Перо публіциста ПЕРЕД ПАМ'ЯТТЮ СВЯТОЮ
В міру того, як час з невигубною послідовністю віддаляє нас від лиховісної дати – 22 червня 1941 року, коли фашистська Німеччина без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз, з'являється все більше охочих перекроювати історію тих 1411 героїчних і багатостраждальних днів і ночей, протягом яких радянський народ і його доблесні Збройні Сили не на життя, а на смерть боролися з фашистською силою темною, із проклятою ордою. Та ось уже витягли на порядок денний питання про знесення й демонтаж монументів і пам'ятників полеглим у боях радянським воїнам. Начебто це зовсім не вони віддали найдорожче – життя, заради нашого мирного сьогодення. За логікою невгамовних вояків з пам'ятниками, зокрема й біля братських могил, даремно наші рядові, офіцери й генерали воювали з фашистами. Виходить, що треба сьогодні пам'ятати не про те, скільки горя принесли на нашу багатостраждальну батьківщину гітлерівські годованці та їхні посібники, не про вчинені ними звірства, а скерувати пам'ять на пошук різного роду компроматів, спрямованих на приниження ролі Радянської Армії в досягненні перемоги над кровожерливим, нещадним ворогом. І на висвітлення нашого минулого тільки в однотонному, чорному, кольорі.
При цьому ігнорується той незаперечний факт, що всі дії радянських військ були викликані не загарбницькими, окупаційними цілями, а необхідністю захищати рідну землю, мирне населення від наруги, від рабської неволі. Але ж без брехні брехуну й життя немає.
Сьогодні, напередодні скорботної дати: 66-річчя від початку Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., яку деякі новоявлені «історики» не називають такою у своїх «дослідженнях», оперуючи лише визначенням – Друга світова війна, – доречно нагадати про справжнє лице фашизму словами тих, хто був свідком його злочинів. Словами правдивими, чесними, що закликають до реальної оцінки загрози, яку несе і нині фашизм. Ці слова актуальні сьогодні, і підтверджують справедливість висновку Г. Ліхтенберга про те, що найнебезпечніша неправда – це істини, злегка спотворені.
Ілля Еренбург, повідомлень якого з фронтів чекала з нетерпінням вся країна, писав про фашистів: «Они долго готовились. Они обдумали каждый шаг... Их были миллионы, буйных и кичливых, они в нетерпении перебирали ногами, как застоявшиеся лошади. Профессора Иены, Марбурга, Гейдельберга, Бонна им читали лекции: о дворцах Петербурга, о свойствах русского чернозема, о древнем пути в Индию, об уральской руде. Они стояли в городах растерзанной Польши: студенты, скотоводы, пивовары, метафизики, колбасники, дуэлянты, воры, полицейские, сверхчеловеки, коммивояжеры, педерасты и бароны. Среди них был Шрамке, который стащил в Париже восемь пар часов, Штольц, который изнасиловал пятнадцать полек, и Гайнц, который, взобравшись на Акрополь, отбил у Афродиты мраморный палец. У них были справочники: «Русские – низшая расса, созданная для повиновения». У них были словарики: «Давай корову. Становись к стенке. Ложись со мной спать. Копай могилу». У них были компасы, чтобы не заблудиться в сибирской тайге. У них были карты, чтобы пройти напрямик в Иран. У них были мощные танки, пикирующие бомбардировщики, порхающие минометы и автомобили всей Европы. У них были оберфюреры, зондерфюреры, штурбаннфюреры, ротенфюреры, штандартенфюреры, шарфюреры, штафельфюреры, группенфюреры, и у них был фюрер, ефрейтор, который плюнул на Европу с Эйфелевой башни. В самую короткую ночь года они ринулись на Восток. Они стреляли из автоматов в детей. Они давили танками женщин. Они жгли города. Они плыли, ползли и летели».
І не інакше як святотатством виглядають сьогодні спроби опоганити пам'ять тих, хто вступив у нерівну сутичку з цим поріддям, що пливло, повзло і летіло, вішати на них ярлик окупантів. При цьому, замовчуючи про злодіяння гітлерівських окупантів, одурманених геббельсівською пропагандою і загіпнотизованих біснуватістю фюрера. Але ж їх не приховати і не завуалювати ні під якими приводами, тому що вони зафіксовані очевидцями. Василь Гроссман писав 5 серпня 1943 р. зі звільненого Орла: «С холма хорошо виден весь город, та страшная работа, которую перед уходом вели немцы, работа палачей, казнивших огнем и взрывчаткой красивейшие здания и сооружения Орла. Взорван мост через Оку, соединявший центр города, Ленинскую улицу с вокзалом, его массивные пролеты тяжело рухнули в воду... Дети стоят возле сожженных школ, и мальчик с худеньким, серьезным личиком говорит мне: «Немцы врали, что любят детей, а сожгли все школы». Эту разбойничью работу немцы проводили методически и планомерно по приказу генерал-разбойника Моделя в течение пяти суток».
Таку криваво-вогненну роботу фашисти провадили в тисячах міст і сіл, а їх у запеклих боях звільняли ті, чиї подвиги й пам'ять намагаються спаплюжити безрідні івани, вважаючи, що вони мають пріоритетне право на вседозволеність.
Можливо, такі івани порушать питання про спорудження пам'ятника Моделю на місці знесеного ними пам'ятника безіменному радянському солдату-визволителю, який став символом вдячності й любові всенародної, і нагадуванням про те, що трагедія, що пережила країна в роки ВВВ, не повинна повторитися. Борис Горбатов писав у вересні 1943 р. з визволеного Маріуполя, який до війни вважався найвеселішим на Донбасі, що завжди сміявся і завжди співав: «Город принадлежал солдатам. Главная улица называлась улицей германской армии. Лучшие кинотеатры служили только солдатам – «Солдатенкино». Русских туда не пускали. Солдатские публичные дома располагались в школах и клубах. Школы были закрыты. На садовых скамейках, в скверах красовалась надпись по-русски и по-немецки: «Только для немецких солдат». Для русских людей Мариуполя были подневольные, каторжные работы, лагеря, тюрьмы. Для непокорных – могила в противотанковом рву. Вероятно, немного найдется в городе людей, неперепоротых гитлеровцами. Били все – от солдата до главного коменданта, били за все – за слово, за жест, за взгляд».
А коли радянські війська зав'язали бої за місто, окупанти випустили на вулиці своїх «факельників». По них металися п'яні солдати – палії. Вони вривалися в будинки, вихлюпували на комоди, постелі, шафи бензин, запалювали й бігли далі. Жінки падали на коліна, благали пощадити їхнє житло, простягали грудних дітей. Вороги хапали дитину і кидали у вогонь. Сичало людське м'ясо, напівзадушені люди вибігали з будинку під кулі автоматників. «Мать Галины Ренской, – пише Горбатов, – начала было спасать свой домишко – ее пристрелил гитлеровец. По всему городу металось черное пламя, в огне и дыму с хохотом и свистом, как дикари у костра, носились, приплясывая, пьяные, бесноватые, одержимые демонами разрушения фашисты». Хотілося б, щоб ці слова прочитали «перекрійники пам'яті» і відчули свою неспроможність у нав'язуванні суспільству необхідності знищення пам'ятників, які увічнили героїчні роки боротьби з фашизмом. Сама постановка питання особливо ранить фронтовиків, котрі не раз дивилися смерті в очі, і які знають справжню ціну воєнного подвигу й поваги до солдата. На жаль, серед нас є люди, які прагнуть принизити цю ціну, образити гідність старих солдатів. Я пізнав всі «принадності» фашистської окупації, мені боляче було слухати на зустрічі з ветеранами в санаторії «Салют» про те, як контролерка маршрутки ображала інвалідів Великої Вітчизняної війни, котрі хотіли скористатися законним правом на безкоштовний проїзд.
– Краще б вас німці тоді перемогли. Набридли зі своїми пільгами, – заявила ця молода персона, що роз’їлася на «лівих» гривнях. Можливо, їй ніхто не розповідав про те, що писав Олександр Фадєєв із Краснодона у вересні 1943 р.: «Молодежь, всякими способами уклонявшуюся от регистрации, хватали насильно и угоняли на рабский труд в Германию. Поистине душераздирающие сцены можно было видеть в эти дни на улицах городка. Грубые окрики и брань полицейских сливались с рыданием отцов и матерей, от которых насильно отрывали дочерей и сыновей...»
Можна навести тисячі й тисячі неспростовних фактів, які підтверджують те, що фашизм і злодіяння – невіддільні поняття. І сьогодні будь-які їхні прояви ми повинні осуджувати й ліквідувати усією громадою, не даючи перекрійникам історії знущатися з пам'яті про тих, хто врятував світ від коричневої чуми. Нехай нікому з нас не доведеться зазнавати того, що зазнали, наприклад, ув'язнені одного з фашистських таборів смерті, що розповіли про пережите Якубу Коласу: «...Слякоть сменилась морозом. Дров не давали. Разводить костры не разрешали. Воду пили из грязного болота. Люди замерзали, умирали от болезней. Немецкие солдаты и полицейские врывались в лагерь, сдирали сапоги и оставляли людей босыми. Снимали пальто, свитера. Тут же в лагере бандиты насиловали женщин. Когда к ночи, окоченевшие от холода люди стали разводить костры, немцы без предупреждения открыли стрельбу. Многих убили и ранили... В одну могилу были зарыты сорок женщин и детей, умерших в одну ночь...»
Так, воістину, фашизм і злодіяння – невіддільні поняття. І виправдовувати їх у будь-якій формі і під будь-яким приводом – злочин перед Богом і перед людьми. Тому що, як говорив великий знавець психології людських взаємин Антон Павлович Чехов, тля їсть траву, ржа – залізо, а брехня – душу.
Віктор МАМОНТОВ, «Одеські вісті»
КОЛИ ЗАКІНЧИЛИСЯ БОЄПРИПАСИ
На прикордонній заставі імені Героя Радянського Союзу лейтенанта Федора Морина на західному кордоні України усе нагадує про події 66-річної давнини, коли розпочалася війна.
Тут і стінгазета «Моринець», і перше відділення – Моринське, а на центральній алеї височіє обеліск із написом: «Вічна слава прикордонникові Ф.В. Морину, який загинув у боях за Батьківщину в червні 1941 року».
…Рано вранці 22 червня на заставу, якою командував 24-річний лейтенант Морин, обрушився шквал вогню. Завалилося від прямого влучення бомби праве крило казарми. Смолоскипом спалахнула стайня, і в ній заметалися, заіржали коні.
Федір Морин не розгубився. Здійнялися в небо ракети – сигнал тим, хто в дозорі. Поранених поміщено до заздалегідь підготовлених укриттів. Весь особовий склад зайняв вогневі позиції.
Коли після артнальоту зі світанкового туману з'явилася гітлерівська піхота, прикордонники зустріли її влучним вогнем.
Першу атаку було відбито. І всі, хто перебував на заставі, вірили: ворог не пройде, доки тут є хоч одна жива душа.
Ніхто тепер не знає про те, які слова говорив лейтенант Морин своїм підлеглим, – нікого в живих не залишилося. Про те, як трималася під ураганним вогнем застава через кілька років розповіли радянським воїнам, що наступали, деякі уцілілі місцеві жителі, які здалеку бачили цей нерівний бій.
Коли у прикордонників закінчилися боєприпаси, вони примкнули багнети до гвинтівок і піднялися з окопів. Вперед кинулося семеро бійців – усі, хто міг тримати зброю. Морин зривистим голосом заспівав: «Это есть наш последний и решительный бой...» Ці слова підхопили солдати в останньому наступі на ворога...
Німецьке командування, вражене небаченою хоробрістю й самопожертвою радянських прикордонників, наказало поховати їх як доблесних воїнів. Мешканці сусіднього села, які добре знали Морина та його бойових товаришів, зібрали їхні останки й викопали братську могилу на пагорбі під березами.
Костянтин КОВАЛЬОВ
ГЕРОЇ ПЕРШИХ БОЇВ
На світанку 22 червня 1941 року ділянка кордону неподалік від залізничної станції Турка Львівської області стала для фашистів непереборною. Бійці комендатури капітана Івана Середи завчасно підготували позиції. Під прицілом станкових і ручних кулеметів було кілька кілометрів.
П'ять днів загарбники «тупцювали» на місці, втративши сотні вбитих. Лише надвечір 27 червня зі штабу 94-го прикордонного загону надійшла команда: відходити з боями й прикрити Стрий – великий вузол автомобільних і шосейних доріг.
Фашисти розраховували захопити місто з ходу. Однак нищівний вогонь прикордонників змусив їх перейти до позиційних боїв. І все ж таки нерівність сил не могла не позначитися. Рідшали лави захисників. Коли виникла загроза захоплення мосту через річку Стрий, капітан Середа з підлеглими під безперервним обстрілом викотив на середину мосту бочки з пальним. Поблизу вже гримкотіли танки.
– Гранати! – скомандував офіцер.
Пролунав оглушливий вибух. Міст просів – дорогу німецькій техніці було перерізано. Комендатура Середи відійшла на нові позиції.
…Позаду уже було понад три тижні важких боїв із моторизованими гітлерівськими частинами. 94-й прикордонний загін було перекинуто до станції Попільня, щоб зупинити просування ворога на Київ.
Група Середи зайняла оборону на висоті Круглик, схожу на перекинуте чайне блюдце. Перед нею – протитанковий рів, траншея. На прикордонників рушила армада танків, бронетранспортерів, автомашин із піхотою. По них вдарили артилеристи капітана Юдіна, які замаскувалися по сусідству. Спалахнув головний танк, за ним – другий. Дорога виявилася закупореною. Гуркітлива техніка почала сповзати на пшеничне поле, піхота розосередилася, прикриваючись від вогню. З ходу перебороти опір захисників Круглика і увірватися до Попільні ворогові не вдалося.
Вже шосту годину кипів бій. Палали дев'ять танків. Сотні фашистських трупів встеляли підступи до висоти. І все ж таки ворог намацав вразливе місце на фланзі. Збоку насувалися броньовані махини із хрестами на баштах.
Декілька прикордонників на чолі із капітаном Середою поповзом рушили назустріч танкам. Два вдалося підбити гранатами, із них повалив густий дим. Решта відкрили вогонь із місця. За декілька метрів від Івана Михайловича здійнявся чорний фонтан вибуху. Ноги офіцера простромив гострий біль, але він, зціпивши зуби, поповз до кулемета, що замовк. Відсунув тіло загиблого бійця й нажав на гашетку. Бив довго й запекло, доки не зникла в прорізі прицілу остання ненависна каска.
Із двох сторін на його окоп рухалися танки. Підтягуючись на руках, волочачи тіло, що стало важким і неслухняним, Середа повз по траншеї. Зібравши решту сил, підвівся й метнув гранату в найближчий танк. Яскравий спалах засліпив його – і небуття...
Лише декільком прикордонникам на чолі із капітаном Артюхіним вдалося вирватися із вогняного пекла. Вони розповіли про подробиці цього бою Середи.
…Незабутній травень 1965 року, 20-річчя Великої Перемоги. Опубліковано Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння капітану Івану Михайловичу Середі звання Героя Радянського Союзу посмертно. Відзначено нагородами Батьківщини й багатьох інших прикордонників.
На місці останнього бою Івана Середи та його побратимів виріс пам'ятник. На ньому напис: «Товаришу! Низько вклонися цим полям. Вони окроплені кров'ю героїв. Тут 14.07.1941 р. у нерівному бою із фашистськими танками загинули Герой Радянського Союзу капітан Середа І.М., політрук Колісниченко П.П. та 152 бійці 94-го прикордонного загону. Вічна слава героям!»
Село Вовче Турківського району Львівської області, біля якого наприкінці червня 41-го року п'ять діб прикордонники стримували натиск гітлерівців, одержало назву Середа. А тутешню ділянку західного кордону зараз охороняє українська застава імені Героя Радянського Союзу Івана Михайловича Середи.
Юрій КИРИЛОВ, полковник у відставці
