Шимкове, тут є чим зайнятись.
Тож коли Сергійко в черговий раз з’явився в лікарні, ніхто й не здивувався. Спочатку «матуся» провідувала його раз на 1-2 місяці, потім – все рідше і рідше... Час збігав. Постало питання про вирішення подальшої долі малюка. І тут, коли здавалось, що все повинно завершитись, – усе тільки розпочалось. Головною перепоною стала відсутність свідоцтва про народження. Виходить, такої людини, хлопчика Сергійка, в природі не існує! Далі – більше. Виписати свідоцтво можна лише за умови наявності паспорта хоча б одного з батьків. Та й, як виявилось, і в бабусі відсутні документи. Тобто, спочатку треба було поновити паспорт бабусі, потім матері і лише після того можна офіційно зареєструвати живу і абсолютно здорову 4-річну дитину. Тепер давайте запитаємо, а де ж усі ці роки була сільська рада? Чому таке безвідповідальне ставлення державних інституцій до долі громадянина держави? Хоча за такої ситуації Сергійко, начебто, таким не є...
А доки дорослі тьоті і дяді ламають голову над тим, хто винен і що робити, хлопченя вже 2 роки (!) живе в лікарні. Звісно, живеться йому тут зовсім непогано. Ще б пак! Завідувачка дитячого відділення Людмила Бандровська, старша медсестра Ольга Чебан, весь персонал відділення мають його мало не за свого. А працівники дитячої консультації взагалі вважають, що хлопчик їхній, і тільки їхній. Добре знають Сергійка і працівники відділення швидкої допомоги, бо ж, як і справжній чоловік, хлопчик любить техніку.
Всього у нього вдосталь. Є гарний одяг, різні сучасні іграшки та всілякі ласощі. Є все, ось тільки немає мами... Точніше, віртуально вона десь є, і навіть тут, в Ананьєві. Та жінка надто зайнята собою...
Не одна сімейна пара уподобала цього рухливого і не за віком кмітливого малюка, та юридичні перепони не дають змоги хлопчику нарешті мати справжніх батьків.
Два роки зі своїх п’яти років Сергійко живе серед хворих дітей. Мабуть, уже й не залишилося хвороб, якими б він за цей час не перехворів. Перед очима малюка – постійний біль, плач, крапельниці, уколи... І хоча він не має навіть уявлення, що існує й інше життя, проте щось йому про це підказує. Адже не випадково часто він хоче піти з уподобаною дитиною чи дорослимю.
Невідомо, як складеться подальша доля цього чудового, ні в чому не винного хлопчика. Зрозуміло лише одне: його доля в руках чужих і дорослих людей. То, можливо, серед чужих по крові нарешті знайдуться небайдужі люди, ті, кого Сергійко щиро і з радістю назве мамою і татком?
Але скільки ще поміняється керівників установ і служб, доки це станеться...
