Старожитний арабський історик Аль-Масуді повідомляв, що в русів-язичників існував такий звичай: коли в родині народжувався хлопчик, у колиску йому батько клав свого меча, примовляючи при цьому: «Нема в мене ні золота, ні срібла, ні худоби, щоб залишити тобі в спадщину. Ось тобі спадщина: все добудь собі мечем!»
Князь Новгородський Бравлін (друга половина VІІІ – перша половина ІХ ст.) безсумнівно, належав саме до тих воїнів, котрі мужньо сприйняли заповіт батьків і все, що тільки можна здобути, здобували собі мечем. Правив він у Новгороді наприкінці VІІІ та на початку ІХ століття, коли князівство Новгородське ще не було безпосередньо, династичною спорідненістю князів (як згодом, за Володимира Великого), пов’язане з Києвом, але вже й тоді воно було складовою частиною Русі-України.
Хоча в літописі «Житіє святого Стефана Сурозького», в якому є окреме сказання «Про прихід до Сурожа раті князя Бравліна з Великого Новгорода», виразно зазначається, що князь походив з Новгорода, проте в деяких редакціях цього літопису початковим пунктом виходу великої раті Бравліна називається не Новгород, а Київ. Тобто рать була – принаймні в більшості своїй – українською. Ця обставина дозволила деяким дослідникам вважати, що насправді під «походом князя Бравліна» змальовано похід київського князя Володимира Великого на Корсунь, але вже, ясна річ, не наприкінці VІІІ чи початку ІХ, а значно пізніше – наприкінці Х століття.
Ми не будемо відтворювати всю полеміку з цього приводу, котра точилася й досі точиться на сторінках різних досліджень, у працях різних авторів. Скажемо лише, що історик В. Василевський, – який, на думку фахівців, найґрунтовніше дослідив інформацію, пов’язану з цим походом, а також піддав аналізові всю ту літературу, що з ним пов’язана, – досить переконливо довів, що саме «Житіє Св. Стефана Сурозького» створене було не в Русі-Україні, а в Візантії, і то не пізніше кінця Х століття, але раніше, ніж відбувся уже згадуваний похід Володимира Великого на Корсунь. Василевський, як і ряд інших дослідників, вважає, що це не вигадка, не легенда: похід війська русичів справді відбувся, і датувати його слід орієнтовно кінцем VІІІ початком ІХ століть.
А чи не можна якось звузити часову площину? Можна. В «Житії Св. Стефана Сурозького» мовиться, що похід русів на Крим відбувався через «небагато років після смерті сурозького архієпископа Стефана», з яким, до речі, будуть пов’язані певні, суто легендарні, події цього походу. Але відомо, що архієпископ Стефан Сурозький помер близько 787 року. Якщо людина стверджує, що від часу якоїсь події минуло небагато часу, то зазвичай, ідеться не більше ніж про десять років. Якщо ж минуло більше, послуговуватись визначенням «небагато часу» нема сенсу. Отже, можна припустити, що похід відбувся у проміжку між 790-800 роками.
На той час усе кримське узбережжя було охоплене системою візантійських міст-фортець, кожне з яких мало досить сильний гарнізон, прикривалося з моря кораблями і було підготовлене до тривалої облоги. Щоб наважитися на штурм усіх цих міст, Бравлін мусив зібрати чисельне військо. Адже довелося здобувати такі могутні твердині візантійські, як Корсунь (Херсонес), Сурож (сучасний Судак), Корчев (сучасна Керч, а в давнину – Пантікапей); здійснити напади на десятки інших поселень.
Отож у полеміці з приводу того, повів свої війська князь Бравлін з Новгорода чи з Києва, тобто, якій редакції літопису довіряти, варто не вагаючись пристати до компромісної, але цілком реальної версії: ідея походу могла народжуватися в далекому Новгороді. Але на той час Новгород не мав достатньо населення і військової сили, котра дозволила б здійснити такий тривалий похід. Тим паче, що йдеться про виступ проти Візантії, могутньої держави з величезним військовим потенціалом і воєнним досвідом. Тому, посуваючись на південь, Бравлін прилучав до свого воїнства ратників інших князівств: з племені радимичів, сіврів, полян… У Києві все військо, або більша частина його, сіло на кораблі, спустилося до пониззя Дніпра, далі вийшло в море, щоб висадитися на кримському узбережжі.
Можливо, цей похід, суто військові подробиці якого нам невідомі, так і залишився б в історії Русі-України, слов’янського світу, лише отим канонічним «одним рядком», якби ж то не події, пов’язані з хрещенням князя Бравліна. А саме на них, на незвичних обставинах, за яких відбулася християнизація закоренілого язичника Бравліна, зупиняється, і то досить докладно, автор «Житія Св. Стефана Сурозького». Для нього це настільки релігійно-принципово, що в рамках цього твору виділено окремий розділ – «Сказання про хрещення новгородського князя Бравліна».
Що ж за події там відбувалися? О, перед вами – сюжет для фільму жахів. Оволодівши Сурожем (Судаком), Бравлін на чолі групи своїх бояр і воїнів увійшов до церкви святої Софії, в якій знаходився саркофаг Стефана Сурозького. На ньому вони й побачили «царське покривало і жемчуг, і злато, і каміння дороге, і кадила золоті, і багато золотих посудин», тобто все те, з чим приходили на поклон до труни святого заможні сурожці (до речі, як з’ясувалося, він був «святим місцевого значення», оскільки в самій Греції святим Стефана не вважали).
Як же повелися Бравлін і його воїни? Ясна річ, кинулися грабувати. Але щойно вони вдалися до цього, як Бравлін упав на підлогу і з ним стався якийсь дивний напад: обличчя «повернулося назад», як запевняє нас хроніст, з рота почала витікати піна. Запевняючи бояр, які оточили Бравліна, що його вдарив в обличчя «великий і святий чоловік», він наказав їм і воїнам повернути все награбоване. Ну а тим діватися нікуди, довелося повертати. Геть усе! Але й на цьому дух святого старця не заспокоївся. Він наказав Бравлінові вивести свої війська з Сурожа, а перед тим зібрати все награбоване воїнами по інших містах і скласти в церкві Софії, біля могили Стефана Сурозького… Такий ультиматум русичам геть не сподобався, бо виходило, що додому треба повертатися ні з чим, але що вдієш?
«Ну а до чого тут хрещення?» – запитаєте ви. О, воно виявилося неминучим. Такою була умова, висунута перед Бравліном духом святого старця. Наполегливий дух цей так прямо і заявив: якщо Бравлін хоче, щоб обличчя його знову «повернулося на своє місце», а сам він зміг повернутися додому, він зобов’язаний припинити похід і хреститися в церкві Софії.
Знову ж таки, Бравліну-язичнику не залишалося нічого іншого, як погодитися. Й ось тоді місцевий архієпископ Філарет (як з’ясували історики, постать цілком реальна) великодушно здійснив обряд хрещення Бравліна і всього його воїнства.
«Бравлін дав свою згоду, – підсумовує цю дивну, святонеймовірну історію дослідник В. Василевський, – на навернення до християнства, і наступник Стефана Сурозького архієпископ Філарет… хрестив князя й усіх його бояр, після чого обличчя Бравліна негайно прийняло первісне положення своє, хоча шия ще певний час боліла. Щоб остаточно зцілитися від недуги, Бравлін наказав своїм ратникам відпустити полонених, захоплених під час цього походу, а також дав великий дар святому Стефану. Після цього, виявивши шану місту, городянам та попам, Бравлін вирушив додому».
Одначе переказавши цю релігійну страшилку, В. Василевський, підсумовуючи свої дослідження, доходить висновку: похід Бравліна на Крим справді відбувся, полонення візантійців та пограбування церков і палаців теж мали місце, оскільки подібні дії просто неминучі. Але що стосується оповіді, пов’язаної з явленням Бравліну святого старця Сурозького, то тут він менш категоричний. «Значно правильніше було б стверджувати, – говорить він, – що змальовувані події (йдеться про напад хвороби князя Бравліна, його виздоровлення після навернення до християнства і подальші дії Бравліна – Б.С.) взагалі ніколи не відбувалися».
А ось дослідник О. Рапов іде далі, він порівнює «Сказання про Бравліна» з іншим подібним твором – сказанням «Про нашестя Русі на Амастриду», котре дійшло до наших часів у складі «Житія святого Георгія Амастридського». В цьому творі йдеться про напад русів на візантійське місто Амастриду, що розташовувалося на південному березі Чорного моря. Здобувши місто, руси увірвалися до храму, в якому стояв саркофаг із мощами святого Георгія. А далі… далі все відбувалося за тим самим сценарієм, що і в церкві Св. Софії в Сурожі. Тобто ці два твори, по суті, написано за одним сюжетом. Дослідники В. Василевський та Є. Лівшиць дійшли висновку, що автором цього твору слід вважати відомого візантійського письменника першої половини ІХ століття дяка Ігнатія, а створював він свою працю у проміжку між 825 і 842 роками.
«Таким чином, – підсумовує дослідження та порівняння двох сказань О. Рапов, – обидва літературних твори – про Бравліна і про напад росіян на Амастриду – відокремлені один від одного порівняно невеликим проміжком часу. Фактично вони виникли в одну епоху, для якої були характерні часті напади російського флоту на причорноморські візантійські міста.
З якою ж метою створювалися подібні сказання про чудеса? Їх автори переслідували, як правило, дві мети. Перша – прославляння тієї чи іншої людини після її смерті, щоб домогтися її канонізації, а також закликати до місця її поховання маси паломників. Друга мета – довести повідомлення про всі ці чудеса до відома язичників-варварів, налякати їх розповіддю, здійснити на них моральний тиск, щоб вони не наважувалися нападати на міста і храми, які перебувають під патронатом грізного святого. І можливо, зовсім невипадково, що сказання про Бравліна і чудеса Стефана Сурозького виникає десь у кінці Х століття, в той час, коли київський князь Володимир здійснює свій похід на сусіднє з Сурожем місто Корсунь. Чи не було це сказання тією ідеологічною зброєю, яку намагалися застосувати сурожці проти росіян?»
Тобто хрещення Бравліна, його воїнів, а відтак, і першу хвилю хрещення русичів, засвідчену цим твором, спокійно можна ставити під сумнів. Та суть навіть не в цьому. Для нас важливий сам факт, що ще наприкінці VІІІ – на початку ІХ століть князь русичів Бравлін, справді, зібрав великі військові сили і здійснив тривалий похід на південне узбережжя Криму, тобто йдеться про перший документально засвідчений похід східних слов’ян, русів-українців, на Візантію.
