…«Не все так однозначно», – сказала Галина Яківна Лазарева у відповідь на мої жалкування про те, як багато втрачає нинішня молодь, не читаючи хороших, у традиційному розумінні, книжок. Галина Яківна – директор Міської централізованої бібліотечної системи для дітей, у минулому – головний редактор Одеської кіностудії. А також автор декількох книжок, зокрема, у співапівастві з Володимиром Миненком, присвячених «Іменам Одеської кіностудії» (остання, на сьогодні, із тих, що вийшли у цій серії, – книжка «Володимир Висоцький»).
ЖИВЕ, ПРИРОДНЄ
ПРОДОВЖЕННЯ…
Маючи безпосередній стосунок до предмета нашої розмови – книжок і читачів, Галина Яківна прийшла до несподіваних, на перший погляд, висновків.
– Питання читання або не читання дуже індивідуальне, при тому, що воно має загальнодержавне значення. Вторинна неграмотність – глобальна проблема, і вже підраховано, яких колосальних збитків зазнає від цього суспільство. Здобувши навіть вищу освіту, люди не читають…
Якщо конкретно звернутися до теми “дитина і книжка”, то тут у наявності взаємодія сім’ї, школи, друзів, навколишнього середовища в цілому, які служать йому прикладом читання або не читання. Але коли говорять, що нинішнє покоління повинно читати те, що ми читали, – я не поділяю цю точку зору. Ось художник Володимир Миненко за останні два роки життя перечитав всю класику і був багато в чому розчарований – у сенсі емоційної дії цих книжок на нього з нинішніх позицій. Не вважаю, що є книжки “на всі часи”. Так чи інакше, вони здійснюють свій вплив у якийсь період життя людини, але не є тим стовпом, біля якого завжди цвітуть квіти.
Для мене книжки визначили навіть мою “виробничу біографію”. У бібліотеці я відчуваю себе комфортно, тому що книжки – це живе, природнє продовження мене самої. Якщо говорити про дитячі враження, – роман “На краю Ойкумени” Єфремова був для мене відкриттям. Або – чисто емоційно для підлітка – “Джейн Ейр”. У дитинстві, у піонерському таборі, я ночами розповідала зміст прочитаних книжок “про графинь”. Ті, хто засинав, потім ходили за мною і вимагали, щоб я розповіла до кінця.
…Я прочитала всього Золя, але не любила його, – через те, що людина у нього представлена дуже негативно. У той же час, мені подобався Голсуорі – “Сага про Форсайтів”, “Зачарована душа” Ромена Роллана. У нас вдома було багато передплатних видань і… стояла черга за ними – звичайні люди, не “інтелектуали”, брали у нас книжки. Років через 20 після закінчення школи я приїхала до свого міста, зайшла до аптеки, і раптом жінка-аптекар говорить: “Ти мене не впізнаєш? Ми у школі разом навчалися. Я таких книжок, які ми брали у тебе, більше ніколи у житті не читала”.
Такими були родинні обставини, що книжки мали для нас величезне значення. Гадаю, що, можливо, і даремно так багато читали… Марина Цвєтаєва говорила, що книжки зіграли негативну роль у її житті, – забрали у світ ілюзій. З такої точки зору, можливо, нинішнє покоління повинно прагматичніше ставитися до цього. Тому що, можна, крім книжок, нічого більше не бачити і залишатися інфантильною людиною, яка не знаходить собі місця у житті. А можна розуміти значення книжок, але не фетишизувати їх. Ми ж ховалися у літературу, рятувалися книжками, фільмами, тому що звичайна дійсність була нерадісною – голод, відсутність комфорту. З другого боку, ні про що жалкувати не потрібно, оскільки будь-які випробування, що посилаються людині, дають їй певний досвід… Мабуть, кожне покоління повинно пройти через свої випробування…
Сучасні діти отримали багато з того, чого у нашому дитинстві не було. Пригадуючи себе, я з сумом думаю: доводилося багато працювати, переживати, страждати, голодувати. У них цього немає, і вони по-іншому відчувають, чують життя – не так як ми. У них сприйняття інше, і вони, звичайно ж, інші. Я не кажу, що їм не потрібні серйозні книжки. І конкурси, що провадяться нашою бібліотекою імені Гайдара, показують, що є досить широке коло дітей і підлітків, які багато знають і багато читають.
БІБЛІОТЕКАР – «КЕРІВНИК ДИТЯЧОГО ЧИТАННЯ»?
Як дитячій бібліотеці позиціонувати себе у нинішніх умовах, що пропонувати – чи не пропонувати дітям? Як керувати дитячим читанням (було у радянські часи таке поняття)?
– Зарубіжні бібліотеки відрізняються від наших: там бібліотекарі не займаються формуванням “кола читання”. Вони просто купують книжки, слідкуючи за тим, щоб постійно були новинки. А як вони сприймаються, їх не дуже цікавить. У нас радянський менталітет, і тому залишився цей виховний момент, який активно тепер викорінюється. Поступово бібліотеки і бібліотекарі змінюються. Раніше читання було загальним явищем, було загальне коло читання. Тепер загального кола немає і прагнути до нього – марно… Підхід до читання дуже індивідуальний. І, я вважаю, що слово повинно звучати – вдома, у сім’ї. Воно рятувало б батьків від якогось негативного сприйняття, бажання побалуватися алкоголем, тому що давало б відчуття, що вони не одинокі у тих життєвих хвилюваннях, які у всіх стаються. Ось і я пропоную розробити програму повернення “голосного читання”.
Тепер я активно пропагую голосні читання, намагаючись втілити їх у бібліотеках, і вже є успіхи. І за кордоном говорять про необхідність голосного читання. Це, по суті, те, що було свого часу розвинено у Росії, – сімейне читання. Читали Біблію вголос – і це було основою, Словом, що звучить. Потрібно говорити не тільки про читання, але й про вплив слова і думки, яка за цим словом стоїть. Ми, якоюсь мірою, огрубляємо, однозначно оцінюємо те, що говоримо. І у людей зникає відчуття розуміння слова як такого. Тепер не можна говорити про те, що слово не звучить, – воно звучить по-іншому – воно звучить, на наш погляд, неприйнятно. “Косноязычие” шкідливе. Еллочка-Людожерка для нас була абстрактним символом, а тепер – скрізь Еллочки.
…Звичайно, читання необхідне. Але ще раз хочу підкреслити: можливо, наша помилка у тому, що ми намагаємося нав’язати дітям те, що нам подобалося. Важливо і суспільству, і вчителям, і батькам не сварити дітей, не критикувати їх. Потрібно оцінювати ситуацію не як негативну, а як таку, у якій потрібно шукати форми, адекватні сьогоднішньому часу і сьогоднішнім дітям. І коли дитина говорить: “Не хочу читати”, – починайте читати вголос, а вона нехай чимось займається. І коли ви перерветесь, вона скаже: “Читай далі!”. А замість цього ми кричимо: “Сядь і слухай!”. Ні, не потрібно так говорити, просто читайте їй, не вимагаючи, щоб вона сиділа, склавши руки на колінах, дивлячись віддано вам у вічі. Вона просто повинна перебувати в атмосфері слова, яке звучить.
Якщо ж повернутися до бібліотек, то вони, як і раніше, залишаються базою дитячого читання. Коли бібліотекарі приїздять у міські шкільні табори, за книжками стоять черги. І якщо наші керівники говорять, що бібліотеки будуть потрібні через десять років, я відповідаю: “Вони вже потрібні”.
