У шкільній програмі, яка час від часу зазнає змін, все ніяк не з'явиться один предмет, який, за великим рахунком, треба вивчати з першого до випускного класу. І навіть цього буде недостатньо, тому що мова йде про предмет, воістину неосяжний, – краєзнавство.
...Якщо запитати у наших співгромадян молодшого шкільного віку, хто такі М.С. Воронцов, Дюк де Ришельє, Дерибас, далеко не всі зможуть дати правильну або наближену до правильної відповідь. Доводилося чути такі варіанти: поет; письменник; пам'ятник (!)... Бронзовому старожилу Приморського бульвару повезло більше: Олександра Сергійовича Пушкіна, і про те, що він жив в Одесі, кожна дитина знає (поки що). Коли молодші школярі доростуть до середніх класів, то, поряд з історією України і всесвітньою історією, почнуть вивчати і минуле рідного краю. Причому з найдавніших часів, коли тут, у Північному Причорномор'ї, з'явилися грецькі колонії. У дев'ятому класі учні дійдуть до кінця XVIII століття і приступлять безпосередньо до вивчення історії Одеси. У цьому їм допоможе навчальний посібник, написаний кандидатом історичних наук Ф. Самойловим «Історія Одеси й Одещини». І це єдиний «підручник з краєзнавства», який є в розпорядженні вчителів і учнів. Правда, зараз колектив учених-істориків працює над створенням навчального посібника для старшокласників «Ми – одесити». Поки що ж вчителі самі підбирають матеріал для уроків.
Свій «хід» знайшла педагог з Одеської школи № 1 Світлана Григорівна Матвєєва. З учнями п'ятого і шостого класів вона факультативно займалася «топографічним краєзнавством» – історією вулиць, розташованих поблизу школи (а це – ближня Молдаванка). Район не має меморіальних дошок і пам'ятників, але за назвами вулиць, німими номерами будинків криється «історія в особах». І можна припустити, що якби не ініціатива Світлани Григорівни, то діти, скоріше за все, ніколи б цю історію не дізналися.
А якщо говорити відверто, краєзнавство в школі повинно бути на особливому становищі, і вивчення його не може обмежуватися вивченням навіть дуже добрих підручників (треба ще дочекатися, коли вони з'являться). Необхідно використовувати «наочні посібники» – вулиці, майдани, провулки, будинки, відзначені меморіальними дошками і без них, але пов'язані з історичними подіями й особистостями. Краєзнавчі прогулянки вдало доповнять уроки. А підручники за суттю своєю повинні бути, скоріше, у жанрі збірників історико-художніх розповідей. Адже факти самі по собі не дадуть повноти картини. «За кадром» залишаться подробиці, деталі, живі штрихи, – тобто те, що багато в чому і створювало «лица необщее выраженье» нашого міста. Як допомогти дітям зрозуміти, відчути дух і аромат Одеси, її феномен і міф? Тільки за допомогою «панорамного» зображення історії. І це можливо – завдяки краєзнавчим працям дореволюційних авторів і дослідженням наших сучасників, які залучають багаті архівні матеріали. Одна тільки «Стара Одеса» Олександра Дерибаса може послужити основою для захоплюючого «навчального посібника»! «Недолік» цієї книги – насиченість одеськими міфами й легендами, на шкоду історичній правді, є, в той же час, і заслугою. Образливо, що «Стара Одеса» та інші безцінні краєзнавчі праці залишаються якщо і не бібліографічною рідкістю (з'явилися, на щастя, перевидання), то незапитаними належним чином.
Раннє «занурення в краєзнавство» може сприяти появі майбутніх... краєзнавців. І це було б дуже доречно, – щоб не перервалася чудова одеська традиція вивчення історії свого міста. У XIX і на початку ХХ століття була блискуча плеяда краєзнавців – А. Скальковський, К. Смольянінов, В. Надлер, О. Кирпичников, Д. Атлас, М. Мурзакевич. Свої записки залишили М. Воронцов, І. Долгорукий, Ф. Вігель, Л. Дерибас... У 20-30-ті роки ХХ століття краєзнавство було не в пошані. Його відродження датується початком 60-х років, а подальший розквіт триває і донині. Імена наших сучасників-краєзнавців на слуху: С. Лущик, В. Фельдман, Р. Александров, О. Губар, О. Дорошенко, Т. Донцова, В. Нетребський, М. Пойзнер, А. Добролюбський, Т. Щурова та інші. Відносно недавно з життя пішли В. Чарнецький, М. Кобзар, О. Ноткіна... У кожного з аматорів одеської старовини своя ніша, своя спеціалізація, а в цілому їх книги і створюють той живий, панорамний портрет Одеси. Але... щось не дихає їм у спину «молодше покоління». Так, студенти-історики відвідують відділи «Одесики» наших великих бібліотек, готуючи курсові та інші навчальні завдання. Але ж справжній краєзнавець – це не професія, не посада, – це спосіб життя, відчуття світу – минулого й сьогодення – і себе в ньому.
Можливо, краєзнавцями і народжуються, але сподіватися на їхню масову появу природним чином не треба. Краще подбати про живильне середовище, в якому зростали майбутні побутописці Одеси – або просто аматори й знавці одеської старовини.
