Великий мореплавець Джеймс Кук, який тричі обігнув Землю, зробив багато географічних відкриттів, як відомо, дуже сумно закінчив свій шлях...
Спочатку мешканці Гавайських островів прийняли Кука як божество. Проти чого він анітрохи не заперечував. Однак служіння новому «богові» виявилося для аборигенів важким випробуванням. Керівник експедиції вимагав занадто багато продуктів для власної команди. Але найстрашніше – він порушував суворі заборони племені, робив вчинки, за які за місцевими традиціями належала страта.
У кінцевому підсумку гординя англійця та презирство до аборигенів спровокували збройний конфлікт. Так не стало дослідника зі світовим ім'ям.
Ця історія, що сталася у 1779 році, згадалася мені після чергового відрядження до містечка Вилкового, яке ми часто називаємо Українською Венецією. По-перше, тут теж є «аборигени», корінні мешканці, – нащадки донських та запорізьких козаків, які заселили низов'я Дунаю в середині XVII сторіччя, величезними зусиллями відвоювавши в дельти невеличкі клаптики землі й навчившись жити на воді. По-друге, порівняно нещодавно тут з'явився свій «Кук» в особі адміністрації Дунайського біосферного заповідника.
АДМІНІСТРАЦІЯ
ЗАПОВІДНИКА
ЗНОВУ ІГНОРУЄ
ГРОМАДСЬКУ ДУМКУ
Не можу забути одну миловиду липованку, у якої при згадуванні про Дунайський біосферний заповідник (ДБЗ), обличчя зненацька спотворилося від гніву. І бабуся, для якої "полюби ближнього як самого себе" – принцип усього життя, дуже зле відгукнулася про керівництво цієї організації. "До чого дійшло: вирощувати на городах полуницю, яблука та виноград – і то не можна. Діти із Вилкового вже виїхали – роботи немає. Ми із дідом залишилися одні, продаємо яблука і вино – купуємо на зиму картоплю та вугілля. Нам без городу – лягай і помирай!"
Те, що протягом останніх років йде конфронтація між адміністрацією ДБЗ та мешканцями Української Венеції, – загальновідомий факт.
– Так склалося, що заповідник працює сам по собі, міська влада – сама по собі, контакту немає, – сказав нам міський голова Віктор Олександрович Поздняк, обраний на цю посаду півтора року тому. – До міської ради постійно надходять скарги від людей. Йдуть, наприклад, розмови щодо браконьєрства та багато чого іншого. Я не хочу давати оцінку взаєминам, що склалися. Але хотілося б виправити цю негарну ситуацію, знайти контакти. Тим більше, що усі ми одностайні у головному: заповідник – свята справа. Ми звернулися до досвіду Закарпаття, де нещодавно побувала делегація вилківців із метою вивчення організації "зеленого туризму" та розвитку народних промислів. Там створена й активно працює координаційна рада, до якої входять представники місцевого заповідника з одного боку, й громадськість – з другого. Всього один факт: єгері заповідника очищають місцевість від сухостою – населенню на дрова. У результаті і люди задоволені, і ліс цілий. Міністерство екології, Академія наук, обласні екологи – усі абсолютно підтримали нашу ініціативу створення координаційної ради Дунайського біосферного заповідника. Питання було розглянуто на останній сесії Вилківської міськради, яка також дала "добро", ухваливши відповідне рішення.
І Віктор Олександрович запросив нас бути свідками першого засідання координаційної ради, яка, за задумами, мала стати кроком до співпраці.
Того дня до Вилкового приїхали сільські голови, представники рибодобувних підприємств, асоціації із заготівель очерету, районного товариства мисливців та рибалок, туристичних агентств, чия діяльність провадиться у дельті Дунаю. До міськради прийшли депутати, прибув завідувач кафедри фізичної географії та природокористування Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Ю.Д. Шуйський.
Із запрошених були відсутні лише... представники Дунайського біосферного заповідника. Не було ані директора А.М. Волошкевича, кандидатуру якого було запропоновано на співголову координаційної ради, ані В.А. Федоренка, заступника директора ДБЗ, якого хотіли б бачити у ролі секретаря ради. Що ж, позиція адміністрації ДБЗ, її ставлення до представників громадськості тепер цілком зрозумілі.
ЗАПОВІДНИК –
ЗАПОВІДНИКОМ,
А ГРОШИКИ НАРІЗНО
Спілкуючись із мешканцями Вилкового, я часто чую запитання, на які люди шукають, але не знаходять відповідей. Чому заповідник, утримання якого фінансується державою, займається не лише науковою діяльністю, але й активно заробляє гроші? Так, мешканці Вилкового стверджують, що ДБЗ із кожного рибалки стягує щороку по 30 літрів бензину під приводом "раціонального використання рибних ресурсів на території заповідника, а також їхньої охорони, провадження досліджень, розробки та реалізації практичних рекомендацій щодо здійснення рибного промислу". Якщо врахувати, що у дельті Дунаю ведуть промисел і платять податки 11 рибодобувних підприємств, які мають 320 човнів (тобто 640 рибалок), то матеріальні надходження становлять близько 70 тисяч гривень. Окрім того, ДБЗ стягує плату із туристичних фірм, маршрути яких пролягають через територію заповідника. За деякими підрахунками заповідник одержує на рік від турбізнесу близько 300 тисяч гривень.
Із розширенням території заповідника у місцевого населення виникли проблеми із випасом свійських тварин. За словами мешканців Вилкового, у 1998-2000 роках працівники ДБЗ конфіскували худобу, яка паслась у дельті Дунаю. Можливо, бички та корови завдають природі непоправного збитку? Але тоді що говорити про комбайни, які косять очерет на експорт, за "наукового супроводу" ДБЗ? За що останній одержує певну плату? До речі, вилківці стверджують, що останнім часом у плавнях знову бачили худобу. Чия вона? Кому – можна?
Створення координаційної ради справді могло б вирішити ці та багато інших питань. Інша справа, підприємству, що замикається на Академію наук України, не хочеться із "аборигенами" вести діалог.
Професор Ю.Д. Шуйський, виступаючи на першому засіданні координаційної ради, відзначив, що ініціатива його створення – добра та своєчасна:
– Але насамперед нам потрібно домогтися, щоб було проведено зонування заповідної території, – підкреслив Юрій Дмитрович. – У ДБЗ дотепер немає Проекту організації території. Зонуванню ж неминуче передує скрупульозна дослідницька робота – навмання позначати кордони заповідника неприпустимо.
На нараді було обговорено проект Положення про координаційну раду, обрано її склад.
Чи зможе громадськість Вилкового реалізувати задумане – брати участь у збереженні та гармонійному розвитку регіону?
БИТВА ГІГАНТІВ
ЗА «СВІТОВЕ НАДБАННЯ»
Українська частина дельти стала заповідною із 1973 року, коли було створено Дунайську філію Чорноморського державного заповідника. У 1981 році філія стала самостійним заповідником "Дунайські плавні" Академії наук України. Потім виник великий проект "Збереження біологічної розмаїтості дельти Дунаю", на здійснення якого у 1994 році Всесвітній банк виділив грант на суму 1,5 мільйона доларів (але ця цифра не справляє враження, якщо згадати про те, що Україна через втрату транспортного шляху Дунай – Чорне море щороку зазнає збитків майже на мільйон доларів). Потужна фінансова інвестиція, посилена відчутним грошовим внеском Кабінету Міністрів України, за кілька років перетворила заповідник у світовий природоохоронний ареал. У 1998 році Указом Президента України заповідник був значно розширений, зокрема за рахунок двокілометрової смуги в акваторії Чорного моря. Не минуло й року, як "Дунайський біосферний заповідник" рішенням ЮНЕСКО був занесений до Планетарної мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО.
Таким чином територія споконвічного перебування нащадків волелюбних козаків стала "світовим надбанням".
Останнім часом дельта Дунаю стала ареною суперечок багатьох вітчизняних міністерств та відомств. Міністерство транспорту почало працювати, й небезуспішно, над проектом поновлення суднового ходу Дунай – Чорне море по гирлу Бистре, Академія наук, яка запропонувала проект будівництва шлюзованого каналу із Соломонового рукава до Жебріянської бухти, стала протестувати. Суперечки, вже із залученням світової громадськості, йдуть дотепер.
"Аборигени", котрі спостерігають за ходом подій, схиляються до думки, що конфронтуючі сторони "підігріває" наявність поблизу дельти острова Зміїного із його запасами нафти. Саме шельф вуглеводів та ті гроші, які він обіцяє у перспективі, не дає спати спокійно сильним світу цього. До Кілійського району вже хлинув потік капіталів – дуже багато бажаючих відкрити тут бізнес, поки що хоч який-небудь.
А доки НАН України, Мінприроди та Мінтранс борються за свою присутність у дельті, право тут працювати та можливість впливати на подальший хід подій, місцева влада теж часу не втрачає.
ХТО Й КОМУ
ПІД ШУМОК
РОЗДАЄ ОСТРОВИ?
Переді мною – розпорядження Кілійської райдержадміністрації від 9 серпня 2006 року, яке дозволяє виготовлення проекту на виділення земельної ділянки водно-болотних угідь на островах Піщаний та Прорвин площею 1250 гектарів (!) у довгострокову оренду на 49 років якійсь фірмі ТОВ СП "Біоресурси". Трохи пізніше до даного документа вже іншим розпорядженням вносяться зміни – за "Біоресурсами" залишають 1000 гектарів на острові Піщаний.
Далі. Якась фірма "Крафт", що свого часу брала в оренду 756 гектарів на острові Прорвин нібито для реабілітації наркозалежної молоді, відмовляється від ділянки, яка розпорядженням Кілійської райдержадміністрації від 1 серпня 2007 року передається в оренду на 49 років ТОВ "Вірс" та ТОВ "Технокомплект" – по 506 та 250 гектарів відповідно.
Ось ще один документ, підписаний особисто головою Кілійської райдержадміністрації О.А. Гречаним, 26 березня 2007 року про дачу згоди фізичній особі – підприємцеві Ігореві Дмитровичу Ковалю на виготовлення проекту землевпорядкування щодо виділення земельної ділянки на 250 гектарів на острові Шабаш.
Що цікаво, усі ці острови, як випливає із тексту розпоряджень, "перебувають у запасі на території Вилківської міської ради", але розподіляються, як ви здогадалися, без відома "аборигенів".
До слова. Нещодавно, у перших числах жовтня, Генпрокуратура обнародувала інформацію: порушено кримінальну справу стосовно посадових осіб Кілійської райдержадміністрації за хабарництво. Зокрема стосовно начальника відділу земельних ресурсів та начальника відділу містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та розвитку інфраструктури Кілійської райдержадміністрації за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України, за фактом вимагання та одержання хабара у особливо великих розмірах. "Посадові особи вимагали за надання у користування земельної ділянки площею 2 гектари хабар в розмірі 450 тис. дол. США, – повідомляє прес-служба Генпрокуратури. – Під час передачі другої частини хабара в розмірі 1 млн 515 тис. грн (300 тис. дол. США) посадових осіб було спіймано на гарячому.
Як кажуть, коментарі зайві... А нам, шановний читачу, залишається лише міркувати над питанням: так за що ж у 1779 році аборигени з'їли Кука? І наскільки були праві у своєму вчинку?
