(ВІЛЬНІ РОЗДУМИ ПІД ЗВУКИ МУЗИКИ ВІВАЛЬДІ)
Фестиваль мистецтв Дні Ойстраха в Одесі завершився. Дев'ять концертів, дев'ять вечорів. У залі було спекотно, – але виконавці й слухачі «підбавляли жару», раз-по-раз спалахували палкі оплески. Про фестиваль, мабуть, напишу докладно, я ж вихоплюю одну яскраву сторінку, – для того, щоб просто поділитися радістю. Чесно кажучи, у кожного, хто пише про мистецтво, завжди настає якась мить, можна сказати, критична, коли знаєш, «як це зроблено», чітко бачиш усі недоліки, зазвичай непомітні для непрофесіоналів. І спостерігаючи загальний захват публіки, почуваєшся якось ніяково – як тверезий серед добряче захмелілих. Це дуже схоже на старість: юні захоплюються, старі – скептично бурчать. Можливо, ти втратив запас прекраснодушності, юнацької захопленості, безкорисливого замилування красою? Якщо це так – то варто залишити свою професію. Так я протягом свого тривалого журналістського шляху залишив послідовно театральну критику, кінокритику, літературну критику, й навіть про живопис перестав писати. Я говорив: «Тут мене не обдуриш!»
Але ж ми всі, за словами поета, «обманюватися раді» – ми хочемо захоплюватися, ідеалізувати, линути у своїх, трішки перебільшених, емоціях до небес, відчуваючи радість, що не вміщується у звичайні життєві мірки. І в музиці мені дотепер вдавалося «обманюватися» – можливо, на шкоду критичній точності. Музика дарувала мені щасливі хвилини розділеної любові. Однак цього разу – чи то від спеки, чи то від стомлюючого багатства музики – я відчув, що наближаюся у своєму розвитку до «критичної точки», і трохи занудився.
Справа в тому, що останнім часом я занудьгував про те, що навколо залишається усе менше справжнього. Навіть у самому житті – не завжди є життя, а є якесь мляве напівавтоматичне копирсання, імітація справжніх почуттів та справжньої діяльності. А на сцені? Виходить музикант (великий майстер, який володіє всіма ресурсами свого інструменту) і говорить: я такий-то. А ось це – припустимо, Моцарт. Послухайте, як Я, такий-то, добре граю Моцарта! Захопіться тим, як я це роблю! А тепер поаплодуйте! Не Моцарту, звичайно, а мені. І на обличчі його блукає самовдоволена посмішка. Я не називаю імені дуже шанованого мною музиканта, – тому що нині майже усі так роблять!
І я раптом згадую хрестоматійну формулу К.С. Станіславського: «Любіть мистецтво в собі, а не себе в мистецтві»! Ех, рідний Костянтине Сергійовичу, як добре, що я Вас згадав, ви навчали в театрі «мистецтву переживання», а не «мистецтву подання».
І ось – гарні музиканти, дуже талановиті музиканти, але... вони просто дуже професійно «виконують музику». Вони на сцені працюють, вони демонструють дуже якісну роботу. А потрібно – жити й вмирати. Як говорив Ґете: «stirb und werde”, – “помри й відродися”. І лише тоді музика буде не музейною, а живою, яка народжується тут і зараз, – наповнена твоєю кров'ю, пульсуванням твого серця, твоїм миттєвим переживанням. Ти “вмираєш” у музиці – для того, щоб музика жила!
Коли я після концерту народної артистки СРСР Ліани Ісакадзе вбіг до неї за лаштунки й сказав про це – вона зрозуміла з півслова. “Так, так, звичайно! Не можна не вмирати!” І додала надзвичайно гаряче: “Спасибі вам!» Це була вдячність за розуміння.
Вона грала “Пори року” Вівальді разом із державним камерним оркестром Росії “Віртуози Москви”. Замість Володимира Співакова диригувала вона. Змахнула смичком, – а потім заграла. І я здригнувся від несподіванки. Це був інший Вівальді!
Скрипка співала – лірично й вільно, на повен голос. Так можна грати романтичну музику. Але Вівальді? Він має звучати спокійніше, прохолодніше, він – як стародавні картини, що висять у музеї, надзвичайно гарні, але вже ніякого стосунку до нас, сьогоднішніх, вони не мають. Виконавці академічної школи прагнуть, насамперед, до того, щоб якнайточніше відтворити стиль. І раптом – така зухвалість! Завдяки цьому у музиці Вівальді чується зовсім небувала пульсація життя. Яка краса! Але це краса – переможна! Це краса – жива! Вона вривається до нашого вузенького, малого, побутового життя – і ніби промовляє до нас: ось як можна жити! Жити вільно й жагуче, у великому світі, світі космосу, світі природи, відповідно до його ритмів...
Я відчував подвійну насолоду. Насолода від художньої досконалості (все ж таки “Віртуози Москви” – заслуговують на своє ім’я), і насолода від змісту цієї музики. Здавався б, ну який тут зміст? Осінь, бадьора зима, буйна весна... Але недаремно я чекаю від музикантів, щоб грали вони екзістенціально, тобто усім своїм життям, усією своєю сутністю. Грали не чужі ноти, а музику свого життя, своєї долі. Ісакадзе – ніби відкриває нам екзистенціальний вимір життя, прихований за зміною пір року, вона, донька Грузії, надзвичайно гостро почуває “духовність плоті”. Ми чуємо у її виконанні – захват! Захват життям, буттям. Хміль буття. Який запаморочує голови й розчиняє склеротичні бляшки нашої свідомості – і тоді ми бачимо життя в лице, як вмів бачити його Пастернак, як вміють бачити великі грузинські поети, як взагалі має бачити... Бідна сьогоднішня людина – найчастіше вона бачить життя зі спини, яке тікає від нього квапливою стурбованою ходою!
Я не стану говорити про те, як звучить його скрипка, про те, що ще вона грала... Я лише хочу подякувати організаторам Днів Ойстраха в Одесі – за можливість почути музиканта такого рівня. У програмі Днів виступали аж ніяк не одні лише скрипалі. І все ж таки головна діюча особа цих Днів Ойстраха – скрипка. Для мене завжди важливий образ естафети, як головної метафори культури. Культура живе – доки є естафета. І передають не естафетну паличку, а вогонь. Живий вогонь: від Давида Ойстраха, який помітив її десятирічною дівчинкою, – Ліані Ісакадзе, а від неї – комусь ще, ще...
