Для початку – мимоволі підслухана розмова двох жінок.
– …Ми б з батьком і раді, щоб син до інституту вступив, але не вивчимо – звідки грошей стільки взяти?
– А в нас, що, більше? Теж відмовляли: училище, мовляв, поряд, професію будеш мати. Ні, – лише до вузу! Вступив. Тягнемося, звичайно. Свиноматку тримаємо, птицю, на корову збираємо… То ж він у тебе зараз де? Нехай до агроліцею йде, чого дарма бовтатися?
– Ага, примусиш. Там, каже, одні дебіли. «Чому, – кричить, – вони мене там навчать – волам хвости крутити?!»
І так мені хотілося втрутитися до цієї розмови й заперечити проти такої несправедливої та цілком помилкової оцінки, яку дав категоричний юнак професійному навчальному закладу. Ну звідки у юнака й, будемо відвертими, не в нього одного, така думка? Чому навчання в агроліцеї, нічого, власне, про нього не знаючи, вважає для себе принизливим? Я після цього переговорила з багатьма цілком мені не знайомими людьми. Зокрема, запитула одне: «Чи хотіли б ви, щоб ваша дитина навчалася у ПТУ?» Із 18 чоловік 5 відповіли ствердно. Решта була налаштована категорично проти. Навіть сивочолий чоловік – сам у минулому випускник ПТУ – теж не бажав онуку повторення свого професійного шляху. «Раніше, – говорить, – так, ми прагнули в училище, хоч я, наприклад, міг і до інституту вступити одразу після школи – можливості сім’ї цілком це дозволяли. З нас потім скільки кавалерів ордена Трудової Слави вийшло, навіть Герої Соціалістичної Праці. Ми були нарозхват – на тобі техніку, наставника, набирайся досвіду, працюй. А тепер що? – ані землі, ані техніки, ані місця роботи дітям після закінчення ПТУ… Знаєте, добре, якщо керівник училища досвідчений, у авторитеті, а якщо молодий – зараз їх як рукавички змінюють – ну, й чого для своїх вихованців він доможеться?..»
Такий ось невеселий монолог. Мене ж він і примусив поїхати саме до агроліцею – Тарутинського. А що, можливо, у чомусь мій респондент і правий. Досвід керівника – великий козир і рушій у його справах. І я знаю, як саме напрацьовані за багато років (десятиріччя!) відомість і, у кращому розумінні цього слова, популярність одного з асів профтехосвіти – директора Арцизького агроліцею Петра Христофоровича Челака допомагають йому розв’язувати часом дуже складні проблеми. Зокрема, організацію побуту учнів, їхнє розквартирування, від чого напряму залежить, чи будуть діти вступати до ліцею, чи ні. Це підтвердив і Валерій Петрович Вічев, який нещодавно став директором Тарутинського професійного аграрного ліцею. Молодий керівник, що подає надії, удостоєний цього року Почесної грамоти Міністерства освіти України «за високий рівень професіоналізму, ініціативу та творчість і активну участь у провадженні Всеукраїнської естафети інноваційних проектів у системі професійно-технічної освіти». Від якості роботи керівника, як сам Валерій Петрович вважає, залежить багато чого. Йому, відміннику у школі, випускнику технікуму, а після й технічного вузу, який найбільше цінує в людині цілеспрямованість та порядність, було важко зрозуміти, як можна було допустити те, що ліцей цілих 13 років не опалюється? Для себе ж він вирішив безапеляційно: якщо не запустить до зими вже у рік свого призначення систему опалення – звільниться. За тиждень до Нового року Вічев вже звітував Дмитру Михайловичу Демченку – начальнику управління освіти та наукової діяльності облдержадміністрації: «У гуртожитку тепло. Батареї гарячі». Зараз Валерій Петрович жартує: «У мене цього дня дві радісні події сталися: опалення запрацювало й син народився!»
Сьогодні малюку 10 місяців, й надання квартири молодій сім’ї, яка не має свого житла, було б дуже доречним. Тим більше, що навіть за такий короткий час Вічев встиг зробити те, що багатьом до цього часу уявлялося неможливим через відсутність коштів. Вже наступного року його керівництва побудували котельню й встановили лічильник, витримавши серйозний іспит у безлічі, здавалося, контролюючих організацій. У минулому – запустили опалення навчального корпусу, у цьому – відремонтували дах, що протікав, і, до речі, власними зусиллями. Наступна мета – мати спортивну залу, якої у ліцеї, а в ньому навчаються 434 учні, причому, переважно хлопчики, – не було й немає. Без істотної допомоги Міністерства освіти та науки, звичайно, не обійтися. Вічев не втрачає надії на успіх.
Один із найдосвідченіших працівників та відмінник профтехосвіти, володар медалі «За доблесну працю» та численних грамот Міністерства, обласної та районної держадміністрацій заступник директора ліцею Володимир Ризович Сатаєв цілком об’єктивно оцінює якість керівництва закладом Вічева: «Вміє ставити мету й досягати її. Завдяки цьому вирішуються у нас питання й навчально-виховного процесу, й зміцнення матеріальної бази, яка, по суті, не оновлюється з часів розвалу Союзу». А чи не є це свідченням, м’яко кажучи, нерозуміння влади усіх рівнів того, що саме ПТУ – надійний «інкубатор» вирощування кадрових робітничих професій, дефіцит багатьох з яких сьогодні – вже серйозна проблема. Наприклад, не вистачає кваліфікованих зварників, слюсарів та токарів, столярів, теслярів. «Тарутинський ліцей випускає їх у світ виробництва, але чи знаходять діти в ньому собі застосування? Кухарі? – так. У ліцеї зберігається один з листів-подяк дирекції бази відпочинку «Чорноморські зорі» у Затоці Білгород-Дністровського району. Діти було непогано премійовані, добре заробили, і на ці гроші модно вдяглися. Тобто проблем із проходженням практики у них не було. Чого не скажеш про майбутніх кравців. А ще зовсім нещодавно вони успішно практикувалися на Одеській швейній фабриці імені Воровського. Зараз такої можливості немає: не кожне підприємство готове надати практикантам житло та можливість якщо не харчуватися, то хоча б – кухню, де б діти самі собі готували їжу. Та й майбутнім теслярам практикуватися, по суті, ніде. І чи варто дивуватися тому, що після ліцею вони у районі не залишаються – їдуть на заробітки у складі якоїсь бригади.
Тим, хто навчається малярно-штукатурній справі, у цьому плані легше. На сьогоднішній день ця професія – одна з високооплачуваних, і діти, зрозумівши це, прагнуть оволодівати нею. Але ж декілька років тому, коли ледве чи не найпоширенішою у середовищі молоді була професія охоронця, – у штукатури не йшли. Тепер учні вже самі підробляють, виконуючи ремонтні роботи у численних своїх замовників.
Тарутинський ліцей – єдиний в області – розпочав готувати виноградарів, уклавши із Одеським інститутом імені Таїрова договір про співпрацю до 2012 року. Розроблено спільну програму з реалізації інноваційного проекту професійного навчання. Комп’ютерний клас – подарунок Міністерства освіти та науки – відмінна у цьому підмога.
Владнати б ліцею ще й земельне питання, після того як вилучили у закладу 67 гектарів. Розпорядженням районної держадміністрації землю було роздано вчителям. Пізніше повернули 15 гектарів, обіцяючи, однак, і решту, але тепер вже – на території колишнього військового полігону. А що значить «безкінному» ліцею подолати 40 кілометрів до бажаних площ? Вічев по-доброму заздрить Арцизькому ліцею, у якого близько 300 гектарів землі й багато техніки проти старих трьох тракторів та двох, по суті, вже списаних автомашин – Тарутинського.
Між тим працюють майбутні трактористи дуже непогано – на землях ВАТ «Ударний», й дякувати на тому його керівнику Івану Георгійовичу Топалу: техніку дає безвідмовно. Щоправда, працювати доводиться переважно вночі, коли вона вільна, – під доглядом майстрів. Але відсіялися цього року відмінно й суто силами учнів. Ось земельки б побільше, хоча б ще гектарів 50, щоб усі могли практикуватися. Надія, до речі, є: обіцяв нинішній голова райдержадміністрації Іван Кюссе питання із землею владнати, а він, кажуть, людина слова.
Ні, зовсім не праві молоді люди, які вважають непрестижним навчання в ПТУ. Часто на ПТУ дивляться як на заклад, у якому можна прилаштувати важких учнів, звільняючи їх від школи. Тож ось, ці найважчі, яких у школі, як вони кажуть, жодного разу до дошки не викликали, стали першими у змаганнях КВВ серед команд агроліцеїв південного куща й іншими – в області. Багато дітей після ліцею вступили до вузів, й сьогодні на столі директора – список із іменами ще 25 учнів, які виявили це бажання.
…Із задоволенням показував мені господарство ліцею Вічев. Я переконувалася у тому, що справді ціни немає тим, хто зумів захистити ПТУ у найважчий для країни період квапливого переходу до так званої ринкової економіки. «А скільки тоді, – із жалем говорить Володимир Сатаєв, – було ліквідовано разом із повальним закриттям підприємств!» Арцизьке, Тарутинське, Татарбунарське вистояли й, незважаючи на труднощі, успішно готують кадри масових професій для країни. Тепер би й державі піднапрягтися та й вивести систему професійної освіти з кризи. А вона це зробити спроможна й… зобов’язана.
