Справжню правду важко знайти в узагальненнях, виключаючи з її пошуку випадковості. У цьому ще раз довелося переконатися на зустрічі ветеранів 1-го «Королівського» батальйону 682-го Умансько-Варшавського Червонопрапорного ордена Кутузова мотострілецького полку, який брав активну участь у бойових діях в неоголошеній афганській війні, яка одержала у народі визначення «проданій», криваве відлуння якої і досі не дає нам спокою.
Цим батальйоном командував відважний і розсудливий перспективний офіцер – капітан Олександр Корольов. Мотострільці безмежно вірили йому, пишалися ним і назвали свій батальйон «Королівським», а на бойових машинах намалювали емблему – королівську корону. І ніхто не осудив таке «самоправство» навіть за партійно-політичною лінією. Особливим авторитетом комбат користувався і у вищого начальства. Тому, коли надійшло повідомлення про те, що виявлено душманський склад боєприпасів, а потім і новий важливий об'єкт, саме мотострільцям Корольова з благословення самого генерала армії Івана Павловського було довірено виконувати відповідальне завдання щодо прочісування місцевості і захоплення об'єктів.
Олександр, проаналізувавши ситуацію, заявив однак, що до операції треба підготуватися ретельніше, особливо в плані одержання розвідданих і забезпечення прикриття з гір. Інакше неминучі невиправдані втрати, адже багато солдатів і сержантів з поповнення не обстріляні. А батальйонові потрібно було рухатися до ущелини по дорозі (і поза нею), яка для душманів мала важливе, майже стратегічне значення: нею доставлялися боєприпаси і найманці, які надходили з Пакистану. Не виключалася всебічно продумана хитрим супротивником засідка. Доводи Корольова були настільки переконливі, що командир 682-го мсп підполковник Петро Суман погодився з ним і не став віддавати наказ на виконання «прочісування» без заняття панівних висот. Він сповістив про це командирові дивізії генерал-майорові Віктору Логвинову, розраховуючи на розуміння, але той заноровився і відсторонив його від керівництва батальйоном. Потім, не соромлячись у висловлюваннях, особисто «непокірному» Корольову наказав висуватися до об'єктів, заявивши: виконаєш завдання, одержиш орден, а ні – підеш під трибунал. Термін – 1 травня.
Що залишалося робити комбатові? Він приступив до виконання наказу, як велів статут. Генерал пообіцяв, що прикриття забезпечать вертольоти.
…Коли батальйон, подолавши чимало кілометрів виснажливого шляху (роти рухалися паралельно одна одній то нагору, то вниз), опинився у вузькій гірській ущелині Хазара, (Панджшер) на відкритому майданчику, «духи» відкрили прицільний кинджальний вогонь з панівної висоти і з гірських терас. Наших хлопців було видно, як на долоні. Доки мотострільці отямилися й організували відсіч, від ворожих куль загинуло 87 їхніх побратимів, у тому числі 18 офіцерів і прапорщиків. Багатьох було поранено. Не допомогли і вертольоти, що з'явилися в небі: душмани відкрили по них такий щільний вогонь з кулеметів, що вони, по суті, бесприцільно використавши боєзапас, ретирувалися. «Коли по рації передали, що 1-й батальйон затисли найманці в горах, ми кинулися в гори виручати хлопців. Але відстань була велика – не встигли. Було дуже прикро за пацанів», – згадує колишній командир відділення 2-го батальйону мешканець Іллічівська Олександр Кошовий.
Цей день став одним з найчорніших у літопису афганської війни. Начальство почало шукати винних. І всі «експерти» були схильні звинуватити в трагедії двадцятидев'ятирічного комбата Олександра Корольова, який загинув смертю хоробрих (він, будучи пораненим, керував боєм до останнього подиху). Так би тому і бути, але збунтувалися «королівці», які залишилися в живих і відстояли чесне ім'я улюбленого командира. Потім взялися за комполку підполковника Петра Сумана, але і проти нього не знайшли звинувачувальних доказів. Після допитів його перевели на нове місце служби, але пониженням у посаді. А ось генерала Віктора Логвинова, який віддав свідомо злочинний наказ, лише відсторонили від посади. Справді, мужність, поєднана з розумом, допомагає більше, ніж один розум без мужності. Адже пізніше з'ясувалося, що дані про ворожі склади зброї, які надійшли від афганських інформаторів, виявилися помилковими, і якби була організована затребувана Корольовим належна розвідка щодо з'ясування їхнього підтвердження, то вдалося б уникнути засідки і тієї трагедії, що розігралася в ущелині.
Минали роки, але таємнича завіса над причиною цієї трагедії, не розкривалася перед широкою громадськістю. Мертві мовчать. А як пише Сергій Володимирович Куніцин, нині губернатор Севастополя, на той час старший сержант, заступник командира взводу, який активно брав участь у бунті проти незаконних звинувачень Корольова: «Всі листи, що відправляли солдати додому, перевірялися. Нам було заборонено писати правду про афганську війну. А якщо хтось і намагався бути відвертим з рідними, листи «губилися» або приходили адресатові в пошкодженому вигляді».
Про перший батальйон і комбата почали згадувати відкрито, через багато років, зокрема і високопоставлені особи. Так, генерал-полковник В. Меримський у книжці «У погоні за «Львом Панджшера» пише, що за час його перебування в Афганістані він ніколи не зустрічав батальйону, який зазнав би таких втрат в результаті одного бою. Звинувачуючи командира 682-го полку, він пише: «...в ходе боев в ущелье Панджшер подполковник П.В. Суман изменил свое, утвержденное командиром дивизии решение, которое не было вызвано условиями обстановки, и не доложил ему об этом. Он приказал капитану Королеву наступать вдоль ущелья без предварительного овладения господствующими высотами, прилегающими к нему. Командир батальона, получив такой приказ, сам никаких мер не принял…» І лише свідчення начальника зв'язку 682-го мсп Юрія Васюкова, який на той час забезпечував переговори між комдивом, комполку і комбатом, розвіяли цю «правду». Повторюся: саме комдив «вліз у мережу» і заявив, що відсторонює Сумана від керівництва батальйоном і наказав йти далі, не займаючи висот, а Корольову, який відмовився це робити, пригрозив трибуналом.
…З важким каменем на серці від того, що її коханого чоловіка, який чесно виконував свій військовий обов’язок, навіть після загибелі у нерівному бою деякі люди піддавали шельмуванню, жила всі ці роки дружина капітана Корольова – Наталя Валентинівна, виховуючи сина Дмитра, дуже схожого на батька. І яка ж була її радість, коли нещодавно у російському містечку Балабанові, Калузької області, з'явилися однополчани її чоловіка і розповіли всю святу правду. Ініціативну групу очолив афганець Олександр Ружин, колишній заступник командира роти, а нині підполковник запасу, співробітник Одеського морського порту. А цими днями Наталя Валентинівна і Дмитро Олександрович, якому виповнилося 29 років, і він уже пережив загиблого смертю хоробрих у бою батька, побували в Одесі на зустрічі ветеранів «неоголошеної» війни. Відбулася вона з ініціативи Одеської обласної спілки ветеранів війни в Афганістані і переслідувала головну мету: суспільство не повинне повторити помилок минулого, нікому і ні під яким приводом не дозволено перетворювати своїх співвітчизників у гарматне м'ясо. Зустріч була освячена скорботною і світлою пам'яттю про полеглих у боях з душманами і найманцями і символічним Бойовим прапором «Королівського батальйону», на якому розписалися ті, хто вижив у жорстокому бою 30 квітня 1984 р. У своїх виступах голова Одеської обласної спілки ветеранів війни в Афганістані, депутат Одеської облради Афанасій Радукан, генерал-лейтенант у відставці Лев Горєлов, колишній замполіт 1-го батальйону Сергій Грядунов, колишній командир взводу, а нині військовий комісар Республіки Адигея, Російської Федерації Володимир Александров, начальник зв'язку 682-го мотострілецького полку Юрій Васюков та інші розкрили справжнє підґрунтя загибелі своїх однополчан – справжніх патріотів і висловили свою готовність і надалі протиставляти брехні чесну правду про події, що відбувалися в ті, тепер вже далекі, бойові будні на знівеченій і политій кров'ю молодих хлопців афганській землі, яким, як заспівав під гітару на цій зустрічі полковник Володимир Александров, вмирати у 20 років не хотілося.
На зустрічі було заявлено, що Одеська обласна спілка ветеранів війни в Афганістані і ветерани 1-го мотострілецького «Королівського» батальйону ухвалили рішення виступити з клопотанням перед головою Спілки афганців Росії Борисом Громовим і перед Президентом Росії Володимиром Путіним про присвоєння Олександру Корольову звання Героя Росії, посмертно.
Наталя Валентинівна подякувала однополчанам за пам'ять про її чоловіка і заявила, що вона вважає себе не вдовою, а дружиною загиблого офіцера, місце якого ніхто так і не зміг зайняти в її серці.
– Біль від втрати непогамовний, – заявила бойова подруга героя, – він тільки трохи стихає. Так, біль від афганських втрат ще довго житиме в наших серцях, як і від жертв тієї, що увійшла в долю не одного покоління – Великої Вітчизняної. І цей біль, і почуття, що народжуються ним, говорять про одне: будь проклята будь-яка війна! І низький уклін тим, хто сьогодні хоч щось робить для того, щоб вона знову не постукала до нашого спільного дому – України.
