Ми продовжуємо розповіді про людей, котрі уособлюють собою образ сучасного, умовно кажучи, «провінційного» інтелігента, який, незалежно від освіти і посади, залишається носієм культури й інтелігентності у своєму селі чи містечку і який згуртовує навколо себе людей, пройнятих внутрішнім – ні родоводом, ні дипломами не зумовленим – духовним аристократизмом. Сьогодні нашою героїнею є завідувачка бібліотеки медичного училища міста Котовська Людмила Миколаївна Шиманська (Франко).
Котовськ належить до тих міст, які вже не зовсім зручно називати одверто провінційним словом “містечко”, але статус райцентру якого все ще спонукає до тихого, суто провінційного буття, в якому ні театрів та музеїв, ані нашестя естрадних зірок, чи амбіційно-курортного велелюддя всіляких “знаменитостей”. І тут уже, як пощастить: якщо в містечку з’являється кілька людей, які залюблені в рідне слово, в літературну творчість та самодіяльне мистецтво; які готові своє буття покласти на вівтар громадської діяльності і здатні згуртувати навколо себе з десяток інтелігентів, – там обов’язково сформується інтелігентне середовище, зажевріє вогник творчого і духовного життя, розвіється сіра завіса безпросвітньої провінційності.
І в цьому відношенні Котовську пощастило: тут сформувалося ядро з по-справжньому творчих, інтелігентних людей, істинних аристократів духу, які самим існуванням своїм, своєю творчою та видавничою діяльністю підносять рівень містечка до рівня буття будь-якого поважаючого себе обласного центру, – Катерина Казначеєва, Людмила Шиманська, Михайло Нізовцов, Наталія Рувинська, Анатолій Ковальський, Валентина Присяжна... І кожен із цих людей – своєрідна творча постать, яка має свою каратову цінність і свою магію наслідування.
Коли Людмилу Шиманську запитують, чому вона так захоплюється поезією і все життя своє присвятила служінню книжці, вона напівжартома-напівсерйозно відповідає: “Прізвище зобов’язує. Як я можу не бути пропагандистом літературного слова, якщо дівоче прізвище моє – Франко?” Саме ця співзвучність її батьківського прізвища з прізвищем славетного Івана Франка вже в шкільні роки визначала і ставлення до неї з боку вчителів-словесників та багатьох однокласників, і її власну морально-етичну відповідальність перед прізвищем, “яке зобов’язує!”
Ні-ні, жодних свідчень того, що вона є родичкою класика, Людмила не має, та й не прагла відшукувати їх. Проте магія особистості, постаті, творчого генія Івана Франка все ж таки завжди залишалася для нею визначальною. Вже в шостому-сьомому класах Людмила Франко друкувала свої твори в дуже популярній в ті часи всеукраїнській газеті “Зірка”. А після закінчення Одеського культосвітнього училища ось уже впродовж майже 35 років займається своєю улюбленою бібліотечною справою, при цьому понад 20 років очолює бібліотеку Котовського медучилища.
Протягом багатьох років Людмила друкується під “чоловіковим” прізвищем Шиманська. Вона взагалі вважає неетичним появу в літературі однофамільців-двійників під прізвищами: Шевченко, Франко, Коцюбинський, Яновський. І в цьому я з нею згоден. Свого часу до мене, в редакцію молодіжної газети, зайшов хлопчина і поклав стосик віршів, над якими значилося: “Тарас Шевченко”. А коли я заявив, що ці слабенькі вірші не можуть належати Шевченкові, і запитав, чому він носить їх по редакціях, парубійко погордо заявив, що це його вірші, і що це він – Тарас Григорович Шевченко, і показав відповідний документ. Після чого я мало не випав із крісла. Так от, Людмила, як жінка делікатна, відчуває міру своїх здібностей. Але знає і те, що кожна людина повинна дбати про рідне слово, про національну культуру, про звичаї і традиції свого народу.
Викладачі медучилища справу свою шанують, і вони впевнені, що повинні готувати майбутніх медиків. Але Людмила ніколи не забуває нагадувати їм, що вони навчають ще й майбутніх сільських інтелігентів. Про це вона не раз писала в редагованій нею студентській газеті “Пульс”; цьому, а ще – відданості своїй професії, умінню завжди залишатися терплячими, вихованими і людяними, вона присвячує всі училищні літературно-мистецькі вечори, диспути, зустрічі з провідними медиками та митцями краю, які вона з року в рік незмінно організовує в стінах своєї бібліотеки.
Втім, Людмила Миколаївна ніколи не відгороджується від світу скромністю своєї посади. У той чи інший спосіб вона стає співорганізатором та учасницею всіх культурних заходів, які проводяться в Котовську та Котовському районі, відтак усе частіше ім’я її з’являється і в “титрах” обласних заходів. Ось уже чимало років Людмила працює в літстудії “Ліра”, вона є незмінною учасницею обласного фестивалю мистецтв “Бірзульська осінь” та обласних поетичних фестивалів; очолює районне відділення Аркадійського літературного клубу і, звичайно ж, залишається відданою своїй поетичній музі, яка промовляє зі строф її віршів українською і російською мовами:
Дрожит рассвет
над золотистым садом,
Блестит роса
на нитях паутин.
Прижался луч
к листочкам винограда,
На краткий миг
застыл совсем один...
Так, це з одного з віршів Людмили Шиманської, добірка яких нещодавно з’явилася в колективному збірнику “Поетична ліра Котовська”. І такі добірки поетеси з’являються все частіше, вона вже всерйоз замислюється над виданням своєї першої книжки.
Коли на сторінках нашої газети засновано було рубрику “Інтелігентність – категорія духовна”, Людмила Шиманська стала однією з перших, хто сприйняв і схвалив її; кілька статей вона вже обговорила зі своїми читачами, і зараз планує створити клуб юного інтелігента в своєму училищі та ініціювати створення міської і районної асоціацій інтелігенції. “Дипломованих фахівців у нас стає все більше, – каже вона, – а коло інтелігенції чомусь не розширюється. І рівень культури наших сіл та містечок, на жаль, не підвищується. Тобто це – наша спільна проблема”.
Воно й справді так: диплому інтелігента не існує. Інтелігентність – категорія істинно духовна. Але кожна постать провінційного, сільського інтелігента вже набуває своєї магії наслідування. І це вселяє надію.
