Дзвінок був дуже вже якийсь вкрадливий – здавалося, ніби натискувач на кнопочку робив це оглядаючись. Подивилася на годинник – північ. Але вийшла.
– Господине, дрова потрібні? – запитав високий чоловік по той бік хвіртки.
– А ви ще пізніше не могли прийти? – запитала замість відповіді.
– Коротше! – чоловік явно нервував. – Потрібні чи ні? Якщо так, то вночі годині о третій підвеземо. Ти тільки світло у дворі не вмикай.
Ну, просто детектив якийсь. Чоловіка ввічливо послала відпочивати. Але на душі було гидко. Розуміла: ліс він все одно успішно сплавить. Людям дрова, ще й наколоті на чурочки, потрібні, і сумнівно, що всі злодюгам відмовлять. Адже не всіх хвилює те, що поставлене на таку широку ногу жорстоке злочинне вирубування лісу знищує у підсумку захисну ауру нашого життя. Вже до відвертого цинізму доходять його губителі, позначаючи фосфором (чи чимось подібним) величезні стовбури майбутніх жертв! Вночі вони легко їх знаходять, а до ранку, оцінивши вартість своєї злочинної роботи, вже пропонують товар людям. Та ба! Жодного разу не чула, щоб хтось їм відмовив з міркувань протесту проти такого роду “бізнесу”.
Перебуваючи у відрядженнях у Татарбунарському, Тарутинському, Арцизькому районах, ставила перехожим одне і те саме запитання: “Уявіть ситуацію: ваш сусід заробляє самоправним вирубуванням лісу – ваші дії?”. І мені досить часто відповідали: “В усякому разі, до його справ не втручатимусь”. Хоча були думки і зовсім інші. У Тарутинському районі, де душею відпочиваєш, проїжджаючи мимо чудових густозелених масивів, жінка-респондент відповіла прямо: “Дізналася б – задушила!”. Тут, справді, побачити пеньок свіжоспиляного дерева – рідкість. Впровадження газу у побут свою благородну справу робить, хоча ще далеко не до кожного будинку прийшло блакитне паливо.
Відповідали ще й так:
“У мене сусід на нічні чергування – охоронцем працює – їздить на своїй машині обов’язково з причепом. До сходу сонця кілька разів приїздить завантажений з величезними стовбурами дерев, якими забив у дворі весь можливий простір. Якось спробував усовістити – такого наслухався!”.
На нашій вулиці ростуть височенні акації. Років їм, мабуть, 50 – 60. Чудові дерева, посаджені ще нашими батьками. Так моя сусідка підпиляла кору по колу, і тепер вони сохнуть. Два дерева вже пішли на паливо. Всі це бачать, але мовчать: “чорнорота” вона дуже”.
“Знаєте, хай спочатку держава потурбується про своїх людей – роботу дасть, оплатить її пристойно. Тоді і питати з браконьєрів від лісу можна, а так – що ж? У мого сусіда четверо дітей, грошей на дороге паливо не вистачає. Бачу, що десь пиляє дерева, – не побіжу ж його «закладати».
“Краще б підпалювачів лісу притягали до відповідальності, та якнайсуворіше. Скільки вже таких пожеж було, а хто відповів, причому привселюдно? Погано охороняють зелене багатство лісники, по шапці їм треба дати!”
Але чи знає цей категоричний респондент, що на всю площу, скажімо Арцизького лісництва – а це майже 700 гектарів, припадає всього два лісники? 349 га оберігає Сергій Жуган і трохи менше – Микола Ткаченко. Так, був такий час, коли справді у штаті лісництва працювало 50 чоловік, а із сезонними – і всі 300. Тоді і маттехбаза була – з теперішньою не зрівняти: бульдозери, трактори, шість пар робочих коней, заправник, автобус. По 150 – 200 гектарів ярів і балок засаджували лісом. А сьогодні у штаті разом з водієм і трактористом – п'ять чоловік, включаючи бухгалтера і лісничого Михайла Івановича Влада. Ось разом вони і вирішують дуже серйозне завдання підвищення лісистості району. На сьогодні вона становить 3,2 відсотка, а повинно її бути не менше 10-12% (по області – 5,9%). А в Україні, яка бажає вступити до Євросоюзу, з її 15,7 відсотками лісистості, потрібно для цього довести її до 22 – 25 відсотків.
Власне, звідси вимальовується й обсяг обов'язкових робіт – садіння і ще раз садіння. І невпинне чищення дерев, посаджених ще в роки воістину переможного маршу сталінської програми перетворення природи. Цього року ще 15 гектарів молодого лісу посадили, доглядають за ним, хоча робити це непросто. Ґрунти тут які? Дубові, скажімо, років 200 жити, а живе в чотири рази менше. Лише дійде корінь до солонця – дерево і гине. І сосні піщані ґрунти потрібні. Отож напрям – на солестійкі породи – акацію, про яку Михайло Іванович з любов’ю говорить: «Це наше дерево»; клен, ясен, в'яз. А чагарника скільки у лісництві – жимолость, терен, алича, лох... Деякі назви взагалі перший раз чую.
До речі, лісництво – це я на зло тим, хто виправдує самовільну вирубку штучно наївним здивуванням: «А де я дрова візьму, якщо офіційно вони ніде не продаються?» – у минулому році реалізовано понад 450 кубометрів лісу, а це, не багато, не мало, – вісім-дев'ять вагонів. І з початку цього року – уже понад 130 кубів. Так що, як іноді кажуть, «не треба ля-ля».
Лісництву, звичайно, треба б і транспорт, техніку оновити, обзавестися бульдозером. Пального б побільше і зарплату більшу, 400 – 420 гривень за виконання дуже важкої, трудомісткої роботи – садіння, – більш ніж скромно. Але люди, чесно працюючи, на прихильність держави все-таки сподіваються. Тому що якщо ліс – це здоров'я, то чи можна на ньому заощаджувати?
А знищуються лісонасадження нещадно. Залишившись без догляду після розвалу колгоспів, вони стали доступні будь-кому. По суті і вирубування сушняку з дозволу сільради ніяк не контролюється. У підсумку в грубці опиняються здорові міцні дерева. Михайло Іванович вважає: у сільських радах повинна бути штатна одиниця – людина, яка відповідала б за закупівлю лісу на підвідомчій території. Є й інший варіант – зобов’язати це виконувати землевпорядника. Хоча б на час, поки не будуть передані всі лісові угіддя лісництву. А початок цьому процесові вже покладено: пропозиції щодо прийняття лісу колишнього колгоспу «Шлях Ілліча» і села Теплиці вже надійшли. У лісництва турбот з цим додасться, але рятувати-то ліс треба, і не без допомоги самих мешканців району.
…Розмовляли ми з Михайлом Владом на цю злободенну тему у відремонтованій конторі лісництва, яка сховалася серед високих дерев. Весело щебетали птахи, світило безтурботно сонце, легкий вітер ворушить листя. Чисто, затишно, спокійно.
– Порядок у вас ідеальний», – кажу Михайлові Івановичу, дивлячись на побілені дерева, доглянутий двір.
– А цього від нас в усьому вимагає Дмитро Олексійович Подольський – начальник управління обллісгоспу, – відповідає Влад. – Дуже енергійний сучасний керівник. При ньому значно оновився машинно-тракторний парк Саратського лісгоспу, до якого ми належимо. Нещодавно дали новий трактор Тарутинському лісництву. Він на півтори тисячі гектарів більший за наш. Але і до нас черга дійде.
Михайло Іванович з вдячністю відгукнувся про велику роботу, виконану мешканцями району в дні місячника «Майбутнє лісу – у твоїх руках». Тоді висадили понад 100 тисяч дерев:
– Голова райдержадміністрації Віталій Іванович Давидов у відпустці був, проте найактивнішу участь взяв в акції, як і станція юннатів, Надеждівська сільська рада – та дуже багато хто! Ліс і люди – зв'язок справді нерозривний».
Я майже виїхала з лісу, коли побачила хлопчаків. Зібравши оберемок сухої трави, вони, мабуть, збиралися її підпалити.
– Що ви робите?! – крикнула я.
Хлопчиків – немов вітром здуло. Підійшла до «злочинного» місця – кілька картоплин на траві, клаптик старої газети, коробка із сіллю...
Прохідний епізодик сьогоднішнього дня. Але до благополуччя лісу і він має безпосередній стосунок.
