Про чергову прем'єру в Одеському російському драматичному театрі – виставу «Не залишай мене» – режисер-постановник Анатолій Іванович Антонюк не міг говорити без хвилювання. І це хвилювання передавалося мені – його співрозмовниці. І здалося, що усі ми – і театр, і глядачі – на порозі події.
– Під час фестивалю у Саранську директор нашого театру Олександр Євгенович Копайгора зустрівся зі своїм добрим знайомим, відомим білоруським драматургом Олексієм Дударевим. Його п'єси йшли свого часу у нашому Українському театрі, де я працював актором та режисером, а Олександр Євгенович – директором. Олексій Дударев і познайомив його зі своєю п'єсою "Не залишай мене", опублікованою у журналі "Иные берега". Олександр Євгенович повернувся до Одеси й запропонував її для постановки мені. Я прочитав п'єсу... – вона викликала дуже сильний емоційний стан. Подумав, що стаю сентиментальним... Дав прочитати товаришеві, дружині – те ж саме відбулося.
В основі сюжету – історичний факт. 1944 рік, Білоруська наступальна операція наших військ. І щоб вона пройшла успішно, необхідно знищити вузол зв'язку однієї із німецьких армій. Але дістатися до нього неможливо. І ось полковник розробив операцію... Він випадково довідався, що комендант містечка щомісяця 20 числа святкує день святої Агнії. Там збираються дівчата, веселяться... І замість тих дівчат було вирішено послати наших. Чотирьох дівчат, обпалених війною... Вони загинули – це факт, і капітан, який готував їх, загинув. Але є правда життя, а є художня правда, те, що ми можемо домислити, щоб виразити свої відчуття за допомогою тих або інших прийомів. Дударев робить такий хід – він залишає одну з дівчат у живих, дає можливість продовжити рід, адже, інакше – чотири перерваних життя, перерізані ниті... Це за сюжетом.
А ось як він розробляє характери дівчат – кожна зі своєю долею, їхні взаємини із капітаном, який їх готує... Спочатку той не розумів, для чого. Він лише вийшов з бою, йому дали звання Героя Радянського Союзу. Йому сказали: "Будеш готувати спецпідрозділ". І коли він бачить, що це дівчата, він каже: "Що ви робите??? Це 44-й рік, ми й так ніколи перед своїми матерями, дружинами, дочками не виправдаємося за те, що кинули їх під чоботи "цим"..." І чує у відповідь: "Це війна – іншого виходу немає". Коли ось-ось перемога – кидають дівчат на смерть. Ця дзвінка нота надірваною струною проходить по серцю капітана. Скільки ж у нього шрамів, якщо він бачить перед собою вже загиблих – і як йому з ними говорити??? Він не вижив би, навіть якби його легко поранило. Таке пережити не можна. Назва п'єси – це слова, які сказала донька капітана, коли прощалася із ним біля військкомату. Лейтмотив – "Не залишай мене!"
А про що я ставлю виставу? Якщо одним словом, – про війну. Але чи тільки про війну? Ця війна всередині нас, і мир всередині нас, і наш зв'язок із Вищим – Творцем. Усе це присутнє, звичайно. Але мені здається, що найголовніше... про це говорив Фучик, – війна – це стан ненормальний. Це для людини дикість. Починають діяти інші закони, які переривають найцінніше – життя. А вже тим більше, якщо це життя майбутніх матерів. Ось така больова точка, відчуття струни, що лопнула, але звук від якої триває довго. Ось про це я хочу поставити виставу.
Складність, насамперед, полягає у тому, що виконавиці (молоді акторки та студентки театрального училища), майже однолітки своїх героїнь, уявлення не мають про те, що таке війна. Власне, і я про неї знаю з чуток – від батька. А вони – можливо, від дідусів, а можливо, й ні. Важливо, щоб актори перейнялися розумінням того, що відбувається. Я виставу визначив як драматичну баладу. Це не історична хроніка, не документальний розворот, – про це треба говорити з погляду художньої правди осмислення. І це дієвіше, аніж факт, що когось вбили. Хотілося б нашій молоді розповісти про те, що раніше були такі ж люди, як і ми. Вони так само хотіли кохати, так само бажали щастя. Але так склалося, у силу історичних обставин, що вони потрапили до цього виру. З другого боку, треба нам, дорослим, нагадати: жодні проблеми, слова, перешкоди не варті того, щоб через це розпочинати таке криваве місиво. Людське життя – найсвятіше, те, що дано з Неба, і ніхто не має права його переривати. Тому що, як сказано у Євангелії, – гріх Іуди-зрадника менший від гріха Іуди, який повісився. Життя – це дар, який може перетворитися у ніщо, якщо поруч є люди, в яких інші пріоритети. Там, у п'єсі, є один важливий епізод. Капітан запитує полковника – а хто це, свята Агнія? І полковник розповідає про жінку та двох її доньок, яких за часів Римської імперії принесли у жертву. Він говорить про це, як про історичний факт, далекий від нас. Але коли слухаєш, починаєш розуміти, який зв'язок, як це не дивно, із тим, що далеко й нас не торкнулося, – ми самі у цей час змушені, або не змушені, чинити те ж саме.
Спочатку здавалося, що взагалі буде неможливо підняти таку тему із цими молодими людьми. Мені здається, ми усе далі й далі один від одного відходимо, спілкуємося не очі в очі, а по-іншому. Мені на сцені треба створити живі стосунки, щоб не вухами слухали, а очима. Я акторам кажу: "Мені текст не потрібний. Мені потрібно, щоб ви усе по очах одне одного бачили".
Як розповісти їм про війну? Я не можу кинути їх під жорна цієї історії, я можу знайти аналогії, які допоможуть це зрозуміти. Тому я розповідаю їм про ту війну, яка сьогодні відбувається навколо нас. Емоції ті ж. У нас війна триває постійно, в інших формах і не настільки страшно. Хоча, як же не страшно, якщо наших дівчат вивозять – здають у рабство? Це теж війна. За найважчих часів найбільше страждали жінки.
Спочатку було дуже складно, але репетируємо нормально, усі стараються, дуже хочуть це зробити. Ми не повинні ілюструвати, ми повинні прожити. Мають бути природні діалоги, а не інформативні. Усе відчути – це величезна робота душі, і тут не пройдеш ані на техніці, ані на якихось прийомах. Тут треба бути, а не здаватися. Зняти усе лушпиння, щоб це усе виразити, інакше ніхто не повірить. Мені потрібно, щоб з першої фрази була правда – абсолютна. За своїм статусом режисера я маю бути спокійним. Але як я можу? Це справа жива. Мені дуже важко працювати... Є речі, які, якщо не пройдуть крізь душу, крізь серце, то не треба це чіпати. Це як пружина, яку стисли, і вона починає розкручуватися. У душах глядачів, після вистави...
Прем'єра вистави "Не залишай мене" відбудеться 21 та 24 листопада. У ньому зайняті актори Валерій Жуков, Анатолій Антонюк (полковник), Борис Смирнов, Олег Шевчук (капітан), Тетяна Коновалова, Настасія Кулєва (Вероніка), Ольга Кондратьєва, Яніна Крилова (Аля), Лана Кримова, Юлія Макаренко (Зіна), Ольга Салтикова (Ядвіга).
