ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ РУСІ-УКРАЇНИ, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ
Святослав І Хоробрий (бл. 930 (932) – помер 972) належить до тих полководців, талант, мужність і слава яких підносить їх до рівня найвизначніших воїтелів тогочасного світу. Хоча, згідно з канонами династичності, він, як син Великого князя Ігоря І Старого, виявився в 964 році на чолі Русі-України (перейнявши престол від матері, княгині-регентші Ольги); проте, за покликанням своїм, він усе ж таки більше був полководцем, ніж правителем чи дипломатом. Тому буквально з перших днів правління свого майже всі справи державні Святослав залишив на волю матері, княгині Ольги, та її радників – старійшин, а сам цілковито присвятив життя розширенню і зміцненню кордонів своєї великої держави, завоюванню нових земель, упокоренню невпокійливих сусідів-кочівників.
Щоправда, подеколи він аж настільки захоплювався цими походами, красою чужих земель та авантюрністю політичних інтриг поза Україною, що забував про справи своєї держави, з приводу чого не раз доводилося чути нарікання і матері, княгині Ольги, і “лучних”, тобто знатних, людей своєї країни. Якби в цей час, особливо після смерті княгині Ольги (969), на київському престолі виявився настільки ж діяльний правитель держави, то, в поєднанні з полководцьким талантом і невтомністю Святослава, Україна отримала б неперевершений у своєї державотворчій насназі тандем. Але, як бачимо, так не сталося.
Важливо, що саме князь Святослав став тим, хто в уяві українського козацтва, та й сучасного українця, був і залишається одним із перших носіїв козацького, а отже, й суто українського, менталітету; козацького духу і способу життя. Він і його дружинники виголювали голови і носили “оселедці”, як згодом, упродовж століть і століть, такі ж “оселедці” – на знак лицарської приналежності своєї – носили запорозькі козаки. Саме його демократизм у поводженні з воїнами під час походів; його відвага і відданість військовій справі, котрі оспівувалися у піснях, думах та легендах, і котрі документально засвідчені літописом “Повість врем’яних літ”, стали взірцем наслідування для багатьох українських козацьких гетьманів, кошових отаманів, полковників, вождів козацько-селянських повстань.
“Святослав був хоробрим, – із захопленням оповідає Нестор Літописець, – легкий на ходу, як пард; у поході не возив із собою ні казанів, ні наметів; нарізував конину, воловину або звірину тоненькими шматками, пік на вуглях і так їв; спав на повсті, підмостивши під голову сідло, і як ішов з ким воювати, то посилав уперед себе послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: “Іду на вас” (“іду на ви”). Це він робив для того, щоб вороги мали час приготуватися до бою, бо вважав, що нападати несподівано, потайки – не по-лицарському. Це був князь-воїн, залюблений у походи. Вдома, в князівстві, в цей час порядкувала громада, а він навіть не втручався в її розпорядження”.
Географія походів князя Святослава Хороброго просто-таки вражає. Їх можна порівнювати хіба що з походами Олександра Македонського. Одначе це не були походи, продиктовані лише войовничістю самого Святослава та прагненням військової здобичі і трофеїв. Коли аналізуєш його рейди, то бачиш, що, зрештою, всі вони підпорядковані політичним, державним потребам тогочасної України, всі підкоряються логіці творення й повноцінного функціонування нової великої імперії, якою й була на той час Україна. Сформувавши велике військо з представників різних українських племен та князівств, він у такий спосіб на тривалий час позбавив свою державу міжусобиць, націливши енергію племен і воїнських дружин на витоки зовнішньої небезпеки та напруги.
Позбавлене обозів, військо Святослава швидко долало величезні відстані, рішуче й організовано маневрувало під час бою і при окупації певних територій. Дослідники вважають, що саме за правління князя Святослава українська армія тих часів досягла свого найвищого розвитку і воїнської слави. Передусім, цьому сприяла присутність у ній загонів найманців-норманів, котрі мали чудове озброєння, а ще кращі – військовий вишкіл та військову організацію. Це були воїни-професіонали (на відміну від основної маси воїнів-ополченців), які все життя присвячували військовій службі і котрі мали свої традиції вірності – клятві, князеві, якому служать, й один-одному. Бій вони приймали, вишикувавшись у фаланги, що дозволяло краще оборонятися, утворюючи заслін із великих, майже на весь зріст, щитів. Святослав подбав про те, щоб найдосвідченіші з норманів ставали командирами й інструкторами українських ополченців, привчали їх до суворості військового побуту, навчали мистецтву ведення бою, вчили виживати в важких умовах тривалих походів.
Створивши, по суті, регулярну, добре вишколену армію, полководець Святослав Хоробрий перший похід свій здійснив на далеку Волгу. Верхів’я Волги вже давно було слов’янським, проте використовувати цю ріку як торговельний шлях, яким можна з’єднуватися з Персією і Середньою Азією, поволзькі провінції Країни-Русі не могли, оскільки доводилося проходити території, що контролювалися тюркськими народами – так званими срібними болгарами, буртасами та могутнім Хозарським каганатом. Досить легко підкоривши собі болгар та буртасів, Святослав зійшовся у генеральній битві з хозарами та їх союзниками і, розгромивши основні сили, майже вщент зруйнував найбільші міста – Ітіль, Саркел та Самендер.
На хроніку подій тих часів Нестор Літописець виявився досить скупим, але за кожним рядком його літопису – тяжкі переходи цілої армії, криваві битви, тривалі облоги.
“Рік 965-й. Пішов Святослав на хозар. Дізнавшись про це, хозари вийшли назустріч йому, на чолі зі своїм князем Каганом і зійшлися битися, і в битві переміг Святослав хозар і місто їх Білу Вежу взяв. І переміг усіх та касогів (тобто предків осетинів і черкесів – Б.С.).
В рік 966. Святослав переміг в’ятичів і наклав на них данину...”
Про те, яке враження справляли походи Святослава на тогочасний світ, можемо здогадуватися, виходячи з письмових свідчень арабського хроніста Хаукаля, котрий, підсумовуючи наслідки цього велетенського походу князя, писав:
“Тепер не залишилося й сліду ні від болгарів, ні від буртасів, ні від хозарів, бо Русь знищила їх усіх, забрала в них усі землі і приєднала до себе, а ті, що врятувалися від її рук, розбіглися по близьких місцях, бажаючи залишитися поблизу своїх країн та сподіваючись прийти до згоди з Руссю і піддатися їй”.
Вже після першого великого походу Святослав виявився володарем величезної імперії, що сягала від Дунаю до Волги, від Карпат до Кавказу, від Новгорода до Кубані. Проте весь світовий досвід державотворення підказує нам, що ніякі найпереконливіші завоювання нічого не варті, якщо вони не підкріплені політичними та адміністративними заходами. Оволодівши новою територією, полководець зобов’язаний певний час залишатися на ній, маючи гарнізони по великих містах, створюючи органи місцевого управління, залучаючи на свій бік уцілілих вождів і полководців, налагоджуючи економічні й політичні зв’язки з метрополією, визначаючи ступінь підлеглості того чи іншого адміністративного утворення...
Одначе Святославові чи то ніколи було займатися подібними “дрібницями”, чи, просто, він не розумів, що без такої адмінрутини його завоювання нічого не варті. Але достеменно відомо, що прилучити до своєї держави жодну з завойованих територій він так і не спромігся. Схоже було, що для цього, як би я назвав його, “романтика війни і походів” важливішими були сама перемога, саме утвердження себе як непереможного полководця, ніж реальні наслідки його перемог, їх корисність для далекої України, ностальгією по відношенню до якої він не дуже-то й страждав.
На жаль, оця дивовижна, суто українська, байдужість до проблем державотворення стала згодом не просто традицією, а й рисою національного характеру. Зверніть увагу: яких би військових, територіальних чи адміністративно-політичних завоювань не домагався той чи інший правитель Русі – України і до Святослава, й після нього, жоден із них, жодне покоління українців, так і не подбали про те, щоб висвятити собі повноцінного монарха: царя, короля, імператора, шахиншаха...
Показавши всім поволжцям, хто він такий і кого й у страшному сні їм слід боятися, він, так нічого й не зробивши для затвердження України на завойованих територіях, повернувся до Києва, й щоправда, на шляху зазирнув до досить величенького племені в’ятичів. Ідучи на хозарів, він уже запитував у в’ятських достойників: “Кому данину даєте?”, а дізнавшись, що хозарам, запевнив: “Заспокойтеся, хлопці, більше хозарам не платитимете”. І справді, після його перемог розгромленим, напіввинищеним хозарам уже було не до збирання данини.
Проте, повернувшись на в’ятську землю, князь Святослав спочатку втішив в’ятичів: усе, мовляв, хозарів, з їх каганатом, більше не існує. І в’ятичі полегшено зітхнули: ну, нарешті, позбулися! Проте Святослав одразу ж “утішив” їх удруге: “Але віднині платитимете данину мені”. В’ятичів це обурило, вони взялися було за мечі, але запізно. Як повідомляє Нестор Літописець, “У рік 966 Святослав переміг в’ятичів і наклав на них данину...” Ось так. Завойовник вже якщо “втішає”, то “втішає” надовго!
До Києва князь Святослав Хоробрий повернувся, як цілковитий переможець. Та виявилося, що відпочивати ніколи. Не встиг Святослав як слід попаритися у славетній князівській лазенці, як нагодилися посли від візантійського імператора Никифора Фоки: “Рятуй, батьку, продиху нема від болгар!” “Які ще болгари? – не міг втямити князь. – Щоб могутня Візантія та просила захистити її від напівпідлеглої Болгарії!”. Але, вислухавши докладну оповідь послів, зрозумів, що справи там серйозні. Ще недавно така могутня, Візантія на той час уже помітно підупала і на військовій силі, і на політичному впливові. Ще попередники теперішнього царя болгарського Петра зуміли майже цілковито витіснити греків із Балканського півострова, залишивши під їх контролем лише вузенькі смуги узбережжя Чорного та Іонійського морів. Петро ж ці завоювання закріпив, змусив імператора Візантії визнати за ним титул “царя Болгарії” і, на знак визнання, віддати за себе доньку; та найобразливішим для імператора було те, що вже не Болгарія – Візантії, а навпаки, Візантія – Болгарії, змушена була платити данину.
Залишивши в Києві княгиню Ольгу з трьома своїми синами – Ярополком, Олегом та Володимиром, до кожного з яких приставлені були наставники-нормани, що готували їх до майбутніх походів і перемог, Святослав прискореним маршем перекинув війська на правий берег Дунаю.
У першому ж бою, під болгарським містом Доростолом (тепер Сілістра), українські війська розгромили болгарське військо. Хроністи стверджують, що ця поразка справила на царя Петра таке гнітюче враження, що він зазнав нервового розладу, захворів і невдовзі помер. Ті ж таки хроністи вважають, що військо Святослава під час його болгарського походу 968 року налічувало до 60 тисяч воїнів. На той час, коли в похід іноді вирушали, маючи якихось десять тисяч вояків, це була досить значна сила.
Здобувши низку болгарських міст, Святослав Хоробрий обрав собі Переяславець (Малу Преславу), що розташовувався в Добруджі, для князівської ставки. І клімат, і краєвид, географічне розташування, яке дозволяло перетворити це місто на важливий торговельний центр Балкан і всієї Європи, – все це справило на Святослава настільки сильне враження, що він вирішив перетворити його на столицю своєї великої, могутньої держави.
Здавалося б, цього разу, й справді, можна перепочити, аж раптом з’являється гонець від княгині Ольги, яка повідомляла, що Київ перебуває в облозі печенігів.
Поки Святослав повернувся в Україну, воєвода Претвич та київський гарнізон уже зуміли відтіснити печенігів від Києва, але Святослав усе ж таки напав на них і погнав у степи.
Скориставшись появою сина, княгиня Ольга намагалася вмовити його, щоб залишився в Києві і реально взяв владу у свої руки та займався відродженням могутті своєї держави. “До чого ж воно йдеться, – бідкалася вона, – якщо печеніги вже беруть в облогу саму столицю країни?”. Такої ж думки були й воєводи та бояри київські. Цей напружений державницький діалог відображений був літописцем досить лаконічно: “Не любо мені жити в Києві, – відповідав Святослав княгині Ользі та боярам. – Хочу жити в Переславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї; там сходяться всі торговельні шляхи, всі блага; бо туди йде від греків золото, шовк, дороге вбрання, вино, всіляка садовина та городина; від чехів та угрів – срібло, коні; з України – шкіри, віск, мед, риба”.
Одне слово, князь Святослав твердо вирішив, що надалі правитиме не з Києва, а з Переяславця. Тоді, зрозумівши, що переконати його не вдасться, княгиня Ольга попросила залишитися хоча б для того, щоб поховати її.
І Святослав справді залишився в Києві, з усіма можливими почестями поховав матір свою, княгиню Ольгу, яка померла в 969 році, і знову повернувся на Дунай. Та, перш ніж попрощатися з Києвом, він залишив на київському престолі свого старшого сина Ярополка. Не довіряючи більше древлянам, призначив їм за князя – зі ставкою в Овручі – свого середнього сина Олега ІІ; третій син, Володимир, що був народжений від служанки, почав правити в Новгороді. Цим князь Святослав виявив дуже погану послугу своєму народові. Поділивши підвладні землі між трьома синами, кожен з яких мав цілковите право визнавати себе Великим князем і вважати своє місто центром держави, він, по суті, розчленував Україну, призвівши до міжусобиць, до громадянських воєн.
Повернувшись до Переяславця, він побачив, що назустріч йому виступило болгарське військо, підкріплене полками візантійців. Під час першої битви перевага була на боці болгар, але князь Святослав зібрав еліту свого воїнства і заявив, що вмре, але Переяславець, столицю свою, поверне. Натхненні його вірою в перемогу, його словом і його мужністю під час бою, українці кинулися на ворога, перемогли, розбили, розвіяли його узбережжям Дунаю та по навколишніх плавнях і здобули місто. Як імператор і передбачав, на цьому полководець Святослав зупинятися не збирався. Його посли вже були на шляху до столиці Візантії. “Іду на твою землю, – повідомляв він імператорові, – і хочу взяти Царград, як здобув собі Переяславець”.
Спочатку греки злякалися, послали йому великі дари і розпочали переговори. Та коли розвідка доповіла, що під командуванням Святослава всього якихось 10 тисяч війська, і що допомоги йому, власне, чекати нізвідки, передумали і, спільно з болгарами, зібрали щось близько 100 тисяч мечів і списів.
Так ось, греки виставили величезне військо, але схоже, що їх ополченці все ж таки не могли вистояти проти добре вишколених та озброєних воїнів-професіоналів князя Святослава. Розбивши греків, Святослав почав наближатися до Константинополя, захоплюючи всі міста, які траплялися на його шляху.
Добувшись Аркадіополя, князь Святослав, до складу війська якого входили тепер і великі загони болгар, котрим подальша дружба була обіцяна разом із незалежністю від візантійців, виявив, що до Константинополя всього лише 4 дні переходу. “За малим не дійшов був (Святослав) Царграда”, повідомляє з цього приводу літописець. Але ці чотири переходи ще треба було здійснити. Тим часом саме під Аркадіополем князя Святослава підвели загони союзних печенігів та угорців. Це їх фаланги не витримали натиску греків, подалися назад і почали втікати. Відтак не змогли вистояти і українсько-болгарські полки, отож битву було програно. Хоча здавалося: он він, Царград, ще трішки – й стріла долетить.
Незадовго до битви під Аркадіополем, Цимисхій, зі страху, послав Святославові величезні дари – та такі, що князь брав подушно, на кожного воїна, на живого й на мертвого, щоб допомогти рідні загиблих. Але потім імператор збагнув, що дарами не відкупитися, і почав збирати нове військо. Для цього в 971 році він відкликав значні боєздатні сили з Сирії і, знаючи про вишкіл воїнів Святослава, цілу зиму тренував їх, аби зуміли протистояти фалангам українців. Після першого ж натиску візантійці спромоглися розбити військо болгар і здобути їх столицю Великий Преслав.
Найміцніше трималися під час штурму столиці воїни українського воєводи Свенельда, що становили основу гарнізону та особистої гвардії царя Бориса, проте самі вони нічого вдіяти не могли.
Дізнавшись, що Святослав усе ще перебуває в Доростолі, імператор взяв місто в облогу, а на Дунай ввів свій флот. Тоді Святослав вивів військо з-за фортечних мурів і дав грекам бій. Був момент, коли греки почали перемагати дружину українців, і тоді Святослав звернувся до своїх воїнів зі словами: “Далі нам відходити нікуди. Хоч неволею, але мусимо стати до бою. Не посоромимо ж землі руської та поляжемо тут кістьми: мертві ж бо сорому на мають. А втечемо, то зазнаємо сорому”.
І зібралися воїни з силою, вдарили на візантійців, зуміли відтіснити їх, а вже потім – увійти до міста і зачинити за стінами фортеці.
На свою вирішальну битву князь Святослав вивів дружину на День Перуна, котрий припадав на 20 липня (971). Січа була жахлива, втрат зазнали обидві сторони, проте жодна з них успіху не домоглася. І все ж вона завершилася на користь князя Святослава. Після цієї битви імператору Цимисхію стало зрозуміло, що облога триматиме ще довго, втрати зростатимуть, і ще невідомо, чим усе закінчиться. А тим часом на східних кордонах імперії знову неспокійно: почали піднімати голови араби.
Неспокійно було і в болгарському царстві та інших підвладних землях, народи яких тільки й чекали, коли Візантія знесиліє, щоб пошматувати її. Святослав теж шукав виходу. Ось чому тоді ж, у липні 971-го, імператор і князь Святослав вдалися до переговорів. При цьому вони вирішили провести, кажучи сучасною мовою, “зустріч у верхах”, тобто зустрітися особисто. Грецький хроніст Лев Диякон залишив опис цієї зустрічі, який гріх не процитувати: “Імператор, вбраний у позолочені обладунки, під’їхав до берега Істра, ведучи за собою великий загін озброєних вершників (так званих безсмертних), обладунки яких сяяли золотом. Показався і Святослав, який перепливав ріку на скіфській ладьї. Він веслував разом з іншими воїнами, нічим не відрізняючись від них.
Ось якою була його зовнішність: невеликий на зріст, але дужий, з кошлатими бровами і світло-синіми очима; кирпатий, безбородий, з густим, занадто довгим, волоссям над верхньою губою (тобто з вусами). Голова в нього була зовсім оголеною, але з одного боку зависала чуприна – ознака знатності роду. Міцна потилиця, широкі груді і всі інші частини тіла співрозмірні. Виглядав він похмурим і диким. В одному вусі в нього була сережка, вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома діамантами. Одяг його був білим і відрізнявся від одягу інших лише своєю чистотою”.
Сидячи в ладьї, на лавці для веслярів, він трохи поговорив з імператором про умови миру і поплив назад, на той берег.
Як з’ясувалося, умови миру влаштовували обидві сторони. Князь повертався додому з усією здобиччю, яку мав, та з численними бранцями. Основною умовою, яку висунув імператор Цимисхій, було зобов’язання Києва не воювати надалі з Візантією. І Святослав прийняв її.
Греки не заважали просуванню війська князя Святослава, але послали гінців до печенігів, підбурюючи їх до нападу повідомленням про те, що військо в князя невелике, а багатства, які він везе в Україну, величезні. Дізнавшись, що за Дніпровими порогами на нього чекає засідка, князь, який повертався додому на човнах, послав (за однією з версій) воєводу Свенельда з невеличким супроводом до Києва степом, з наказом терміново привести військо; а сам з рештками загону залишився зимувати на острові за порогами.
З нападом на табір князя печеніги не поспішали. Знали, що незабаром в українців закінчаться всі запаси продовольства, вони поїдять всіх коней і врешті-решт змушені будуть прориватися. І не помилилися. Коли настала загроза голодної смерті, князь Святослав повів своїх ослаблених воїнів на військо вождя печенігів Курі. А що печенігів було значно більше, то всі воїни, на чолі зі Святославом, загинули в бою. Чому воєвода Свенельд так і не повернувся, не прийшов йому на допомогу, можна лише здогадуватися. На мій погляд, він вирішив, що згодом сам може правити в Києві, адже княгині Ольги вже не стало, а Ярополк видавався ще досить юним і не мав державного досвіду. Так воно, власне, й сталося: певний час саме він, Свенельд, і був реальним правителем Русі-України.
Ну а трагедія на пониззі Дніпра закінчилася тим, що, як свідчить легенда, з черепа князя Святослава печеніги виготовили чашу й обрамили її золотом. З цієї чаші, під час банкетів, вождь Куря нібито смакував вино. Що й казати, загибель князя Святослава і його непереможної дружини була трагічною, і досить безславною. Але все ж таки в історію України цей геніальний полководець увійшов так само блискуче, як увійшли в історію своїх держав і світову історію чимало інших видатних полководців: Олександр Македонський, Ганнібал, Юлій Цезар, Чингізхан, Наполеон...
