ЧУЖА ВІЙНА – СВІЙ БІЛЬ
Українська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) бере активну участь у громадському житті, військово-патріотичному вихованні молоді. Про її діяльність розповідає голова Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), депутат обласної ради Афанасій Петрович РАДУКАН.
– Афанасію Петровичу, Ви в цій організації практично з початку її створення. Розкажіть, з чого все починалося?
– Спілка ветеранів Афганістану почала створюватися ще в 1989 році. Тоді організувалися комсомольські клуби «інтернаціоналістів». З другого боку, нас активно «сватали» найрізноманітніші бандитські угруповання – репутація людей з бойовим досвідом у цих колах була досить високою. Отоді ми зібралися, поміркували – а чому б на основі нашого бойового братерства не об’єднатися і створити свою організацію. Так ми змогли б протистояти наявним проблемам, допомагати один одному. І тоді, ще при Радянському Союзі, у Ташкенті відбувся перший з’їзд. Згодом ми зібралися в Криму. Тоді ж і організували Спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Радянського Союзу. Коли ж Союз розпався, у нас почалася робота над створенням Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА, її територіальних представництв в областях і районах.
На сьогоднішній день Одеська обласна спілка поєднує 42 організації, у кожному районі в нас створені і працюють структури, де є свій статут, голова районної організації, президія, ревізійна комісія, словом, всі атрибути громадської організації. Практично відразу після створення спілки почали спливати на поверхню різноманітні «болячки» – так званий афганський синдром, труднощі з адаптацією до цивільного життя тощо. Це згуртувало нас ще більше, ми почали частіше збиратися разом, розв’язувати проблеми спільними зусиллями. І на сьогоднішній день можу відзначити з повною відповідальністю, кожен ветеран неоголошеної війни в Афганістані, який мешкає в Одеській області, знає, що є така організація, знає керівників на місцях і може за необхідності до них звертатися.
– Чого ж вдалося досягти за ці роки?
– Після розвалу Радянського Союзу ледве не найважливішим завданням для нас стало опікування родин, у яких хтось загинув на тій війні. Через афганську війну пройшло близько десяти тисяч чоловік з Одеської області, з цієї кількості двісті двадцять не повернулося додому. Сумно, але на сьогодні, згідно зі статистикою, у нашій області вже померло більше ветеранів, ніж не повернулося з війни. Їхні родини, близькі також не залишаються без нашої уваги. Незважаючи на деякі недоліки в законодавстві щодо соціального захисту ветеранів війни і членів їхніх родин, ми не сидимо склавши руки. Ось вже протягом п’яти років родинам загиблих оплачуються сто відсотків комунальних послуг. За законом – лише половина, але ми домоглися на місцевому рівні, через обласну раду, виділення коштів з бюджету на сплату ще 50%. Також, за нашою пропозицією, область взяла на себе оплату телефонних рахунків цієї групи населення. У сільській місцевості, де живують матері загиблих, вдови, крім всього іншого, закуповуємо для кожної родини тонну вугілля, кілька кубометрів дров, два-три балони газу тощо.
З 2006 року, завдяки нашим пропозиціям, з обласного бюджету щомісяця родинам загиблих виділяються додатково 200 гривень. Торік назустріч пішов і Одеський міський голова Едуард Гурвіц, виділивши цій категорії населення міста додатково 400 гривень на місяць, а також інвалідам-афганцям по 460 грн на місяць. Іншим напрямом роботи, якого ми дотримуємося з часу створення організації, є наші інваліди – хлопці, які залишилися без рук, без ніг, сліпі, покалічені – таких у нас на сьогоднішній день близько ста. Ми приділяємо їм особливу увагу – зустрічаємося з ними, допомагаємо. На будь-яких заходах вони завжди з нами, влаштовуємо їх на роботу, надаємо можливість поспілкуватися з іншими людьми, змінити обставини.
Близько двох тисяч ветеранів, які є інвалідами, також не залишаються без нашої уваги.
Оцінюючи це все, розумієш, що організація створювалася недарма. І ті завдання, які ще тоді ми ставили перед собою, поступово вдається виконувати. Причому, розмова йде не про якісь корпоративні інтереси, а про цілком реальні справи, про загальнолюдські цінності.
У 2007 році нам вдалося зробити багато, і я молю Бога, щоб і надалі робилося не менше. По-перше, влітку в нашому реабілітаційному центрі «Шураві», який розташований в селищі Кароліно-Бугаз, пройшли оздоровлення, причому безкоштовно, 770 ветеранів. Вони одержували повноцінне триразове харчування, комфортні умови проживання в кімнатах з гарячою водою, кондиціонерами, телевізорами, турботливий догляд, і, звичайно, море, сонце, свіже повітря. Звичайно, хотілося б оздоровити також усі сім тисяч воїнів-афганців, але це нам поки що не під силу.
Торік в Одесі виділено 35 трикімнатних квартир для наших ветеранів. Такого, за моєї пам’яті, ще ніколи не було, – давали по 5-8 квартир на рік. При цьому житло не потребує, як це часто буває, додаткового ремонту – просто занось речі і живи. Наші хлопці, коли побачили, просто не могли повірити – невже це все задарма?
Також і в Балті, райцентрі Одеської області, нещодавно дванадцять «афганців» одержали квартири. До речі, на сьогодні практично всі наші ветерани в області житлом забезпечені. Існує проблема в м. Одесі, але ми її поступово розв’язуємо. Цього року повинні виділити 6 квартир.
Активізувалися міжнародні контакти. До нас у гості приїжджали друзі з Росії, з «Бойового братства без кордонів», що очолює відомий генерал Громов – Герой Радянського Союзу, нині губернатор Московської області, – він виводив наші війська з Афганістану. Ми налагодили нормальні, робочі стосунки з консульством Російської Федерації в Одесі. За сприяння консула 7 ветеранів нещодавно нагородили орденами і медалями, які вони повинні були одержати ще під час Афганської війни. Також у нас досить близькі стосунки із спілкою ветеранів Афганістану Республіки Молдова, яку очолює Михайло Мокан, депутат парламенту. Вони приїжджали до нас у гості, запрошували до себе на відкриття пам’ятника «афганцям». Ми часто обмінюємося делегаціями не тільки з містами України, але і з колишніми союзними республіками.
– Розкажіть, будь ласка, хто може стати членом спілки, а кому до вас вхід закритий?
– Років вісім тому ми прийняли новий статут організації, у якому ввели фіксоване членство в УСВА. Я вважаю, це був вірний і своєчасний крок. Ми видаємо ветеранам посвідчення члена Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) і спеціальний нагрудний знак, на якому зображено символ організації – пам’ятник загиблим в Афганістані воїнам, який встановлено у Києві. Зроблено це було не без підстави. Якщо пам’ятаєте, тоді чимало осіб намагалися використовувати ставлення суспільства до ветеранів воєнних конфліктів з корисливою метою, наживатися на цьому. Надінуть камуфляж, начеплять погони і невідомо яким чином добуті нагороди, і жебракують на перехрестях або у підземних переходах. Мовляв, ось мене як в Афгані покалічило. Ми цим питанням, скажу відверто, зайнялися, почали з’ясовувати, що це за «афганці» і чому вони просять гроші на вулиці. Виявилося, що до армії ці жебраки жодного стосунку не мають – здебільшого це люди з репутацією алкоголіків, наркоманів, безпритульних. Їхні вчинки істотно дискредитували в очах населення тих справжніх ветеранів, які повернулися з «гарячих точок», – мовляв, і держава про них нібито не піклується, і товариші по зброї не допомагають. За моїм глибоким переконанням, жоден зі справжніх воїнів-афганців собі таке дозволити не може. Як би йому важко не було, він не буде просити милостиню на перехрестях. Я в цьому переконаний – ми своїх не кидаємо!
Крім того, і це відзначено в нашій назві, членами нашої Спілки можуть стати не тільки ветерани Афганістану, але і ті, хто брав участь в інших військових конфліктах.
Ми відкриті і для сучасних українських миротворців, що за роки незалежності України побували в багатьох «гарячих точках» планети. Такі люди до нас вже звертаються, щоправда, їх небагато. Війна – це завжди біль, страх, кров. Розділяти афганську війну і будь-які інші я б не став, та й не зможу. Якщо людина тримала в руках зброю, ризикувала здоров’ям і життям – це для нас брат навіки, інші відмінності не істотні. От і все.
– А як ваша організація займається вихованням молоді?
– Це одне з пріоритетних завдань. Щороку практично у всіх районах провадимо фестивалі «афганської» військово-патріотичної пісні, у яких часто беруть участь школярі, конкурси на кращий малюнок, пов’язаний з військовою тематикою, тематичні вечори, семінари з вчителями. Не перший рік серед молоді провадяться змагання з волейболу, міні-футболу на кубок ветеранів Афганістану. Видаємо книжки спогадів учасників бойових дій. У нашій Спілці успішно діє об’єднання «Майбутнє України». До його складу входять військово-патріотичні та спортивні клуби молоді. Щоосені при закритті реабілітаційного центру в Кароліно-Бугазі ми з нашими вихованцями провадимо всеукраїнські змагання по деяких видах єдиноборств.
Володимир ВІВАТ
101- Й ПОЛК
101-й полк давно умолк,
Навечно лег в горах Афгана,
Над ним сапфирный неба шелк,
А по нему идут бараны,
Не по горам и небесам,
Они идут по нашим душам.
Смеется в бороду Хасан,
Стрелявший в нас под Гиндукушем.
Ты прав, Хасан, не знаю сам
Из-за чего мы воевали,
Не место нашим храбрецам
Лежать на этом перевале.
Уйдут вожди, пройдут дожди,
Весна зажжет в траве тюльпаны,
Мы не хотели той вражды
И той войны в горах Афгана.
101-й полк, он не умолк,
В душе звучат раскаты боя,
Ведет огонь пропащий полк,
Всех остальных прикрыв собою.
Анатолий МИХАЙЛЕНКО
ДОРОГИЕ БОЕВЫЕ ДРУЗЬЯ!
Девятнадцать лет назад закончилась война в Афганистане. Одесщина отправила на войну около 10 тысяч человек, из которых погибло 220 ее сыновей.
Одесский областной Союз ветеранов Афганистана желает всем семьям погибших, участникам боевых действий крепкого здоровья, семейного благополучия, добра, удачи, счастья и мирного неба!
Приглашаем всех участников боевых действий вместе с семьями погибших почтить память и принять участие в панихиде по погибшим героям 15 февраля, в 12.00, в Свято-Ильинском монастыре на ул. Пушкинской в Одессе.
С уважением,
депутат областного совета,председатель Одесского областного Союза ветеранов Афганистана
А. РАДУКАН
ДРУГ МОЙ КОЛЬКА
Друг на войне – это крепко!
Мы вместе вдвоем навсегда,
Хоть виделись очень редко –
Придешь с «боевых», как всегда:
Записка: «Здоров будь, дружище!»
И рюмка стоит иногда…
Сейчас он в огне-пепелище,
Я дома один… Ерунда!
Вот так дни и ночи тоскуя,
Друг друга мы ждем с «боевых».
Волнения скрыть не смогу я.
Тревоги, что в мыслях моих.
Но были и праздники. Точно!
Когда он и я – мы вдвоем!
Гутарим о всем не заочно,
А нужно – и песню споем!
Поклон тебе, матушка Доля!
За дружбу спасибо Тебе,
Что рядом в Афгане был Коля –
Спасибо! Спасибо судьбе!
КОСТЕР
На празднике афганским малышам
Вручали русские подарки-сувениры,
И лучшим среди них казался нам
Лохматый Мишка с Северной Пальмиры.
Светились его круглые глаза –
Так и просился Мишка на подушку.
Афганка-девочка ушла в слезах,
Не взяв у нас забавную игрушку.
На ухо ей сказала мать
(муж-моджахед, его укрыли горы):
«Не нужно Мишку нам с собою брать.
Он вырастет большим и будет нас терзать,
Как эти люди, что несут нам горе»…
Такой с ребенком взрослый разговор.
С подарками ушли домой мальчишки.
…Дымил в низинке в сумерках костер.
В нем терпеливо дотлевали Мишки…
(В сумерках наши подарки для детей
были брошены в костер).
МИРАЖ
Над раскаленным докрасна такыром1
Завис мираж из северной страны.
Разительный контраст со здешним миром:
Разливы непрокошенной травы
И гибкая, прозрачная река –
Стиральная машина для девахи
В распахнутой (без пуговиц) рубахе.
Белье она полощет на мостках.
Качнулись декорации фантома:
Тяжелые колосья клонят бриз.
Как хорошо сейчас у меня дома!
Смолк на минуту бой. Затих ракетный визг.
Разжались полукружья стальной мушки.
Отпрянули взведенные курки.
Видение лесной грибной опушки
Явил мираж, вонзил укол тоски.
Волна печали об отчизне милой
Омыла сердце мне. Я остро ощутил:
Оставленные здесь врагов могилы
Умножат восполненье антисил.
Мираж растаял в знойной, пыльной сини,
Но на минуту осознал я там,
Как дорог этот край – и скалы, и пустыни
Безжалостным в боях бородачам
И женщинам-афганкам, и «бачам»!2
Над раскаленным докрасна такыром
Конечно, был мираж, и были мы,
Войну свою давно мы завершили,
Так хочется, чтоб это были сны!
1 – такыр – глинистая низинная местность
2 – «бача» - ребенок (подросток).
Николай КУЧЕРЯ
