(Закінчення. Початок у номері від 19.02.)

Зверніть увагу на інший орган суддівського самоврядування – Рада суддів. Саме на цей орган покладено завдання реалізації рішень з’їзду суддів у тривалі періоди між його скликаннями. Більше того, саме цей орган за власною ініціативою, під час відсутності виписаного у Конституції або законі відповідного повноваження, призначає суддів на адміністративні посади голів і заступників голів судів і звільняє їх. Враховуючи те, що ці самі голови і заступники голів судів становлять понад три чверті членів Ради суддів, вони, таким чином, призначають на посади один одного. І єдина, крім них самих, посадова особа, яка має стосунок до цього процесу, – це, знову таки, голова Верховного суду, який здійснює обов’язкове погодження кожної кандидатури. Таким чином, голова Верховного суду, хоче він того чи ні, одержує ще один дуже потужний важіль управління судовою системою.

Говорячи про судову систему, не можна забувати, що це втілення цілої гілки державної влади, яка до того ж за Конституцією охоплює все – підкреслюю, все – правовідносини у державі, які суди визначають, виносячи рішення іменем держави Україна; рішення, обов’язкові до виконання всіма громадянами, організаціями та органами влади у нашій країні. Тобто, судова влада за своїм значенням, впливом і могутністю нітрохи не менша, ніж, наприклад, вся виконавча влада, надана в Україні Кабінету Міністрів.

Ось сьогодні деякі фахівці запитують себе: яку роль може відіграти Верховний суд і його голова у президентських виборах при збереженні його нинішніх повноважень і впливу у судовій системі? Чи може Верховний суд, як у 2004 році, вирішувати долю президентських виборів?

Чинним законодавством, введеним у дію у 2005 році, чітко передбачено, що всі судові суперечки у рамках майбутніх виборів Президента України розглядатимуться в межах адміністративного судочинства. Оскарження ж результатів виборів можливе винятково у Вищому адміністративному суді України, рішення якого буде остаточним і таким, що не підлягає оскарженню. Формально – юридично, дотримуючись закону, ніякого стосунку до судового рішення подібної суперечки Верховний суд мати не може.

Інша справа, що враховуючи все вищевикладене, якби, припустімо, хтось у Верховному суді в апофеоз майбутнього виборчого процесу раптом вирішив би зовсім не помічати ці норми закону, а під акомпанемент ніби випадково виниклого мітингу відкрив би касаційне провадження щодо виняткових обставин у зв’язку з неоднаковим застосуванням Вищим адміністративним судом норм права у порівнянні, наприклад, з рішенням Верховного суду України від 3 грудня 2004 р. (за результатами президентських виборів-2004) або рішеннями того ж Вищого адміністративного суду України від 26 квітня 2006 р., або від 26 жовтня 2007 р. (за результатами парламентських виборів-2006 й 2007 відповідно), на завершення чого Верховний суд виніс би своє, звичайно ж, найбільш правомірне рішення за результатами виборів – це ще велике питання, чи змогла б згодом хоч одна людина в Україні не погодитися з виконанням такого рішення. І удвічі складно заперечувати тим, хто сьогодні стверджує, що думка голови Верховного суду, якщо він того захоче і задіє всі надані йому законом важелі, буде визначальною у будь-якому рішенні, що виноситиметься будь-яким українським судом – зокрема і у справі про оскарження результатів президентських виборів.

Якщо чинні закони зосередили ключові важелі щодо управління ледве чи не всією судовою владою в країні у руках однієї посадової особи, у демократичному суспільстві автоматично постає питання про відповідальність такої посадової особи, про підзвітність її народу.

Саме тут нас очікує найбільший сюрприз. Голова Верховного суду не тільки не контролюється жодним органом чи посадовою особою у країні, не тільки не підзвітний народу і ніяк не залежить від народу. Він, десь через закон, а десь через обставини, що склалися, має практично повний імунітет щодо всіх видів юридичної відповідальності – де-факто більшим, ніж народний депутат, навіть більшим, ніж Глава Української держави, Президент, щодо якого принаймні існує інститут імпічменту. Перспективи притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності посадової особи, яка має важелі для беззаперечного підпорядкування всього суддівського корпусу, м’яко кажучи, примарні. Зовні ж судової системи єдиним органом, здатним закликати голову Верховного суду до відповідальності у разі скоєння ним правопорушень, залишається Вища рада юстиції. Без рішення Вищої ради юстиції не можна звільнити з посади жодного суддю, зокрема і суддю Верховного суду України. Вирішення питання про дисциплінарну відповідальність суддів Верховного суду – теж виняткова прерогатива Вищої ради юстиції. Але цей інструмент контролю сьогодні демонтується. Запланована реформа, яка віддасть більшість голосів у Вищій раді юстиції чинним суддям. У цьому випадку результат будь-якого голосування, де присутній найменший інтерес голови Верховного суду, буде заздалегідь визначений. А на час до завершення цієї «реформи» дуже доречно виявилася протидія у роботі Вищої ради юстиції. Оскільки сьогодні її робота заблокована, дисциплінарна відповідальність керівників Верховного суду – неможлива.

Разючим контрастом виступає той факт, що саме Верховному суду законом надана вирішальна роль одразу у двох конституційних процедурах зміщення Президента України з посади. У випадку, якщо парламент ставить на порядок денний питання про неможливість виконання Президентом своїх обов’язків за станом здоров’я, саме Верховний суд вирішує, вносити чи не вносити подання про відсторонення Глави держави, чим затверджується або втрачає силу медичний висновок. А в межах процедури імпічменту лише Верховний суд ухвалює рішення про наявність чи відсутність ознак злочину у діях Президента, забороняючи або дозволяючи підсумкове парламентське голосування про оголошення імпічменту. І навпаки, щодо голови Верховного суду закон не припускає самої можливості імпічменту. При цьому Президент України обирається безпосередньо народом, голова ж Верховного суду – ні.

Таким чином, нинішня модель взаємин у владі у судовій системі прирікає керівництво Верховного суду, і насамперед його голову, на спокусу авторитарного, одноосібного керування Верховним судом і найвищими органами суддівського самоврядування, а через них – і всією судовою системою країни. Добре це чи погано?

Це питання аналогічне питанню про те, хороша чи погана необмежена монархія, царська влада. Коли на престолі – а в даному разі у кріслі голови Верховного суду – перебуває не лише дуже досвідчений юрист, а порядна і гуманна людина, яка під час своєї кар’єри займається і судово-правовою реформою, і правозахисною діяльністю, яка усвідомлює свою високу відповідальність і має необхідний такт і внутрішню самодисципліну, – це не страшно, а десь і корисно. Якщо ж, не дай Боже, у кріслі керівника судової системи країни опиниться інша людина – політично заангажована або яка має через зв’язаних осіб діловий інтерес у приватній юридичній практиці – і почне користуватися своєю владою, щоб хтось регулярно вигравав у судах, а то ще і затіє переслідування неугодних політичних сил, «надміру активних» правозахисників і борців з корупцією, то станеться катастрофа, наслідки якої будуть незрівнянно значимішими, ніж будь-які блага, які обіцяє авторитарне керівництво судовій системі. Нинішня редакція законів України «Про судоустрій» та «Про статус суддів» не дозволить ні попередити її, ні пом’якшити. Гіпертрофовані повноваження голови Верховного суду вміщують цю посаду у полі зору супротивників незалежної української державності: адже такий чиновник, діючи одноосібно, теоретично може дестабілізувати діяльність всього державного апарату – при цьому ні Президент України, ні керівники силових відомств, ні Рада національної безпеки і оборони України за законом ніяк не зможуть цьому завадити.

Як багато разів навчала нас історія незалежної української державності, гарантії збереження демократичного устрою влади, верховенства права і незалежного суду не можуть встановлюватися вибірково. Там, де їх немає, ми рано чи пізно змушені будемо стикатися з глибокою корупцією, дрімучою відомчістю, самодурством і непрофесіоналізмом, від яких насамперед потерпатимуть українські громадяни, заради яких створена і діє нинішня влада. Судова реформа давно потребує свого завершення. Серед тих ділянок, які треба буде охопити реформаторським процесом, – організація роботи Верховного суду та інститут голови цього органу. Право громадян України на розгляд їхньої справи незалежним і неупередженим судом, який діє на підставі закону, не вдасться гарантувати, якщо і на Верховний Суд, і на його керівництво не будуть поширені всі гарантії, передбачені нинішньою редакцією законопроекту про судоустрій для нижчих судів. А це справжній поділ функцій та повноважень голови суду і керівника апарату суду, це об’єктивна система розподілу судових справ, це колегіальність і рівноправність членів у роботі пленуму і президії суду.

Обов’язково потрібно реформувати органи суддівського самоврядування, забезпечивши через систему квот і обмежень справжнє представництво рядових суддів і тим самим перетворити органи суддівського самоврядування з де-факто зборів керівництва у справжні виразники волі суддівського корпусу України. Тільки тоді вдасться реанімувати такі важливі функції органів суддівського самоврядування, як здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади, захист від втручання у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя – які і сьогодні прописані у законі, але в житті часто залишаються пустими гаслами.

Всі ці новели містяться у законопроекті про судоустрій і статус суддів, внесений Президентом України і підготовленому до розгляду Верховною Радою України у другому читанні, який одержав, до речі, – у минулому році позитивний висновок експертизи Венеціанської комісії Ради Європи і позитивні відгуки цілої низки експертів цієї авторитетної міжнародної організації. Без перебільшення можна сказати: цивілізоване майбутнє судової влади в Українській державі – сьогодні в руках народних депутатів. Щоб його забезпечити, потрібна принципова, державна позиція членів діючої коаліції депутатських фракцій, парламентської більшості. Її наявність або відсутність дасть відповідь на запитання: чи справді вони прийшли до влади, щоб провадити демократичну політику, щоб на ділі наблизити Україну до стандартів цивілізованої Європи.