ДО 50-РІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВОЛОДИМИРА ІВАНОВИЧА ПОПОВА
Що таке журналістика достеменно знає тільки журналіст. Це не робота, не хобі – це спосіб життя. Заполонивши одного разу, вона не відпускає до кінця життя. Що б не робив, чим би не був зайнятий, - у голові постійно вимальовуються якісь образи, розкидані, розтріпані думки складаються у стислі речення. У прозаїчній бесіді раптом блискавкою спалахує: „О! Це ж готовий заголовок! Цю фразу варто записати”. І тому подібне.
Отак дуже часто Володимир Іванович Попов, редактор Біляївської районної газети „Південна зоря”, вичитуючи черговий номер газети, змінював два-три речення в матеріалі чи давав несподіваний, але влучний заголовок і пересічна, часом слабка стаття чи замальовка набирала чіткого змісту, починала вигравати новими фарбами, як кажуть газетярі, била в ціль. Але вміння прийшло не одразу...
Шістнадцятирічний Володя Попов вийшов „у люди” по закінченні залізничного училища. Молодий помічник паровозного машиніста, працюючи на залізниці у місті Рені, водив потяги не лише по Україні, він бував і за кордоном – у Чехословаччині, Польщі, Румунії. Тож до лав Радянської Армії прийшов уже досвідченим юнаком. І з першого ж року – відмінник бойової і політичної підготовки. Три роки служив у Біляївці. Сподобалося наше невеличке містечко над Турунчуком – тут і залишився. Не одне дівча спалахувало від пронизливого погляду чорнявого красеня на танцях, біля клубу, але його серце присушила жвава, весела, роботяща Варя. Для нього дівчина стала найкращою і єдиною на все життя.
Після демобілізації Попов працює у райкомі партії, потім його направляють до редакції районної газети. Ця робота припала йому до душі. Молодий кореспондент на редакційному мотоциклі об’їздив кожне господарство в районі, знав напам’ять ім’я чи не кожного бригадира, комбайнера, бував на найвіддаленіших від райцентру полях і фермах. У відомій колись пісні про журналістів є такі рядки: „Троє суток шагать, троє суток не спать ради нескольких строчек в газете...” - це про нього. Сьогодні це звучить наївно – троє суток заради кількох рядків. Але ті рядки дорогого були варті. Без телефонного зв’язку, за сотню кілометрів від райцентру, десь у безкрайньому Чорноморському степу чи Придністров’ї кореспондент районки шукав, знаходив і оспівував, прославляв або критикував героїв своїх статей, нарисів, замальовок.
Поряд з Поповим багато років трудилися його колеги Поліна Гнатенко, Володимир Журенко, Павло Полубок, Олександра Коломицева, Іван Безпрозванний, Володимир Безпалий, Лідія Чепіль, Катерина Дзей. Це кістяк редакції. З’являлися і новачки, зваблені романтикою журналістської професії, вони дуже швидко не витримували шаленого темпу роботи. За тією романтикою був щоденний, наполегливий, творчий пошук, часом невдячна рутинна праця. Газета виходила тричі на тиждень, а в гарячі дні жнив – щодня і щодня вимагала все нових і нових матеріалів. Утримуватись в такому темпі могли лише дуже вірні і дуже люблячі свою справу люди. Таким був Володимир Іванович Попов, таким і залишився донині. За цей час він працював завідуючим сільгоспвідділом, партійного життя, заступником редактора, паралельно закінчив Одеський юридичний інститут.
Юрист за освітою, літератор за покликом душі, газетяр за вимогою долі – Володимир Попов у 1982 році призначається редактором районної газети „Південна зоря”. Новий редактор вніс у атмосферу колективу більш демократичності і простоти. Двері його кабінету - завжди відчинені. Сюди можна було зайти будь-коли і з будь-яким питанням. Володимир Іванович уважний до співробітників і відвідувачів у вирішенні їх проблем.
За своє творче життя В.І. Попов отримав чимало нагород. Його, зокрема, нагороджено Почесною грамотою Президента України.
Володимир Іванович дуже скромна людина. Він мешкає у небагатому, але доглянутому і охайному будиночку, потреби його були зажди мінімальні, аж до аскетизму. Здається, він соромився щонайменшої розкоші, тому що бачив поруч людей нужденних. Своїй сестрі та її дітям щомісяця надсилав частину заробітку. Коли невблаганний час наблизив до пенсійної межі, - навідріз відмовився і від пенсії, і від заслуженого відпочинку.
Минає 50 років Попову – журналісту і 26 з них Попову – редактору. Його знає і поважає весь район. Хтось любить, хтось – не дуже, але байдужих до нього немає. Цікавий співрозмовник, який пересипає свою мову цитатами з творів Тараса Шевченка чи Лесі Українки, Григорія Сковороди чи Пушкіна, - він є невичерпним джерелом гумору і анекдотів і залишає глибокий слід у душі кожного, хто має щастя з ним спілкуватися, хто має честь бути його другом, колегою. Невгамовний працелюб, патріот районної газети, В.І. Попов і сьогодні залишається одним із її творців - словом і ділом допомагає молодим колегам.
