Чудовий наш край – Придунав’я. Незвичайне Першотравневе – маленьке українське село на півострові, оточене озером Катлабух.
Корені села ідуть у двосотлітню глибину, у ті часи, коли турок на ім’я Гасан Аспага оселився у цих місцях. Так і село називалося тривалий час, перейменовано воно було вже за радянських часів, хоча старі селяни, як і раніше, називають себе гасанцями.
Історія села приводить до висновку, що земляки мої, незалежно від національності, завжди розуміли один одного, поважали традиції і звичаї сусідів, вивчали їхню мову. У нашому селі, наприклад, мешкають представники 11 національностей. Але, починаючи з дитячого садка «Гвоздичка», доньки і синочки українців, болгар, молдаван, а також вірмен, гагаузів, естонців, казахів, таджиків, білорусів, росіян, які волею долі прибули і оселилися у нашому селі, розмовляють і співають українською, яка стала для них рідною мовою. Їх об’єднує те головне, що характерно для мешканців України, – якась особлива душевність, працьовитість, співучість. І, звичайно ж, для кожного з нас особливим святом є 24 серпня. Адже саме цього спекотного серпневого дня 16 років тому здобула довгоочікувану незалежність Україна. Здається, учора це було, та виросли її однолітки, нині вони одержують паспорти, стають повноправними громадянами вільної Батьківщини. Як самі запевняють, 24 серпня для них – другий день нарождення.
Дуже люблять свою маленьку батьківщину Володимир Шевченко, Людмила Цуркан, Артем Кирков, Марія і Дарія Григоренки, Євген Граур, Ірина Ніколенко та інші наші шістнадцятирічні юнаки і дівчата, які перейшли до випускного класу Першотравневої загальноосвітньої школи. Про це вони пишуть у творах на уроках української літератури, розмірковують на класних годинах і просто у розмовах один з одним.
До речі, рівно через два дні, 26 серпня, мешканці Ізмаїла, Ізмаїльського району і, звичайно, нашого села, відзначають ще одне, співзвучне з нинішнім, свято – день визволення від фашистських загарбників.
У серпні-вересні 1944 року, після визволення Гасан-Аспаги пішли гасанські чоловіки на війну. 89 чоловік з 290 не повернулися додому. Їхні імена золотими літерами викарбувано на мармурових плитах пам'ятника загиблим у центрі сільського парку Перемоги. Їхні фотографії – у музеї історії села, у нашому Будинку культури, у сімейних альбомах. Для кожного першотравнівця, а для юних тим більше, традиційне вшанування старших, пам'ять про тих, хто, віддавши своє життя, свої сили заради майбутнього, не дожив до нинішніх днів. І нащадки славного нашого роду хочуть бути гідними своїх предків. А як же інакше? Любов і повагу до малої і великої Батьківщини заповідали їм батьки, діди і прадіди, які багато розповідали не лише легенди старовини далекої, про те, звідки пішли ті чи інші прізвища, але і про тих, хто у роки Великої Вітчизняної війни не повернувся додому.
Втім, послухаємо, що говорять самі юнаки та дівчата.
– …Україна гідна кращої долі, адже за це проливали кров, воюючи з фашистами, наші діди і прадіди, – говорить студентка одного із середньо-спеціальних навчальних закладів Ізмаїла Ірина Гончар. – Через два дні, 26 серпня, на нашу землю прийде ще одне свято – День визволення Ізмаїльського району і нашого села від фашистських загарбників. Чи не правда, символічно, що ці дві дати – поруч?
– Менше тижня залишається до початку нового навчального року, – вступає до розмови старшокласниця Першотравневої ЗОШ Людмила Цуркан. – Потім – ще рік, і ми, ті, хто продовжив навчатися у школі, одержимо атестати. Багато хто з нас мають намір продовжити навчання, одержати ту чи іншу спеціальність, щоб потім домогтися результатів на користь Вітчизні, на користь рідному селу.
– Можливо, закінчивши через рік школу, хтось з нас поїде у далекі краї, вирішить пов'язати свою долю з іншим містом, а можливо, і з іншою країною. Але ми завжди пам'ятатимемо, звідки ми родом і в який рік народилися.
… Але це – ще буде. А поки що завершуються останні приготування до знаменних подій, які традиційно провадяться в один день. І молоді, шістнадцятирічні хлопці і дівчата, беруть найактивнішу участь у підготовці до свят.
