Із своїх 60 років Олександр Євгенович Копайгора у «директорському корпусі» працює понад половину. Розпочав з посади заступника директора театру опери та балету (де доводилося тривалий час заміщати директора). Потім очолював Український музично-драматичний театр, був завідувачем відділу культури обласної ради профспілок, директором торговельних фірм і, нарешті, – російського драматичного театру. Можна з повним правом говорити про покликання, – хоча в дитинстві Олександр Євгенович, звичайно ж, ні про жодне директорство навіть не думав.
ЗАЧАРОВАНИЙ
ГЛЯДАЧ
– Я хотів бути, як усі хлопчики у нашому місті, – моряком. У моїй пам'яті назавжди залишиться картина, коли до Одеси поверталася китобійна флотилія “Слава”, і якщо не все місто, то півміста зустрічали її. Потім я “переріс” цю мрію і готувався вступати до МДУ, на географічний факультет. Проте, коли довідався, що звідти виходять викладачі, а не мандрівники, передумав. Треба було вирішувати, куди вступати в Одесі. Я довідався, що у наргоспі здають географію, – звичайно, здав блискуче, математику теж здав і вступив. В інституті, на третьому курсі, потрапив до команди КВК, – що і визначило мою подальшу долю.
– Який театр був у Вас першим і якими були перші враження від театру?
– ТЮГ, який розташовувався тоді у Театральному провулку, туди ходили цілими класами. Враження жахливе: шум, гамір. Але є й інше – від Українського театру. Це був кінець 50-х, час його розквіту – квитки дістати неможливо. Мене батько туди водив, він був пожежником і за допомогою своїх колег міг пройти до театру. Були вражаючі постановки Василя Степановича Василька. Досі пам'ятаю літаючого Івана Твердохліба у виставі “Вій”. І коли я прийшов директором до театру, ми з ним про це згадували. Найяскравіші враження залишилися від Українського театру.
– Ви були дитиною, а вистави дивилися дорослі?
– Так, хоча були і дитячі, батько водив мене на дорослі. Цей період я добре запам'ятав. Але самостійно я потрапив до українського театру, на жаль, коли вже була абонементна система. І... виявився її могильником, – що було нелегко зробити: як же відмовлятися від грошей, які текли річкою? А керувала цією річкою компартія, змушуючи цілі підприємства, школи, вузи викуповувати абонементи. Але бувало, що в залі – жодної людини не було. Це була жахлива катастрофа. І потрібно було взяти на себе сміливість, щоб покласти цьому край.
– Чим Ви поясните такий контраст – від «немає зайвих квитків» до «немає нікого в залі»?
– У 60-ті роки інтриги в українському театрі змусили піти з нього великого Василька. Пішов Василько, прийшли інші керівники, які бачили себе в театрі, а не театр у собі. Вони звільнили тих заслужених і народних артистів, які театр тримали. Пішли вони з театру, – і почали залишати театр поступово глядачі, – тому що дуже часто до театру йдуть саме на улюбленого актора. І поступово сірими, рядовими стали вистави. Я вважаю це дуже грубою помилкою – прибрати з роботи Василька, тому що на ньому тримався цей театр. Чому я завжди боюся помилитися у виборі п'єси? Тому що на виставу може прийти людина, яка 15 років не була в театрі. І раптом вона потрапляє на невдалу виставу, і каже: “Я 15 років не був у цьому театрі і ще стільки ж не прийду”. Ось це для мене найгірше. Я повинен зробити так, щоб людина прийшла.
ПРОЙТИ МІЖ
«КРАПЕЛЬОК ДОЩУ»
– Що ж найважче у роботі директора – творча чи економічна, господарська, частина?
– Все важко і разом з тим, легко, якщо відчуваєш, розумієш людей, які поруч з тобою. З господарською частиною – легко, якщо є фінанси. Шукаємо спонсорів, простягаємо руку, часто відчуваючи себе “жебраком на паперті”. Але коли дають, відчуваю задоволення, тому що це не мені, а театрові.
– Чи охоче спонсори йдуть назустріч?
– Треба доводити, що це не просто віддача коштів, які дають на культуру і це працює на їхній імідж. Менше від інших мені довелося доводити необхідність допомоги театрові керівникові Одеського кредитного товариства Костянтину Моченку. Допомагають нам, у міру можливості, Валентин Стремядін, Олександр Галицький. Ми, коли випускаємо виставу, обов'язково вказуємо у програмці тих, хто підтримав нас.
– Чи не краще було б, щоб театри не залежали від держави, були на самоокупності?
– Я не проти цього, але вартість квитка в цьому разі повинна досягати... 200 гривень. Хто з наших глядачів піде за 200 гривень для того, щоб театр “самоокупився”? Чи знайдуться у бюджеті сім’ї 200, а якщо це чоловік і дружина, то 400 гривень на квитки? Ніхто за такі гроші не піде до театру.
– Не секрет, що актори – одна із найбільш низькооплачуваних категорій. Що ж тримає їх у театрі?..
– Суть у тому, що ті, хто обрав професію актора, – це люди з певною психікою, певним менталітетом, поглядом на життя. Це лицедії... Треба мати сміливість, бажання показувати себе. Театр – це хвороба, без якої вони вже не можуть жити, це їхній адреналін. Навіть якщо в 145-й раз актор виходить на сцену, він хвилюється, як вперше. І коли у фіналі звучать оплески, – тоді він одержує те, заради чого працює. Ось його основна “заробітна плата”. Але коли він приходить до каси одержувати зарплату, йому соромно. Тому я підтримую, коли актори знімаються в кіно, на телебаченні, у рекламі – одним словом, “крутяться”.
– А на внутрішній театральний процес це не впливає негативно?
– Якщо артисти і керівники грамотно будують свої взаємини, – ні.
– Директор, мабуть, повинен бути хорошим психологом?
– За такий тривалий період я багато чого навчився. Пам’ятаєте, хтось із журналістів охарактеризував Леоніда Кравчука як людину, яка може пройти між краплями дощу і не намокнути? Так само і директор, тому що в театрі кожна творча людина – це “крапелька дощу”, це особистість. І треба так пройти між ними, щоб всі були задоволені, нікого не скривдити. Це складно, але з роками це досягається.
– Про Вас говорять, як про демократичного керівника. Це так?
– По-перше, не мені судити. По-друге, що таке демократія? Вона передбачає дисципліну. Тоді буде порядок. У театрі повинна бути “диктатура дисципліни”, але вона повинна бути настільки демократичною, щоб люди могли прийти до мене і сказати: “Тут ви не праві”. І я повинен задуматися. Крім цього, повинна бути єдиноначальність. Якщо вона є – і правильна, то буде тільки на користь театрові. Театр – це особлива субстанція. Хоча в статуті записано, що ми підприємство, – ми не підприємство. У Росії театр названий “автономною організацією”. Тобто, він сам по собі. Театр – це все: тут творчість, виробництво, обслуговування. І спільну мову потрібно знаходити і з двірником, і з прибиральницею, і з народним артистом.
У ТЕАТРІ Є ВСЕ
– Змінюються глядачі, змінюються смаки. Необхідно враховувати і такий соціально-психологічний фактор, як надмірна «інформатизованість», за умов якої ми живемо. Скільки часу глядач готовий дивитися виставу – годину, дві, три?
– Сьогодні чітко визначено – з перервою не більше двох з половиною годин. З появою мобільних телефонів життя просто перетворилося на кошмар. Ми весь час повинні комусь дати інформацію або одержати її самі. Людина може себе відірвати на якийсь проміжок часу, але потім знову повинна повернутися у світ інформації.
– Чи не втомлюються глядачі на таких масштабних виставах, як «Вій», «Степан Разін»?
– “Вій” йде дві з половиною години, “Степан Разін” спочатку йшов три години п'ятдесят хвилин, зараз ми його трохи скоротили.
– А як ставляться глядачі до моновистав? Їх у театрі мало – не вигідно, щоб вони були?
– Театрові вигідно мати все, і він повинен мати все. Результат залежить від режисера, автора і виконавця. Якщо всі три вектори поєднуються в одній точці, виходить вистава, і глядачеві все одно, одна людина на сцені чи вісім. Його захоплює дія – і не відпускає.
– Як часто це відбувається у російському театрі?
– Цього важко досягти, але це реально. Ми беремо, в основному, п'єси, написані давно, або робимо свою інсценівку творів, написаних давно. Сучасних драматургів у нас у репертуарі небагато – Олександр Мардань, Надія Птушкіна, Родіон Феденьов, – але й у нього тема з минулого століття. У нас хороші вистави на двох акторів: “Змішані почуття”, “Пізанська вежа”, “Лист ожидания”, “Дівчатка”…
– Яким виставам віддають перевагу глядачі – комедійним чи серйозним?
– Так сталося, що в нас у репертуарі майже немає комедій. І якби вони були, я б сказав: “Вони йдуть на комедію, комедія, – це дуже важливо”... Йдуть на все, люблять все! Я точно можу сказати, що не люблять, – коли зі сцени звучить лайка, почуваються дуже незатишно. Менше люблять трагедії. Все-таки, нас оточує життя теж далеко невеселе і йти до театру, щоб одержати свою порцію чергової трагедії, якось не хочеться. Люблять драматичні твори, життєві, комедійні ситуації. З захопленням дивляться історичні твори.
СМІШНА
КРУГЛА ДАТА
– Що для директора театру – щастя?
– Коли я заходжу в залу, – і вона повна.
– І як часто це буває?
– Багато залежить від складових – наприклад, літо, спека, люди ідуть у відпустку, від’їжджають, студенти здають сесію…Або – дощ, сльота, гарний господар собаку з дому не вижене... Але коли йде хороша вистава, навіть в багнюку і в дощ люди приходять. Вищого щастя бути не може для директора, – отже, правильним шляхом йдемо.
– А помилки трапляються?
– Звичайно. Потрібно розуміти, що без помилок не може бути. Просто їх треба виправляти вчасно. Це непросто, і я не завжди можу впіймати той момент, коли треба щось виправити. Потім складніше змінити ситуацію.
– Що можна вважати «директорськими університетами»? Адже «на директора» ніде не навчають.
– Це практика. По суті, все через практику. Що раніше ти станеш адміністратором, то швидше наберешся досвіду. Можна підказати, але найголовніше, щоб люди хотіли. Якщо людина хоче, у неї все може вийти. Але, крім бажання, треба любити творчий бік. Розмежування між економікою і творчістю не повинно бути. У противному разі, вийде або просто адміністратор, або чистий художній керівник, який гірше знає адміністративну частину.
– Відомо, що у людини два віки – біологічний і «паспортний». На скільки років Ви себе почуваєте?
– Те, що я не відчуваю себе ювіляром такого віку, – це точно. Мені навіть, якщо чесно зізнатися, смішно, що підійшла ця кругла дата. Мабуть, тому, що в мене ще є цей “запал”, боюся, навіть, сказати, на скільки...
– Який тост Ви підняли б на своєму дні народження?
– Він збитий, мабуть, але правильний: “За друзів!”. Очевидно, що друзі пізнаються не в біді, а в радості. Якщо вони радіють твоїй удачі так само, як і ти, то тобі пощастило. У мене такі друзі є.
– Чим захоплюється директор у позаробочий час, – якщо він є?
– Люблю риболовлю на морі.
– І часто вдається порибалити?
– Цього року – тільки один раз. Занадто багато роботи...
– Отож, Ваше життя – робота?..
– Поки що – так. І я хочу, щоб так було якнайдовше.
