Цими днями у мене була тяжка розмова з начальником служби у справах дітей Ізмаїльської райдержадміністрації Ганною Петрівною Григорчук. А чи могла вона бути легкою, коли говорили ми про дітей-сиріт, а також про дітей, які перебувають під опікою, або ж у притулках, дитячих будинках, школах-інтернатах, оскільки їхні татусі й мами позбавлені батьківських прав?
…В Ізмаїльському районі 190 таких хлопчиків та дівчаток. Лише торік було поставлено на облік 42 дитини, за січень нинішнього додалося ще п’ять – двоє сиріт і троє – позбавлених батьківської опіки. Звичайно, тяжко, коли йдуть із життя батьки, а діти – малі. Але, мабуть, незрівнянно тяжче, якщо батьки самі викреслюють дітей зі свого життя.
Ганна Петрівна навела цілу низку прикладів, коли батьки звертаються до служби у справах дітей, просячи, через сімейні та інші обставини, взяти дитину до школи-інтернату або Будинку дитини. А віддавши дитину, забувають про неї...
До суду готується позов із приводу позбавлення батьківських прав матері, яка мешкає у приміському селі. Так, лихо прийшло у родину – загинув батько родини. Після цього мати не знайшла нічого кращого, ніж почати пиячити і забути про дітей, про те, що їх нагодувати-напоїти треба... І ще випадок: татусь залишив родину, мама хто-зна куди повіялася, залишивши дітей на бабусю, стару жінку, яка сама потребує догляду. Але вона тягнеться з усіх сил, старається, не хоче, звичайно, щоб дітей забрали до притулку. І все плаче: як сталося, що дочка виросла такою жорстокою? Гріх-то який...
Мимоволі виникає запитання, а навіщо народжувати дітей, якщо не навчилися їх любити? Відповідь сувора: а чи не для того, щоб дитячу допомогу витратити на себе? Г.П. Григорчук і тут не обійшлася без прикладу: народила два роки тому дочку молода жінка, яка мешкає то в одному, то в іншому приміському селі. Їй би радіти. А вона, одержавши більшу частину грошової допомоги, використала її, судячи зі стану маляти, на себе, здала своє дитя до Будинку дитини, і за вісім місяців жодного разу не з’явилася там, не провідала дитину... Ходять чутки, знову завагітніла. Для чого – зрозуміло...
– Наша служба у справах дітей не обходить жодного болючого питання, – говорить Ганна Петрівна. – Разом з районним відділом освіти, іншими службами, сільськими радами готуємо документи, направляємо їх до суду для визначення статусу дітей, щоб держава могла доцільно використати кошти на соціальну допомогу. Звичайно ж, перш ніж ухвалити суворе рішення, дивимося й враховуємо всі обставини. Знаємо, що для дітей батьки, які б вони не були, найулюбленіші. Розлучаються діти з ними з болем і завжди прагнуть до них, чекають їх. Чекають на батьківське тепло і ласку, їх не замінить жодна вихователька... Але як же бути, якщо батьки не створюють дітям елементарних умов, пиячать? Держава сьогодні повертається лицем до таких проблем. І це можна лише привітати. Дитина має виховуватися в родині, але в родині нормальній, добропорядній. І тому настільки важливі кроки зі створення дитячих будинків сімейного типу, вітається всиновлення прийомних дітей, значно збільшено допомогу і багатодітним родинам, ставиться завдання якомога ширше залучати до цього спонсорів, благодійні організації, фонди. Лише за січень службою у справах дітей за сприяння благодійної організації «Промінь надії» було надано благодійну допомогу двадцяти родинам, які виховують дітей під опікою.
До цієї роботи сьогодні залучено більшість служб райдержадміністрації. Робиться, справді, багато. Але чи досить, якщо кризових родин не меншає? Це запитання я поставив директорові районного центру соціальних служб сім’ї, дітей і молоді Маргариті Василівні Брусовій.
У відповідь почув, що далеко не скрізь до самої проблеми ставляться з розумінням. У більшості населених пунктів району так і не створено сільських центрів соціальної служби для сім’ї, дітей і молоді, для їхнього утримання немає коштів. А там, де є, нерідко кадри відсутні...
Але коло, здається, замикається не тільки на цьому. Зрештою, є і опікунські ради, і інші громадські структури, які знають обставини і своїх односільчан, хоча, звичайно, до кожної дрібниці дійти важко, отут саме й потрібна спеціалізована служба. Не дуже давно довелось розмовляти із сільським головою приміської Броски Вірою Миколаївною Жеребко – шанованим у районі керівником громади, людиною, яка знає у селі всіх і все. Вона допомагала і далі допомагає порадою, організацією допомоги малозабезпеченим, багатодітним родинам, з гордістю розповідає про сиріт, яких, завдяки зусиллям сільської громади і опікунам, вдалося вивчити, поставити на ноги... Депутати, опікунська рада не сидять склавши руки, намагаються контролювати ситуацію у неблагополучних родинах, провадять профілактичні бесіди, звертаються до совісті горе-батьків. Але хіба одними закликами обійдешся там, де, можливо, повинен бути суворішим закон?
Думку про необхідність жорсткості законодавства стосовно дорослих, які фактично порушують права дітей, останнім часом доводилося чути неодноразово, і на різних рівнях. Але це проблема, яка повинна бути розв’язана на державному рівні...
– Є чимало дітей і в Ізмаїльському районі, і в Ізмаїлі, яким сьогодні, негайно необхідна допомога, – говорить директорка Ізмаїльського Дитячого фонду Євдокія Михайлівна Масленнікова, її кличуть не інакше, як місцевою «матінкою Терезою», готовою на перший поклик прийти на допомогу родинам, яким важко живеться, дітям, які потребують лікування. Вона оббиває заради них пороги підприємців, державних служб. І за необхідності вміє сказати об’єктивне слово матері, яка безвідповідально ставиться до виховання дітей. З якою теплотою вона розповідає про спонсорів. Щоправда, підкреслює, що далеко не всі розуміють: тому, хто дає дітям, віддасться сповна. Організувала роботу недільної школи в будинку поруч із Нікольською парафією. Тут навчають головному – добру і милосердю. А ще – високої міри відповідальності за майбутнє. Тому що справжні мама і тато – це ті, хто ніколи не обділить дитину щасливим дитинством.
