РЕКС (ЦАР) АНТІВ-ПРАУКРАЇНЦІВ; ВОЖДЬ АНТСЬКОГО МІЖПЛЕМІННОГО СОЮЗУ
В сиву давнину, в далекому ІІ столітті, племена східних слов’ян, які віддавна жили на території, що пролягає від Карпат – до Середньої Наддніпрянщини та від Волині – до пониззя Дністра, остаточно сформували могутній союз, який, можливо, за назвою одного з наймогутніших праукраїнсько-слов’янських племен увійшов в історію під назвою “Антського”.
Одна з гіпотез щодо походження антів може грунтуватися на свідченні історика Йордана, який повідомляє, що венети поділяються на дві частини: словенів (котрі посідали західну частину сучасної України – Б.С.) та антів, котрі трималися східних теренів. “Анти, найхоробріші між нами, живуть над луком Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра...”.
Події, що розгортаються на території стародавньої України в середині ІV століття, засвідчують, що вже на той час праукраїнці створили союз племен, який набував усіх ознак державності: існували свої спадкові правителі – рекси (царі), серед яких відомі імена Божа (Боза, Буса), а також Ардагаста і Пірагаста; як відомі й імена полководців Хільбудія, Доброгаста, Всегорда, Мезамира. Історик Павло Диакон, наприклад, вважав, що в V столітті владі антських царів підкорялися землі від Дону до Вісли й Одеру та частина Богемії.
Державницьке оформлення могутнього союзу було зумовлене тим, що у слов’ян-праукраїнців з’явилися не менш могутні та войовничі сусіди. Досить сказати, що вже в першій половині ІІІ століття все Північне Причорномор’я перебувало під владою остготів – тобто, аналогічного антському, союзу давньогерманських племен, які зуміли підкорити собі рештки ослаблених війнами племен скіфо-сарматів. Відтак готи, які певний час перебували в досить дружніх, союзницьких відносинах з праукраїнцями-антами, войовничо протистояли експансії Римської імперії, котра ще на початку ІІ століття завоювала Дакію (на території сучасної Румунії) і поступово поширювала свою владу на давньогрецькі колонії та всю територію між Дунаєм і Дністром.
Про відносини між праукраїнцями та готами академік Б. Рибаков, який, безсумнівно, є одним із найсерйозніших дослідників цієї слов’янської епохи, говорить таке: “Лісостепові слов’яни-черняхівці близько півтора століття прожили буз суттєвих конфліктів з готами. Зіткнення відбулися лише двічі: під час просування готів з Прибалтики до Чорного моря, наприкінці ІІ століття, та під час гунського натиску на готів 375 року”.
Що ж до взаємин між готами та римлянами, то вони мали значно складніший характер. Сутички між ними відбувалися частіше, переростаючи подеколи в великі готсько-римські війни, внаслідок яких Римська імперія поступово втрачала такий жаданий контроль над містами-державами Тірою та Ольвією, над Боспорським царством і Дакією.
Хтозна, наскільки, з часом, міг би змогутніти військово-політичний союз остготів, що посідав територію від Дніпра до Кубані і Дунаю, зі столицею на Дніпрі містом Данпрштадир, якби імператору Костянтину (306 – 337) не вдалося врешті-решт зміцнити свої фортифіковані кордони по Дунаю і в такий спосіб протистояти постійним нападам готів. До того ж ситуація склалася таким чином, що незабаром готам уже було не до римлян, оскільки в 371 році через Керченську протоку до Тавриди увірвалися гуни, які, спільно зі своїми союзниками аланами, оволоділи всім північним Причорномор’ям, підкоривши собі й племена остготів. У такий спосіб почала формуватися нова “кочова імперія”, основу якої складали гуни, готи, алани та інші, підвладні їм, племена.
Перспектива виявитися назавжди поглинутими якимись там тюркськими зайдами, остготів явно не приваблювала. Одначе вони опинилися у досить складній ситуації, оскільки взаємини з антами теж дуже загострилися. Король Германаріх (що правив в 350 – 375 роках) вважав антів своїми данниками. Та коли його посли прибули до царя Божа за даниною, то замість золота і хутра отримали... меча. Роз’яснювати зміст цієї данини королеві не треба було. Він зібрав військо і пішов на антів. Два дні битви так і не виявили переможця. А на третій день анти пішли в рішучий наступ. І, бачачи, що все більше воїнів їхніх гине в бою, “заголосили готські жони і діви”, що були в обозі, і предки наші святкували перемогу.
Щоправда, незабаром Германаріх зібрав ще більше військо, щоб пройти всю Антію (пропоную такий термін) вогнем і мечем. Але в цей час в Землю отсготів увірвалася орда гунів. У першій же великій битві гуни розгромили готів, а сам король Германаріх – за іменем якого, як вважає дехто з істориків, дістали свої назви країна і народ: Германія, германці – був тяжко поранений. Й ось тоді внук Германаріха Вінітарій, який успадкував королівську корону, вдався до цікавого кроку. На раді вождів племен він запропонував підкоритися гунам і, перетворивши їх з ворогів на союзників, з їх допомогою розправитися з антами. Розрахунок був простим: гуни – кочівники, і довго в цих краях не затримаються. А на той час анти вже стоятимуть на колінах. Вожді підтримали його ідею.
Визнавши готів за союзників, гуни, в основній масі своїй, подалися на захід. Дізнавшись про це, король остготів Вінітарій, вдався до того єдиного, до чого він прагнув вдатися: кинув свої війська на землі антів-праукраїнців. Ну, кинув то кинув, до воєн пращури наші були звичні. Але в даному випадку нас цікавить, чого саме остготський король домагався. На що розраховував?
З упевненістю можна припустити, що існували два варіанти “плану Вінітарія”. По-перше, він розраховував, – у разі перемоги, звичайно, – суттєво посилити свою армію воїнами підкорених антів, так само, як підсилювали свою армію воїнами підкорених племен прийшлі гуни. Якщо ж виявиться, що перемогти гунів він усе одно не зможе, то принаймні здобуде для своїх невгамовних та войовничих остготів нові території, з тих, ясна річ, що досі належали антам. Причому такі території, на яких можна було б досить вільно маневрувати, рятуючись від ударів гунських орд.
Відомо, що перша битва між отсготами та антами-праукраїнцями відбулася 375 року. Якихось особливих подробиць її до нас не дійшло. Всі поважні дослідники й досі посилаються лише на свідчення старожитнього готського історика Йордана, який і сучасників своїх, і всі прийдешні покоління сповіщав, що в цей час, “намагаючись проявити свою силу”, король остготів Вінітарій “рушив військо в межі антів, і коли ввійшов туди, був переможений”.
Отже, як бачимо, союз слов’янських племен, до якого входили волиняни, бужани, поляни, хорвати та інші тогочасні етнічні відгалуження праукраїнців, нащадки яких і досі проживають в етнічно-українських кордонах, – дозволив цареві Божеві, об’єднавши військові сили, розбити міцне, загартоване в постійних війнах із римлянами, військо прагерманців.
До речі, завдяки тому ж таки Йордану, маємо змогу уявити собі антських воїнів, які “виступаючи в бій, ідуть на ворога здебільшого пішими, маючи в руках невеликі щити і списи, а панцерів не одягають; деякі не мають ані сорочки, ані опанчі, а тільки в коротких штанях стають до бою з ворогами... Всі вони високі і незвично міцні”. Чи не правда, в рисах хоробрих, кремезних антів, уже вловлюються риси безстрашних, войовничих козаків? Але на світовій арені козаки з’являться лише через століття. Не обділено увагою і жінок-антійок. “Жіноцтво антів, – писав Маврикій, – було розумніше, аніж це властиво людській (читай: “жіночій” – Б.С.) природі”.
Тим часом королеві готів Вінітарієві вдалося сформувати ще могутніше військо, і підсиливши його загонами своїх союзників – аланів, іще раз вдарити на антів. Й ось тут військове щастя зрадило Божа. Відомо, що разом зі своїми синами та сімдесятьма вельможами-старійшинами, рекс Бож потрапив у полон. Навіть важко уявити собі, наскільки нищівною виявилася ця поразка для Антського союзу. Проте і цього остготам здалося замало. Маючи намір остаточно здолати і підкорити собі слов’ян, король наказав усіх цих високопоставлених бранців розіп’яти, щоб страта їх “подвоїла страх покірних”.
І все ж таки, незважаючи на військовий та психологічний тиск, остаточно підкорити антів остготами так і не вдалося. Що ж, яка сила завадила цьому? Нею стали гуни. Розуміючи, що, підкоривши собі антів, германці можуть стати настільки могутніми, що перестануть підкорятися йому, вождь гунів знову наслав свою орду на землі готів. Дві перші битви, хоча й засвідчували чисельну перевагу гунів та їх союзників аланів, проте вирішальної перемоги їм не дарували. Вона прийшла лише під час третьої битви, коли у королівському двобої вождеві гунів Баламберові вдалося пострілом з лука вибити з сідла короля остготів Вінітарія.
Загибель короля справила на готів занадто гнітюче враження і призвела до панічних настроїв, у той час, як гуни сприйняли її за віщий знак перемоги, натхненні яким вони й справді перемогли. Таким чином, трагічного 375 року Антському союзові, хоча вже й значно ослабленому, вдалося уціліти. Надалі він зумів так зміцніти, що вже в VІ столітті розпочав тривалу боротьбу проти могутньої Візантійської імперії, поширюючи свої володіння аж до Балкан. До речі, говорячи про поселення праукраїнців часів царя Божа, які в “Слові о полку Ігоревім” згадуються як “часи Бусові”. Російський вчений Б. Рибаков зазначає: “Заслуговує на особливу увагу форма поселень у слов’ян лісостепу: на відміну від слов’янської лісової півночі, з її маленькими городищами і селищами, в лісостепу, в нових умовах, з’явилися великі села, які розтяглися берегами річок на півтора-два кілометри і нічим не були обгороджені. Вони нагадували пізніші українські села з їх вільним плануванням садиб”. Що ж, мабуть, нема нічого дивного в тому, що села праукраїнців нічим суттєво не відрізнялися від українських сіл, скажімо, середньовіччя чи ХІХ століття, адже традиції народу формуються віками, передаючись із покоління в покоління.
Значний інтерес становить для нас і свідчення хроніста Псевдо-Маврикія, який у своєму творі “Стратегікон” (кінець VІ ст.) засвідчує одну з морально-етичних засад антських жінок: “Скромність їх (антських) жінок (дружин) перевершує будь-яку людську природу, отож більшість їх вважає смерть свого чоловіка своєю власною смертю і добровільно страчує себе, не вважаючи своє вдовине буття – життям”. На жаль, ми не знаємо імені праукраїнки-цариці, яка стратила себе, оплакуючи славного рекса Божа. А шкода. І ще... я не називав би цю відданість праукраїнок “скромністю”. За цим звичаєм, цим ритуалом вірності, проглядається щось значно трагічніше і, водночас... величніше. А те, що такий звичай, такий ритуал існував, підтверджено багатьма “парними похованнями”, давно відомими нашим археологам.
Але історичне самоусвідомлення народу формується не стільки завдяки писемним згадкам чи археологічним знахідкам, скільки завдяки народній пам’яті, отим до генетичного коду нації возведеним, легендам, думам, переказам, пісням... І якщо для істориків, дослідників Стародавньої України цар Бож – всього лиш напівлегендарна постать, життя і діяльність якої скромно і невиразно засвідчені кількома скупими згадками в літописно-хронікальних джерелах, то для жителів села Синяви Рокитнянського району, що на Київщині, – він постає цілком реальним вождем їх предків, древнім володарем їхнього краю. І вони ніколи й не забували, що саме тут, по річці Рось, стояли поселення їх прямих предків, званих антами, – але ж хіба мало хто кого та як зве-прозиває! І що саме тут, поблизу їхнього села, відбулася остання битва царя Божа, після якої сам він, сини його і сімдесят вельмож прийняли свою мученицьку смерть.
Про трагічні події тих часів нагадує сучасникам древня, як світ, Божа Гора (або Гора Божа), обрамлена сивими дубами вершина якої мріє річковими туманами – по-тутешньому “синявами” – на березі річки. Вдумаймося: майже шістнадцять віків минуло відтоді!.. Але упродовж усіх цих шістнадцяти віків із покоління в покоління передається оповідь – не легенда навіть, а саме оповідь – і про битву між антами-праукраїнцями та готами-прагерманцями, і про те, що на пласкій вершині гори був останній табір поріділого, виснаженого в кількаденний битві війська царя Божа. І саме на ній, на 75 хрестах, розіп’яті готами цар Бож, його сини-полководці та сімдесят знатних воїнів і вельмож антського царства.
Працюючи над цим есе, я об’їздив значну частину Поросся, побувавши в Синяві, в містечку Рокитному та по навколишніх селах; піднімався на вершину Гори Божа, з якої востаннє оглядав такий милий його серцю краєвид рідної землі не легендарний, ні, а отой, цілком реальний, цар стародавніх українців Бож.
До речі, лише на території Рокитнянського району виявлено залишки 26 поселень давніх українців ІІ – V століть, тобто антських часів. Тут же, поблизу села Ромашки знайдено давньоукраїнський календар, розшифрований свого часу академіком Б. Рибаковим.
Проте самим жителям цієї частини Поросся нічого не треба доводити. Селища антів стояли на тих самих місцях, на яких стоять садиби їх власних хат; поховання антські сусідять з могилами сучасних українців-росичів; мова, традиції, звичаї, елементи побуту антів і досі залишаються часточкою буття їх нащадків із ХХІ століття. І ця обставина ще раз примушує замислитися над тим, якими ж несправедливими були досі історики щодо визначення родоводу та древності нашого народу, невмотивовано піднімаючи планку давності до часів появи Козаччини. До речі, історик Прокопій наголошував, що анти і слов’яни спілкуються однією мовою, а М. Брайчевський предметно довів, що анти споріднені нам, що вони є носіями Черняхівської, тобто праукраїнської, культури.
Урочище Божа Гора оголошено заповідником місцевого значення. А біля підніжжя гори споруджено пам’ятник із зображеним на ньому розп’яттям воїнів-антів, на якому написано: “Народу антів – предкам українців. Від жителів Рокитнянщини”.
А тим часом легенда про царя Божа, котра й досі хвилює розум і серця нащадків древніх антів, нерідко відтворюється нині в кількох більш-менш узагальнених інтерпретаціях, одну з яких, з вашого дозволу, я викладу:
“...Колись давно, від холодного північного моря Балта прорвалося до берегів Дніпра войовниче плем’я готів й осіло біля Роменського моря. І почало воно зло чинити племенам і родам слов’янським. Зібралися тоді князі й мужі з усіх племен язика слов’янського на віче й обрали собі за царя князя антів Божа. І почав Бож правити антами. Був той Бож чоловіком мудрим і досвідченим. Руки мав дужі і вправні, а очі, незважаючи на старість, як в орла. З лука бив на льоту птаха, списом пронизував кабана чи сагайдака. Одягався просто, як усі... На голові мав сиве волосся, що буйною гривою спадало йому на плечі, а густа сива борода закривала половину грудей. Великий ніс і високий, поораний зморшками лоб надавали йому схожості з орлом...”
Підкреслюю: це лише один з варіантів отієї предковічної оповіді, яка досі живить пам’ять полян з Поросся, котрі від часів Божа ніколи до жодного великого переселення народів не прилучалися, родоводи свої не переривали і в жодному чужинському народі не розчинялися. Єдине, що вражає в усій цій історії про битву між стародавніми германцями і стародавніми українцями, – що сучасні германці ніколи не ставили під сумнів той факт, що вони є прямими нащадками остготів. Хоча жили й воювали в ті часи племена остготів – зважте – дуже далеко від кордонів сучасної Германії. То з якого ж дива ми з вами, сучасні українці, й досі таки несміливо визнаємо, що могутнє об’єднання антських племен, яке я назвав би (оскільки самоназва його до нас не дійшла) Антською Україною, було першою, історично засвідченою державною формацією українського народу? Відтак самі анти є нашими славними предками, могили яких – на нашій спільній землі; мовою яких і досі висповідуються перед Богом і всім світом наші з вами сучасники, а слава яких пройшла крізь покоління й покоління українців, аби возвеличити нашу пам’ять і наші душі.
Відтак ще раз утвердимося в думці: є всі підстави вважати, що слов’янські племена, які багато віків населяли теперішні українські землі, були нашими пращурами, і називати їх маємо “праукраїнцями”, чи “стародавніми українцями”, одним із перших, відомих нам, вождів яких і був рекс Бож.
