«Звідки у людей похилого віку беруться сили?» З цим запитанням я звернувся до молодих перехожих на вулицях нашого міста.
Отже, варіанти відповідей були приблизно такі:
– Можливо, вони хочуть ще щось встигнути зробити в цьому житті.
– Будують якісь плани на майбутнє.
– Мріють про несправджені бажання.
– Люди відганяють від себе думку про смерть зі страху бути немічними або забутими, або просто хочуть бути ще хоч комусь потрібними.
«Старіти нудно, але це єдина відома можливість жити довго», – говорив відомий французький філософ і поет Шарль Сент-Бев. Однак навіщо ж тоді, нудьгуючи, тягти лямку життя?
Як не дивно, але ці і багато інших запитань виникають у людей у нашому суспільстві не тільки на схилі років, але й у зрілому, молодому і навіть юному віці. Спілкуючись із молодими людьми, інколи можна почути «Я хочу вмерти молодим», або «Не хочу бути старим і немічним». Чому в нашому суспільстві склалася чітка тенденція остраху, чи, принаймні, побоювання старості? І що таке старість для країни, середня тривалість життя в якій не перевищує 66 років? Саме в цьому ми і спробуємо розібратися.
Старість, як віха власного життя, лякає хворобами, залежністю, нудьгою, а жінок – втратою привабливості, наших співвітчизників – бідністю. Більшості людей властиво відтягувати символічний рубіж старості – вихід на пенсію, за яким йде підміна колишньої соціальної активності життям родини (якщо така є). Занурення літньої людини в життя родини – не завжди благо. Абсолютно різні системи цінностей поколінь загострюють вікову геронтофобію – острах і неприйнятність старості й старіння. Психологічно втомлений, незадоволений прожитим пенсіонер, що сформувався як особистість в атмосфері, яка не допускає будь-якої «інакості», він найчастіше несе в родину не сердечність і м'якість, а дратівливість і нетерпимість. Втрата статусу годувальника найчастіше виливається в неусвідомлене бажання зберегти авторитет у родині будь-якими засобами – від спроб психологічного придушення інших членів родини до істеричного поводження. Таким чином, замість того, щоб виступати в освяченій віками ролі мудрого порадника й гасителя конфліктів, літня людина нерідко стає на позицію дитини і створює в родині додаткове вогнище напруження, по суті, аналогічне тому, що стихійно складається в громадському житті.
Геронтофобією так само можна назвати погляд на старість із позицій молодості. З давніх часів старі люди уявлялися як причетні до таємниць. Згодом старі представлялися молодим як втілення самовладності, нагадування про прийдешню неміч, і, нарешті, тягар.
У первісних суспільствах, де середня тривалість життя не досягала сорока років, сам факт більш довгого життя був гарантією переваги розуму й мужності даної людини над більшістю. Також літня людина була більш знаючою практично у всіх питаннях, ніж молодші одноплемінники.
У епоху феодального і капіталістичного укладу факт довгого життя сам по собі вже не був гарантією поваги й влади, але люди похилого віку становили більшість серед глав родин, власників власності, хранителів родових привілеїв. Залежність молодших сучасників від рішень, старших їхнього досвіду й знань була ще високою.
В індустріальному й постіндустріальному суспільстві багаторазове прискорення темпу подій, стрімке зростання знань, зниження соціальної ролі родини призвели до знецінювання досвіду, який здобувається довгим життям. Основи панування людей похилого віку помітно похитнулися.
Саме такий еволюційний шлях, пройдений людством, обумовив соціальну напруженість стосовно старості в нашій повсякденності, яка з часом зростає.
На думку Миколи Бердяєва, смерть є останнім і найвідповідальнішим іспитом сили й гідності людини.
Йдучи за логічним ланцюжком запитань і відповідей, поставимо отут ще одне “однак”. Однак, що заважає людині в нашому середовищі зустріти старість і смерть гідно?
Мабуть, ніхто не стане заперечувати, що причиною того є соціальна детермінанта. Тобто все, що оточує нас з дитинства, побудовано таким чином, що ми розуміємо – старість, це саме животіння й тягар. Наша держава, фактично не здатна забезпечити існування прошарку літнього населення, свідомо культивує в суспільстві страх перед старінням.
У благополучних країнах фінансова незалежність дозволяє людям похилого віку більше думати про себе, жити, щоб жити й давати жити іншим, замість того, щоб прагнути довести навколишнім свою значимість, що вони ще у формі. Нерідко в людей до старості проявляються таланти, що дрімали, нереалізовані здібності, любов до подорожей, це вони можуть собі дозволити.
Літня людина нашої дійсності відчуває себе жертвою політики держави. Далеко не всі можуть зберігати в наші дні благодушність, добродушність, жвавість розуму і творчу працездатність. В цілому сучасні старі, що пройшли етап активної політизації, чергового разу виявилися обманутими. І тому проблема залишеності, занедбаності, непотрібності старих на сьогоднішній день особливо гостра. Головне завдання держави стосовно них – милосердя, якого немає в політичному лексиконі. Знищено національні традиції побуту, великої родини, шани й поваги до старості. Відійшли в минуле колискові пісні, як одна з форм передачі традиційного світогляду, як спілкування поколінь між собою. У багатьох літніх людях криється величезний потенціал – вони покликані привносити в життя внутрішню незалежність і спокій.
В нашому суспільстві діє вікова дискримінація (эйджизм). Після 45 – 50 років практично неможливо влаштуватися на роботу – відмова при цьому винятково обумовлюється віковими обмеженнями. Журнали "Маклер", "Робота для вас", "Терміново потрібні" пістрявіють оголошеннями з подібними незаконними віковими обмеженнями. Це – явне порушення Конституції нашої країни, однак сприймається як даність. Так, саме як даність можливості працювати хоча б до п'ятдесяти років...
Тиск на наш соціальний інтелект машини під назвою "Громадська думка" тільки підстьобує і без того народжуваний вже в юності страх. А як стверджують психологи, помірний страх активізує, а наростаючий – сковує. Таким чином, одержуємо чітку закономірність: що довше ми живемо, то більше боїмося, і все менше щось можемо.
Спробуємо ж розірвати замкнуту лінію, що оперізує нашу свідомість.
Старість лякає звичайними сформованими стереотипами – неміччю, хворобами, безпорадністю, злиднями і самотністю. Звичайно, це всього лише стереотипи, і як будь-які стереотипи вони не відповідають реаліям життя. Старість багатоваріантна за своїми проявами і не обов'язково повинна сприйматися як страждання і неміч – вона цілком може бути наділена і силою духу, і мудрістю, і особливим щастям досягнутої незалежності й спокою.
Саме життя іноді наводить повчальні приклади прийняття старості. У Західному Сибіру, у місцях освоєння газових і нафтових родовищ за часів СРСР, побудували молоді міста. На заробітки з'їхалася молодь з усієї країни, починали з нульового циклу. Коли міста побудували, виявилося, що населення нараховує тільки два покоління: діти і дорослі, – і немає старих. У результаті, молоді міста стали відчувати дивні проблеми з освітою і вихованням. Були проблеми побутового характеру, наприклад, кому сидіти з малими чи хворими дітьми. Але були і більш серйозні проблеми, наприклад, брак сімейного затишку, атмосфера гуртожитку або інтернату у власній квартирі, невизначеність дистанції між батьками й дітьми. Покоління старих, як виявилося, необхідне для цілісності людини. Що саме старше покоління вносить у формування почуття цілісності людини – важко сказати, але, у будь-якому разі, без найстаршого покоління два інші покоління відчувають щось схоже на моральний авітаміноз.
Вищесказане, на мій погляд, добре ілюструє значимість того, чого люди завжди бояться саме через відсутність цієї самої значимості.
Соціальні умови постійно змінюються й еволюціонують, однак повернутися до первісного культу старості ми вже навряд чи зможемо. Та й чи потрібно це нам?
Соціум показує, що ні! Підходячи до наступного життєвого рубежу, ми все більше намагаємося його відсунути, використовуючи останні розробки й технології. Гарну послугу для тих, хто не бажає розставатися з молодістю, надає біохронологія, у рамках якої існують чіткі наукові методики визначення біологічного віку, що майже ніколи не збігається з календарним. Є люди, які у шістдесят років мають біологічний вік сорокарічних, так само можна в сорок років бути шістдесятирічним. Однак я веду мову не про вік (у віці все відносно), а про старість. Про ту старість, у якій не повинно бути роздратування й озлобленості. Про ту старість, яка символізує нову еру життя. Так, саме еру життя, і ніяк не етап перед смертю.
Не буду приховувати, що взятися за цю тему мене спонукала історія, яку розповіла мені моя знайома про свою бабусю. Дев’яностотрирічна бабуся ретельно й наполегливо навчається... грати на піаніно! Близько семи років тому, втративши роботу, пенсіонерка знайшла собі нове заняття, про яке, як з'ясувалося, вона мріяла усе своє життя. З разючою для свого віку легкістю, унікальна бабуся перебирає клавіші, дивуючи й втішаючи родичів.
І це аж ніяк не поодинокий випадок. Не дуже давно в пресі активно обговорювався феномен російської пенсіонерки, яка, розмінявши восьмий десяток, взялася за написання картин. Полотна літньої художниці привернули до себе увагу багатьох російських критиків не стільки майстерністю виконання, скільки дивовижним і незвичайним поглядом на звичайні речі.
А скільки старих, які вийшли на пенсію, бралися майструвати щось із дерева, завдяки чому, нарешті, знаходили те, на що завжди бракувало часу. І вже, напевно, не раз кожному з нас траплялося бачити людей похилого віку, які із задоволенням роблять гімнастику, а то і беруть участь у спортивних змаганнях.
Люди, які розвинули в собі здатність саме так сприймати життя, не метушаться, можуть займатися справою. Вони серйозні, хоча люблять жартувати. Вони творять добро, не привертаючи до цього уваги. Їхні очі не блищать, як у дітей, і не "дивляться", як у дорослих, але проміняться, коли старі схвалюють, і виблискують, коли в погляді з'являється осуд. Молодим і дорослим потрібні променисті й блискаючі погляди старості: у них особливе світло, без якого частина життя ніколи не буде помічена в мороці інфантильного оптимізму.
Ніби на підтвердження сказаному існує старий, про якого розповів нам Хемінгуей. «Старий був худий і виснажений, потилицю його прорізували глибокі зморшки… Все в нього було старе, крім очей, а очі були кольором схожі на море, веселі очі людини, яка не здається».
