Одеський академічний театр музичної комедії імені М. Водяного відзначає 60-річчя
Наймолодший з одеських театрів може похвалитися яскравою змістовною історією, легендарними іменами, відданими шанувальниками. Сьогодні в театрі ювілейний вечір за участю провідних і нових зірок, працюючих нині акторів і ветеранів. Щоб читачі відчули, чим живе сьогодні відомий колектив, під час репетиції святкового гала-концерту я запропонувала деяким провідним акторам, творчим і технічним керівникам бліц-інтерв'ю.
Першою із солістів, як завжди, зарані, на репетицію прийшла акторка-легенда – народна артистка України Євгенія Михайлівна Дембська.
– Євгеніє Михайлівно, Ви з Михайлом Григоровичем Водяним стояли біля витоків театру, що здобув величезну популярність і славу. У чому, як Вам здається, була унікальність цього колективу?
– Унікальність була в тому, що це було поєднання одержимих, відданих своїй професії людей. Ми всі жили інтересами театру, віддавали душу мистецтву і своєму глядачеві.
Інтересами театру і нині живуть тут не тільки актори, а й співробітники всіх технічних служб і цехів. Вони приходять на роботу часто набагато раніше солістів-вокалістів, артистів балету, хору, оркестру й ідуть додому пізніше. Їм потрібно все перевірити і підготувати до вистави. Серед них теж є унікальні творчі особистості. Наприклад, керівник гримувального цеху Н.П. Щербиніна, яка працює у театрі майже з часу його заснування. Освітлювачами багато років керує М. Каганович, особливу атмосферу декораційного цеху створюють численні пейзажі його керівника С. Босок, багато років у театрі трудиться сімейна пара керівників цехів М. Унтілова і Н. Погорелкіної. Можна окремі матеріали присвячувати Л. Іритьяну-Ірисову, А. Тетельбауму, Н. Гросфіллер, О. Заводній, В. Ворновицькій і багатьом іншим співробітникам, які віддано люблять театр.
У щасливі для театру і важкі роки працював і працює разом із дружиною Людмилою завідувач монтувального цеху Петро Шевчук.
– Петре Миколайовичу, відомо, що багато знаменитих артистів починали своє життя в мистецтві в монтувальному цеху. Яку роль у Вашій професії відіграє творчість?
– Ми так само, як і артисти, прагнемо якомога точніше виконати установку режисера. А для того, щоб це зробити, потрібні і творчі здібності, і майстерність.
Координує роботу технічних цехів і організує явку виконавців завідувач трупи, а в минулому актор театру – заслужений працівник культури Анатолій Пославський.
– Анатолію Онисимовичу, що важливо для того, щоб щовечора в театрі було свято, щоб вистава проходила емоційно наповнено і злагоджено?
– Якість вистави залежить від багатьох факторів. Перше, що необхідно, це якісна і своєчасна підготовка сцени, декорацій, костюмів, технічного оснащення, а також своєчасна явка акторів, подача дзвінків за куліси, своєчасний початок вистави.
От такий простий, але вірний рецепт успіху. Але для того, щоб актори і всі технічні працівники знали, що їм робити й діяли спільно, потрібен режисер.
За режисерським пультом – народний артист України Володимир Фролов.
– Володимире Давидовичу, сьогодні Ви граєте провідні ролі в багатьох виставах, займаєтеся режисерською роботою, відповідаєте за творчу збереженість спектаклів. Як Ви почуваєте себе на сцені і за кулісами в різних іпостасях?
– Звичайно, важко одночасно грати й керувати, але як приємно, коли, завдяки твоїм зусиллям, вистава живе багато років і практично не старіє. От, наприклад, мюзикл «Моя прекрасна леді», поставлений у 1984 році режисером Штейном. Вистава і сьогодні в репертуарі. Скільки нових акторів вже було введено на різні ролі з тих пір, а малюнок мізансцен залишається непорушним. Мені, як відповідальному за виставу, це дуже приємно.
За диригентським пультом – головний диригент театру Аркадій Пєвцов.
– Аркадію Григоровичу, у чому сьогодні Ваша головна задача як музичного керівника театру?
– З того часу, як я прийшов до театру, займаюся якісним вдосконаленням музичної частини, готую молодих співаків для театру на кафедрі оперної підготовки в музакадемії, прагну збільшувати оркестр. При роботі з класичними оперетами намагаємося розкривати численні музичні купюри. Ось, наприклад, у «Летучей мыши» традиційно купирується 60 – 70 відсотків музичного «тексту». Якщо ми будемо знову працювати з цим матеріалом, постараємося зіграти якнайбільше чарівної музики І. Штрауса.
Поруч із режисером у першому ряду – головний балетмейстер театру заслужений діяч мистецтв України Ігор Дідурко.
– Ігоре Олександровичу, яка, на Ваш погляд, роль балету в театрі музичної комедії, і чи змінилися його функції за піввіку Вашої творчої діяльності на сцені?
– Роль балету – вносити особливу барву, особливу емоційну й естетичну компоненту до вистави. Принципи постановки вокальних і танцювальних номерів історично змінювалися. У старому театрі оперети для балету був прийнятий деякий канон. У виставі обов'язково було три вставні балетні номери для класичної, характерної і акрабатичної пари і так званий кордебалет. У різні часи в репертуарі театру існували і чисто балетні вистави. Сьогодні пластичні і танцювальні номери органічно поєднані з музичними і вокальними і разом з ними – зі змістом, комедійними й драматичними подіями вистави. Сольні балетні номери виникають тоді, коли їх вимагає режисерське рішення вистави.
Не порушуючи ходу репетиції, спокійно й уважно дивиться кожен номер головний художник театру – заслужений художник України Станіслав Зайцев.
– Станіславе Миколайовичу, гадаю, Ви не станете заперечувати, що сценографія музичного театру завжди мала свої особливості. Вона більш консервативна за своїми завданнями, адже глядач звик приходити до театру музичної комедії, щоб одержати в першу чергу естетичне задоволення.
– Естетичне задоволення можна одержувати і від драматичного сюжету, наприклад, у виставі «Ромео і Джульєтта». Важливо, що в музичному театрі з'явилися драматичні за змістом вистави. Це дозволяє не орієнтуватися на колишні стереотипи, створювати вистави, що могли б глибоко хвилювати й очищати душу. Для таких вистав жодних рамок і канонів у постановці, у тому числі й в оформленні, не існує.
Весь вечір із глядачами – ведучий ювілейної програми заслужений артист України Еміль Силін.
– Еміле Абрамовичу, у чому секрет успіху актора в музичному театрі?
– У чарівності. Актор театру музичної комедії повинен, звичайно, мати зовнішність, голос, майстерність, але тільки чарівність приносить справжній успіх.
Доки провідний молодий соліст театру Тимофій Криницький разом із хором і балетом репетирували сцену й арію з оперети «Циганський барон», коротке запитання іншій ведучій вечора – заслуженій артистці України Аліні Семеновій.
– Всім відомо, що гарний драматичний театр неможливий без точної взаємодії акторів, партнерства. У той же час, в оперному театрі солісти часто, представляючи на сцені закоханих персонажів, тільки невміло роблять вигляд, що спілкуються. Яка, на Вашу думку, роль партнера в театрі музичної комедії?
– Для мене – величезна. Пам'ятаю, я тільки прийшла до театру і одним із моїх перших партнерів був нині соліст оперного театру Павло Єрмоленко. Поруч із ним на сцені я вперше відчула незвичайне натхнення, буквально, окриленість. Тільки не подумайте, що це мало стосунок до звичайної закоханості. Це було саме сценічне відчуття чудового партнера.
Чесно кажучи, мені завжди було цікаво, чим відрізняється сценічне партнерство від життєвих відчуттів і переживань. У трупі театру є сімейні і творчі дуети. До однієї з чудових пар, яким багато років вдається бути прекрасними партнерами в житті і на сцені, заслуженим артистам України Наталі й Миколі Завгороднім, я і звернулася за роз'ясненням.
– Сценічні переживання й життя – абсолютно різні речі, – підтвердили вони в один голос. – На сцені ми граємо, – сказав Микола, а Наталя додала. – На сцені ми вихлюпуємо емоції, а в житті нами керують почуття. Якщо не розрізняти ці стани, нічого гарного не вийде.
Половинку іншої зоряної пари заслужену артистку України Вікторію Фролову я «піймала» у коридорі.
– Ви навчалися на легендарному курсі артистів музичного театру Матвія Абрамовича Ошеровського в Одеському театральному училищі. Як пояснював Ваш педагог, а згодом режисер, особливості музичного жанру?
– З приводу музичного жанру він пояснював мало. Він був драматичним режисером і вимагав, щоб ми грали як драматичні артисти, співали як оперні співаки і танцювали як солісти балету, щоб наше сценічне існування було нерозривним синтезом цих якостей. Настанов нашого вчителя ми намагаємося дотримуватися дотепер.
Заслужений артист України Юрій Осипов вийшов на сцену в одній зі своїх найпопулярніших ролей – сміттяра Дулітла в «Моїй прекрасній леді» Ф. Лоу.
– Раніше актори любили театр, тому що він їм давав славу, популярність, пошану. Всі знають, як любили одесити свій театр оперети. Квитки на вистави продавали з міліцією. Сьогоднішні фанати зірок естради, напевно, не зрівняються із шанувальниками, які дарували свою любов М. Водяному, Є. Дембській, Ю. Динову, І. Івановій і багатьом іншим видатним акторам одеської оперети. Популярність і гроші легше знайти на телебаченні, у кіно, на естраді. Чому ж і сьогодні артисти так трепетно ставляться до театру?
– Артист, якщо він артист, завжди ставиться до театру однаково, і буде намагатися принести радість навіть одному глядачеві, якщо, звичайно, він, актор, на це здатний.
Жоден концерт у театрі, так само, як більшість збірних концертів творчих сил міста, не обходиться без заслуженої артистки України Ольги Оганезової.
– Свої кращі ролі Ви зіграли в сучасних мюзиклах. Чим, на Вашу думку, відрізняється героїня мюзиклу від примадонни оперети?
– Героїня мюзиклу – це добре співаюча драматична акторка, примадонна оперети може бути лише трохи граючою співачкою. Оперета – красива вигадка, мюзикл – наповнений реальними драматичними переживаннями й конфліктами.
Іншу молоду героїню театру, яка отримала нещодавно гран-прі на представницькому міжнародному конкурсі артистів оперети в Єкатеринбурзі, Ірину Ковальську, я запитала, що, на її думку, потрібно сьогодні акторці, щоб бути першою. Відповідь була миттєвою.
– Професіоналізм. Хтось говорить, що важлива молодість, краса тощо. Але от виходять на сцену наші ветерани народні артисти України Людмила Сатосова і Семен Крупник – і подивіться, як зустрічає їх глядач.
Лауреата конкурсу артистів оперети Павла Коломійчука глядачі пізнали і полюбили в комічних і характерних ролях, але, крім цього, артист багато років займається телебаченням і режисурою, пише й викладає.
– Павле, як Вам здається, може бути сучасним досить устояний жанр музичної комедії й оперети?
– Сучасним театр робить талановитий постановник, який володіє сучасним поглядом на життя, відчуттям міри й смаку.
Незважаючи на величезну зайнятість адміністративними й господарськими справами, майже на всіх репетиціях у залі директор театру – заслужений працівник культури України Олена Григорівна Редько.
– Олено Григорівно! Театр відзначає ювілей, а що далі? Солідна старість чи…
– Театр не може бути старим, він завжди молодий. Ми з юнацькою енергією йдемо вперед, мріємо про творчі перемоги, чекаємо любові й розуміння, ставимо нові вистави. Ми вже приступили до постановки класичної оперети Ш. Лекока «Жірофле-Жірофля», яку буде втілювати заслужений діяч мистецтв Росії керівник Санкт-Петербурзького театру «Рок-опера» Володимир Подгородинський. У найближчих планах театру постановка віденської класичної оперети і сучасних мюзиклів. Сподіваємося, що ці вистави впишуть нові яскраві сторінки в легендарну історію театру, порадують наших шанувальників і залучать нових глядачів.
