Телефонний дзвінок тривожно звучить в нічній тиші. Сергій Миколайович звично бере трубку і по-діловому, ніби й не спав хвилину тому, уточнює: що, де, коли. А потім коротко відповідає: «Зараз буду». Швидко одягається і виходить з хати. Дружина, яка звикла до таких викликів, тільки дивиться на годинник (друга година ночі). Ближче підсовує до себе мобілку.
А С.М. Бадиченко вже мчить у одне з найвіддаленіших сіл району, бо там сталась бійка. Та, як виясниться пізніше, спочатку була нудна вечірка, потім, щоб розважитись, хлопці вирішили “завітати” до сільського магазину, де поцупили трохи спиртного. А вже після, “розігрівшись” ним, почали з’ясовувати стосунки, це закінчилось бійкою.
– Коли перевели стрілки на зимовий час, кількість хуліганських витівок та злочинів зросла. Та воно й не дивно, – розповідає дільничний Савранського райвідділу міліції Сергій Миколайович Бадиченко, – адже в селах польові роботи в основному завершились. Рано стає темно. Ось і виходить, що молоді, та й не тільки їй, немає чим зайнятись. Тоді й починають збиратись в компанії. Спочатку випивають. А потім шукають пригод на свої й батьківські голови. А ще скажу, що нинішня економічна ситуація сприяє зростанню злочинності на селі. Тепер же в сільській місцевості дуже важко знайти роботу. Єдине, що можна – попрацювати в полі влітку. От і все. А решту часу чим хоч, тим і займайся, а головне – за що хоч, за те й живи. Така безвихідь нерідко штовхає людей на правопорушення, а іноді й на злочини. Не рідкість, що навіть жінки вдаються до крадіжок, аби прогодувати своїх дітей.
Сергій Миколайович в міліції з 1994 року. Спочатку працював в Неділковому, Капустянці, Дубках, Білоусівці. Там пройшов, як кажуть, школу молодого бійця. Навчився розбиратись в людях, знаходити спільну мову із мешканцями сіл, керівниками. Звичайно, непросто було одразу, але не здавався. По крихтах набував досвіду, знань. Дуже допомогла служба в армії. Певною мірою саме вона й зробила остаточний вплив на вибір професії, хоча після школи Сергій Миколайович закінчив Уманський технікум механізації сільського господарства. Не перечила синові у виборі й мати. Любов Павлівна завжди давала своїм дітям свободу вибору, знаючи, що виховання, яке вона їм дала, не дозволить зробити щось погане.
Звикла до неспокійної роботи й дружина Сергія Миколайовича. Хоча завжди, коли викликають вночі, хвилюється.
– Добре, що тепер є мобільні телефони, – говорить дільничний, – в будь-який час і з будь-якого села можна зв’язатися з відділом, та й із домівкою.
Звичайно, нині капітан Бадиченко працює в значно кращих умовах. Він єдиний із дільничних у Савранському районі, в кого є службовий автомобіль. А це дуже важливо. Як і в перші роки служби в органах, Сергій Миколайович працює у так званій залісній зоні – це села Бакша, Йосипівна, Гетьманівка, Неділкове, Капустянка, Білоусівка, Дубки. Села розкидані далеко одне від одного і від райцентру. В деяких навіть телефонний зв’язок дуже обмежений. Допомагає в роботі те, що дільничний працює в тісній співпраці з сільськими та селищним головами, з керівниками агроформувань. А ще він вже добре знає мешканців кожного населеного пункту. Якщо в селі трапляється якесь НП, то він часто наперед може сказати, хто здатен його скоїти.
В період економічної скрути керівники товариств, приватних підприємств, фермерських господарств підсобляють бензином, запчастинами тощо.
В сім’ї Бадиченків росте два сини. Старший Максим вже навчається в Київському ліцеї транспорту. Молодший, Влад, – учень шостого класу Савранської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Батько намагається не тільки виховувати своїх дітей так, щоб вони стали хорошими людьми, а й самому бути для них взірцем.
– Особистий приклад – то найкращий чинник у вихованні, – переконаний Сергій Миколайович.
Правопорушників він теж не тільки карає, а намагається перевиховувати, не шкодує часу на бесіди, на чисто людське спілкування. Особливо з молоддю. І дуже боляче дільничному, що серед нинішнього покоління юнаків та дівчат чимало є тих, хто пиячить, курить, веде негідний спосіб життя. І найбільше тривожить те, що вони якісь озлоблені, у них відсутнє співчуття, людинолюбства. Неповага до старшого покоління, зокрема й до своїх батьків, тепер сприймається як геройство.
– Дуже важко буває достукатись до сумління такого молодика чи дівчинки, – говорить С.М. Бадиченко.
А ще турбує дільничного те, що наші села буквально вимирають. Якщо у 1994 році, коли він тільки прийшов на роботу, у Білоусівці було 118 жителів, то тепер тільки 38, а в Бакші було десь 1700 – 1800, то нині трохи більше 700 мешканців. До того ж майже всі мешканці пенсійного віку.
Тож доводиться охороняти їх від всіляких нечесних людей, “зальотних” нападників.
– Таке наше завдання – захищати людей, – говорить Сергій Миколайович Бадиченко.
