Інтелігентність – категорія духовна слово про колегу

Анатолій Ковальський належить до тих істинно талановитих людей, які ніколи не зачиняються у власній творчій гордині і не намагаються поставати перед світом в іпостасі невизнаного, провінційного генія. Газетяр, поет, громадський діяч, незмінний керівник районного літоб’єднання – він в усі часи витворював навколо себе оту ауру творчого збудження і єднання, в полі тяжіння якої сформувалося вже кілька поколінь місцевих літераторів, журналістів, інтелігентів. Він завжди був і залишається уособленням лицарського служіння газетному і поетичному слову, своєму краєві, своїм землякам, перед якими як редактор звітує кожним номером міськрайонної газети «Котовські вісті» («Котовские известия»), і яким присвятив ось уже третю книжку своїх поезій «Цветок папоротника», яка оце нещодавно побачила світ в Запоріжжі.

Філологічний факультет Одеського держуніверситету імені Мечникова, який дав нашому краєві й усій Україні цілу плеяду відомих літераторів, журналістів, видавців та педагогів, Анатолій Ковальський закінчував (у тепер вже далекому 1965 році), маючи в своєму творчому доробкові заповітний атрибут кожного поважаючого себе філфаківця – зшиток поетичного “початкуючо-видраного”. І загалом, ніщо не заважало йому залишатися в Одесі, чи податися до Києва, до будь-якого сусіднього обласного центру, як це робило чимало колег до і після нього. Тобто в даному випадку йшлося про свідомий вибір свого життєвого і творчого шляху. Й Ковальський цей вибір зробив свідомо. Після війська, він повертається до свого рідного Котовська і стає літпрацівником міськрайонної газети, тієї газети, на шпальтах якої вже на той час з’являлися його вірші і замітки; тієї газети, навколо якої гуртувався весь творчий люд міста і району.

Але був один принциповий нюанс. До Котовська Ковальський повертався не як у провінцію, і не як людина, якій не вдалося “зачепитися” у великому місті, поближче до обласних видань, республіканського видавництва “Маяк” та Спілки письменників... Ні, він повертався до того Котовська, якого завжди сприймав, як культурний і духовний центр північного регіону нашого краю, як місто, покликане ламати стереотипи провінційного мислення, провінційної психології, саму оту печать упослідженої провінційності, яка нависає над багатьма дипломованими містечковими інтелігентами. А Ковальський не лише поет. Його знали і як вправного футболіста; він є чемпіоном міста з шахів і душею будь-якого інтелігентного товариства – освічений, вихований, ерудований.

Був у житті міста один факт, який особливо запав у свідомість молодого тоді ще поета і журналіста. Коли виникла потреба з’ясувати дату заснування Котовська (колишньої Бірзули), то зробити це вдалося лише завдяки тому, що якийсь писар-дячок, складаючи перелік населених пунктів Дубоссарської райі (тобто району) серед інших, назвав і Бірзулу. Завдяки одній цій згадці, датованій ще 1779 роком, місто набуло свого “року заснування”, своєї повноцінної біографії, свого літопису. Значення історичного факту, значення написаного слова, відповідальність за своє слово перед сучасниками і нащадками... – ось той морально-етичний урок, якого подав молодому словесникові незнаний нами на ім’я дячок, який увічнив і дату появи Котовська, і багато інших подій. Згодом Ковальський навіть присвятив йому окремого вірша, в якому були й такі слова:

...Хоть не был ни кудесником,

ни магом,

Гусиным, знай,

поскрипывал пером,

Великое значение бумаги

Постиг он с ранних

лет своим умом:

Что написал – уже

не исчезает.

Он очень ясно это понимал

И в список населенных

пунктов райи,

Той, Дубоссарской,

Бирзулу вписал.

Не будь он так

дотошно-скрупулезным,

Глядишь, как раз ее

бы пропустил.

Его не вспомнить нынче

невозможно,

Дьячка, что миру

город наш явил.

Та суть навіть не в поетичних емоціях, а в тій глибинній переконаності самого Анатолія Дмитровича, що слово, якому він служить – невмируще, що воно постане колись свідченням нашої епохи, рядками історії міста, фіксацією важливих подій, відтворенням політичного і громадського світогляду українця кінця ХХ – початку ХХІ століття. Ось уже вісім років, як Анатолій Дмитрович очолює газету, якій загалом віддав понад сорок років свого нервово-стресового журналістського життя. Й ось уже понад двадцять років він очолює міськрайонне літоб’єднання “Промінь”. “Я думаю, – писав у вступному слові до збірки А. Ковальського “Цветок папоротника” поет Микола Палієнко, – якби А.Д. Ковальський за довгі творчі роки встиг би зробити лише те, що зробив, пропагуючи і піднімаючи на щит доробок місцевих поетів, прищепивши їм упевненість у власних силах, друкуючи їх твори у газеті “Котовські вісті”, видаючи одна за одною поетичні збірники – своєрідну антологію поетів-котовчан, – то й цього було б досить, аби залишити по собі довгу і добру пам’ять своїх колег: увійти в історію як людина, яка завжди думає не стільки про себе, як про інших”.

Бо й справді, зі своєю першою поетичною збіркою “Евангелие от любви”, яка явилася друком лише в 2000 році, Ковальський не поспішав: вивіряв, виважував, прискіпливо працював над словом, над технікою вірша. Кожен, кому доводилося коли-небудь очолювати творчу студію, знає, як це психологічно важко: поставати перед своїми студійцями з власною книжкою, яка, звичайно ж, має бути трохи “вищою” за книжки колег, до певної міри взірцевою для тих кого згуртовуєш і редагуєш. А потім була друга збірка. “Взойдет солнце”, яка, як і перша, схвально сприйнята і місцевими читачами, і професійними літераторами.

Тим часом навколо газети, навколо студії і навколо самого Анатолія Дмитровича гуртувалася, творчо мужніла і мистецьки вдосконалювалася ціла когорта таких здібних літераторів, як Катерина Казначеєва, Михайло Нізовцов, Валентина Присяжна, Ірина Львова, Галина Корнієнко, Геннадій Якушев, Віктор Витюк, Людмила Шиманська. І входили вони в літературне буття зі сторінок колективних збірок “Замріяний степ”, “Степові мрії”, “Степове проміння”, упорядником та редактором яких він ставав. Редакція газети, літоб’єднання “Промінь” і сам Ковальський, спільно з іншими творчими колективами міста, постійно виступають організаторами й учасниками поетичного свята “Бірзульська осінь”, на яке запрошують літераторів та виконавців пісень з багатьох інших міст і районів; міських фестивалів мистецтв, “Літературної вітальні”, Дня міста... Він знаний в районі як співавтор та упорядник нарисових збірників “Сузір’я звитяжців”, “Столица севера Одесщины”, “Город в военной шинели”, “Транспортный вариант”...

Свого часу я вже казав, що далеко не кожен письменник має змогу та й повинен жити в столиці; інша річ, що творчою столицею має ставати те містечко чи навіть село, в якому цей письменник живе, як для Шолохова творчою столицею стала його станиця Вешенська, для Василя Стефаника – його маленьке покутське село Русів. Є така творча і духовна столиця і в поета Анатолія Ковальського – це його рідний Котовськ, якому він присвятив кращі роки свого життя і кращі рядки своїх творів.

Выпуск: 

Схожі статті