Ця маленька закіптюжена валізка, яку хлопці невідомо звідки принесли на ринок, могла звернути на себе увагу хіба що знавця справжніх цінностей. Ізмаїльський художник Сергій Ушаков, кинувши погляд на стару чорну валізку, відразу визначив, що перед ним – рідкісний антикваріат.
Розглянувши покупку вдома, художник зрозумів, що портативний патефон випуску 1924 року, на жаль, став непридатним – не вистачало декількох істотних деталей. А відновити їх неможливо. Тоді мешканець Ізмаїла вирішив віднести своє придбання до історико-краєзнавчого музею Придунав'я, котрий, як йому було відомо, провадить унікальну пошукову і наукову роботу. Саме співробітники музею, на думку художника, могли забезпечити експонату з минулого гідне місце в експозиції.
Коли директор музею Раїса Петрівна Шишкіна разом з дарувальником ще раз розглядали патефон, обговорюючи, як його все ж таки реставрувати, знайшли на верхній кришці нехитрий замочок. Клац – дверцята упали, і з потайного відсіку посипалися маленькі, пожовтілі від часу конвертики – фронтові листи...
Це були особисті листи. На аркушках у клітинку солдат Петро Платонов розкривав своє серце улюбленій жінці – дружині Любі. Серед листів знайшовся фронтовий привіт цій же дамі від Костянтина Шушпанова, який, як можна було здогадатися з листа, був її рідним братом.
Патефон і листи могли просто посісти своє місце в експозиції, присвяченій Великій Вітчизняній війні. Однак наукові співробітники музею Придунав'я не могли задовольнитися цим. Їх непокоїли запитання. Як листи опилися в патефоні? Що сталося з Любою, Петром, Костянтином? Чи повернулися бійці з фронту? Якщо так, то як склалися їхні долі в мирний час? Якими вони були, ці люди? Як жили? Можливо, у них були діти? І ходять зараз по землі їхні онуки?..
Але співробітники музею мали тільки адресу Люби Платонової, яка була зазначена на листах – село Струмок Татарбунарського району.
З відповідної сільради прийшла відповідь: Петро і Любов Платонови, як і Костянтин Шушпанов, у Струмку не живуть. Пошук зайшов у тупик. Що робити? Подумавши, співробітники музею вирішили звернутися до Татарбунарської районної газети. Редактор Світлана Михайлівна Окорокова, зацікавившись дивною загадкою старого патефона, приєдналася до розшуків. Але листи редактора до інстанцій теж не принесли результатів. І тоді журналістка сама поїхала у село, на місце подій.
Так було знайдено будинок, де раніше жили Платонови. Він стоїть і зараз. І по його величних стінах, красивому парадному ґанку, палісаднику ще можна визначити, що це було заможне, благополучне подвір'я...
І от – 2007 рік. Зворушлива зустріч у музеї Придунав'я. У центрі зали, на круглому столику – головний діючий персонаж, німий патефон. Серед присутніх – донька Костянтина Шушпанова – Любов Костянтинівна Сєрова, яка народилася через десять років після війни, вона зараз живе і працює в Ізмаїлі. З Одеси приїхав дорослий онук фронтовика Олег Сєров. На зустріч з минулим прийшли також родичі родини Платонових.
Нащадки фронтовиків принесли до музею фотографії і безліч цінних документів, збережених у домашніх архівах. І раптом постала з небуття красуня Люба, та сама, яка в далекі 1942-1945 роки відчиняла своєю витонченою ручкою потайні дверцята патефона і ховала дорогі листи. Це про неї зітхав у рідкісні хвилини лиховісної фронтової тиші молодий боєць. А ось і він сам: на чорно-білому фото – ставний, вродливий, з акуратно зачесаним чубом, такі носили юнаки в довоєнні роки.
Як розповіли родичі, після війни Петро і Любов Платонови прожили не один рік щасливого подружнього життя. Вона працювала в дитячому садку і славилася в селі як гарна кравчиня. Він був електриком. Петро дуже любив займатися городом і розводив немислиму кількість квітів. У Платонових було багато друзів, часто приходили в будинок гості – господарі були напрочуд хлібосольні і привітні. У їхньому будинку часто звучала музика – то грав патефон.
Люба дожила до старості. Правда, останні 15 років вона була паралізована, не вставала з ліжка. Померла на початку дев'яностих. Редактор Татарбунарської газети знайшла жінку, яка доглядала за Любов'ю Платоновою в останні роки її життя. Вона і допомогла знайти родичів.
А патефон після смерті господині забрала сестра Петра Платонова – Марія.
Як з'ясувалося, коли Марія померла, у її будинку жили квартиранти, і багатьох речей родичі не знайшли... Саме тут переривається ниточка долі патефона, який через років десять опиниться в руках вже знайомого нам художника.
Понад шістдесят років, переходячи з рук у руки, валяючись на горищах серед старих непотрібних речей, терплячи знущання всюдисущих хлопчаків, зберігав старий патефон таємниці сердець. І не раптом він відкрив їх саме в музеї Придунав'я – таких випадків не буває. Цей неживий (хоча, як знати?..) член родини Платонових передав листи прямо до рук Раїси Петрівни Шишкіної. Тому що тільки вона, тільки її небайдужий до історії колектив, могли зробити диво – відродити з небуття цілий шар людських доль.
Цей епізод із творчого, дуже цікавого, багатого на події життя історико-краєзнавчого музею Придунав'я я згадала, коли довідалася, що нещодавно в Одесі, у російському театрі, на церемонії підбиття підсумків щорічного конкурсу «Золотий фонд Одеси. Жінки Одеси» Раїса Петрівна Шишкіна була відзначена дипломом переможця – за вагомий особистий внесок у сфері науки, культури та мистецтва.
