Сьогодні наш спеціальний кореспондент веде бесіду з одним з найдосвідченіших районних керівників Одещини, головою Кодимської районної ради Святославом ОГІНСЬКИМ.
Доля й обставини складалися так, що зі Святославом Огінським я познайомився ще в роки нашої юності, й оскільки відтоді шляхи наші досить часто перетиналися, я мав змогу знати Огінського і як керівника районної комсомольської організації, і як завсільгоспвідділу райкому партії. Журналістські відрядження зводили мене з цією “людиною від землі” і в ті часи, коли він був головою одного з міцних колгоспів Кодимщни чи працював на посаді голови райвиконкому, був директором потужного консервного заводу чи працював головою райдержадмністрації, очолював районну організацію державного пенсійного фонду, і вже тепер, коли він знаний як голова райради...
З діда-прадіда селянин, уродженець одного з наймальовничіших сіл Кодимщини – Івашкового, Святослав Огінський й освіту здобував таку, щоб залишатися якомога ближче до землі, що й засвідчено двома його дипломами – агронома та технолога з консервування. Третя ж освіта – в Київській вищій партійній школі – дала чимало знань, які стосуються формування постаті та іміджу керівника, налагодження роботи керівного апарату, вміння працювати з масами, з активом, з кадровим резервом...
– Упродовж багатьох десятиліть основу сільського буття формували колгоспи і радгоспи. Голова і правління колгоспу (чи дирекція радгоспу) – це була та реальна владна сила, яка мала в своєму розпорядженні кошти, техніку, насіннєвий фонд, будівельні, рільничі та інші бригади, а ще вона мала... парторганізації, які дисциплінували, якщо не все село, то принаймні його керівні кадри. Що до тодішньої сільради, то, хоча влада її і вважалася в багатьох аспектах номінальною, але коли це було треба, вона завжди могла спертися на потенціал колгоспу. Ось чому в уявленні багатьох людей, особливо городян, розпад колгоспів і радгоспів асоціюється з настанням часів безвладдя на селі. Чи так це насправді?
– Ну, скажемо м’якіше: цей розпад потужних сільських господарств справді мало не призвів до цілковитого безвладдя, але саме сільради та райради як органи народовладдя на селі, цьому завадили. Ясна річ, економіка, соціально-медична та культосвітня основи села дуже підірвані – це факт, від якого нам подітися нікуди. Оскільки на проблеми сільської ради я повинен дивитися очима голови райради, то мушу сказати, що райрада і сільрада формувалися на минулих виборах за різними принципами. Районна рада, як ви знаєте, обиралася за списками політичних партій, а сільрада – по-старому, голосуванням у сільських округах. Тобто депутат сільради є депутатом округу, інша річ, що і в окрузі депутатів, як правило, рекомендували місцеві парторганізації; проте були і самовисуванці, та кандидати від виборців округу, висунуті зборами громадян.
Й ось тут виникає перша проблема. Так само, як, скажімо, кожна область, кожен регіон прагне бути представленим у Верховній Раді, а кожен район – в обласній раді, так і кожна сільрада мала б і повинна бути представленою у раді районній. І це цілком природно, адже громада кожного села, чи принаймні сільради, прагне, щоб її інтереси хтось представляв, захищав, зрештою і лобіював у райраді. А що відбувається у нас зараз?
Конкретний приклад. Склад Кодимської райради – це 46 депутатів, обраних за партійними ознаками, а саме: 15 регіоналів, 7 нашоукраїнців, 7 соціалістів, 6 – від Народної партії, 4 бютівці, 3 комуністи, 2 – з блоку “Не так” і 2 з “Відродження”. Так от, парадокс полягає в тому, що всі ці депутати є депутатами від районних парторганізацій, а не від сільських громад. І нерідко трапляється так, що вони змушені керуватися не реаліями та потребами свого району, а партійними вказівками згори. А звідси і прояви політиканства.
А як було раніше? Існувала квота: від кожної сільради висували трьох депутатів. Вони могли бути членами тієї чи іншої партії, але й суто психологічно, і з точки зору закону вони все ж таки почувалися депутатами від конкретної сільради, конкретної сільської громади. І це накладало на них відповідні зобов’язання.
З іншого боку, громада знала своїх депутатів, могла впливати на них, вимагати, аби вони порушували певні питання, пов’язані з дорогами, газифікацією села, школою і т. ін. Кого ж реально представляють наші нинішні депутати? Ті районні парторганізації, які їх сюди, до райради, делегували! Ось чому, читаючи доповідь за підсумками роботи райради за минулий рік, та й у своїй передвиборчій програмі, я говорив: головна проблема голови райради і всього депутатського корпусу полягає саме в тому, що райраду поділено на “партійні квартири”.
– Нам, журналістам, постійно доводиться чути скарги селян на те, що в них у селі нема... господаря. Скажімо, якщо до складу сільради входить п’ять сіл, то в центральному селі є сільський голова, але в інших селах нема старости, тієї людини, яка була б організатором громади даного села, виконавцем рішень сільради, і представляла інтереси даного села перед депутатами та сільським головою сільради.
– Я цілком згоден з тим, що села, які входять до складу сільради не мають на своїй території представника влади. І це дуже ускладнює здійснення народовладдя в цих віддалених селах. На прикладі Польщі, яка теж є посткомуністичною державою, ми бачимо, що там у кожному селі є свій староста, який відповідає за дотримання законів, за виконання рішень депутатів місцевої громади і навіть є збирачем податків на даній території; що, з одного боку, розв’язує проблему збирання податків у віддалених селах, а з другого – сприяє поповненню сільського бюджету і встановленню гідної платні йому та іншим представникам влади даної польської “сільради”. Я вважаю, що настав час по-державному розв’язати цю проблему, змінивши в такий спосіб структуру сільського самоврядування.
Інша річ, що тут не можна некритично копіювати польський чи якийсь інший досвід, завжди пам’ятаючи про те, що в Україні склалися свої традиції, своя психологія селянина, своє ставлення до людини, яка збирає податки. Наприклад, я впевнений, що якби у нас людина поєднувала посади сільського старости і збирача податків, то працювати старостою їй було б дуже важко. І потім треба подумати, як нам вирішувати проблему комунального господарювання на селі, де жодних комунальних господарств не існує. Візьмемо водопостачання. За які кошти сільрада повинна будувати на своїй території водогони, як підводити до сільського подвір’я; хто повинен дбати про належний стан водопроводу, ремонтувати його, збирати платню за користування водою, забезпечувати облік використаної води?
Це тільки на перший погляд здається, що зараз я порушую дрібні проблеми, насправді ж вони серйозні, і з ними стикаються в кожному селі. До того ж слід відверто прямо сказати, що водопостачання в селах буде збитковим (або треба встановлювати такі ціни, які для сільських жителів є просто нереальними). Інша річ, якби комунальне господарство сільради мало в своєму розпорядженні і якісь підприємства, скажімо, млин, олійню... Тоді, передавши у власність комунгоспу прибуткові підприємства, можна розраховувати на покриття збитків, породжених водопостачанням. І таких нюансів сільського буття чимало.
– Кодимський район завжди сприймався як район сільськогосподарський, з досить розвиненим рільництвом. Не секрет, що аграрна реформа болюче вдарила по сільгоспвиробниках багатьох районів. А яка тенденція в цій галузі на Кодимщині?
– З цілковитою впевненістю можна стверджувати, що агрореформа болюче вдарила по всьому українському селу, і Кодимщина тут не виняток. Перехід від адміністративної до ринково-орієнтованої економіки радикально змінив економічні, організаційні, управлінські та правові умови господарювання на селі. Мало того, він викликав болючий злам психології селянина, особливо того, який з учорашнього колгоспника почав перетворюватися на фермера, одноосібника або такого собі капіталізованого сільського пролетарія. А загалом, картина у нас така: зараз у районі працюють 22 великі товаровиробники, тобто своєрідні агрофірми; 60 фермерів і 992 одноосібники. Понад 62 тисячі га кодимської землі має сільгосппризначення, з них 39,5 тис. відведені під рільництво. Упродовж 2005-2006 років наш район був на першому місці в області із врожайності зернових, і це свідчить про те, що господарювати на землі наші люди не розучилися.
Інша річ, що зміна попиту на ринку сільгосппродукції змушує наших фермерів змінювати структуру посівних площ, в якій уже більше місця посідають нетрадиційні для нашого району культури, такі як соя та ріпак.
Досить сказати, що минулого року зерновий клин зменшився на 6,4% у порівнянні з позаминулим, а площі під технічні культури збільшилися в півтора рази. Валовий збір минулого року склав 65 тис. тонн, при середній урожайності 33,3 ц/га. Якщо розвиток рослинництва породжує надію, то про тваринництво цього не скажеш. Тільки в минулому році поголів’я великої рогатої худоби зменшилося на 1488 голів, в тому числі на 722 корови. Прямо скажу: це загрозлива тенденція. Тим паче, що так само різко зменшується поголів’я свиней, овець, птиці. Відтак значно зменшилося виробництво тваринницької продукції. Основна причина – невідповідність цін на тваринницьку продукцію затратам на її виробництво. Тож хочеться вірити в селянську мудрість і сподіватися, що хоча б у приватному секторі кількість тварин не впаде до критичної.
– Але ж держава виділяє певні дотаційні кошти для підтримки сільгоспвиробника. Гадаю, що й ваш район не обійдено.
– Але коштів цих дуже мало. Всіх тих грошей, які сьогоднішній фермер може отримати як дотацію на гектар посіву озимих і ярових на мінеральні добрива, на вироблену продукцію не вистачає для підтримання галузі. І тут є над чим замислитися й урядові, й парламентові, й усім нам. Наприклад, уже зараз наша райрада серйозно взялася за розвиток малого підприємництва в районі. Затверджену сесією райради від 20 березня 2005 року програму цього розвитку на 2005-2006 роки в основному виконано. І зауважу, що на її реалізацію минулого року з райбюджету направлено 25 тис. грн. З них 5 тисяч пішло на забезпечення державного реєстратора, а 20 тис. – на створення комунального підприємства “Комунальна аптека”.
Щоб полегшити підприємцям подолання адміністративних бар’єрів, при райдержадміністрації діє “Єдиний реєстраційний офіс”, а минулого року запрацював і “Дозвільний центр”. Хорошим стимулом для розвитку підприємництва стало й те, що при райдержадміністрації створено координаційну раду з розвитку підприємництва, де люди можуть висловити свої скарги і побажання, поділитися досвідом, а іноді й ближче познайомитися один з одним.
Або візьмімо проблему безробіття. Тільки минулого року Фонд держсоцстрахування на випадок безробіття надав одноразову допомогу 74 особам, на суму 122,4 тис. грн, аби вони могли започаткувати власну підприємницьку справу. А це значно мудріше, ніж з року на рік виплачувати цим людям допомогу як безробітним. Тобто, незважаючи на всі ті втрати, яких зазнало наше село під час аграрної реформи, в основі своїй воно все ж таки вижило, поступово відроджується, опановуючи нові методи господарювання, новітні технології, нове аграрне мислення.
