А ДРУЖИНА – ПУСТОТЛИВА, МОЛОДА, ПОВОРОТКА!
Службове сходження для І.А. Насипаного, нині голови Болградської районної ради, розпочалося у 1973 році. Працюючи після закінчення інституту у Молдові, він «доріс» до заступника голови «Молдавспоживспілки», яка об’єднувала 75 тисяч чоловік. Після розпаду СРСР родині Насипаних довелося переїхати до України і все розпочинати спочатку. У Болграді Іванові Антоновичу довелося починати рядовим бухгалтером. Але незабаром кар'єра знову пішла вгору – він очолив податкову інспекцію, потім – район. І завжди поруч з ним була жінка низенька на зріст – енергійна, діяльна і цілеспрямована. Давайте познайомимося – Юлія Степанівна Насипана.
– Юліє Степанівно, а кажуть, що всі доповіді голови районної ради пишете Ви...
– Так, пишу я. Але під його диктування. Я – домашній прес-секретар, причому, вже тридцять років. У нашого тата кожен день розписаний: конференції, семінари, наради, прийом громадян, виїзд по району, відрядження до Києва і Одеси. Доповіді писати доводиться вдома – вечорами або у вихідні. Буває, тільки сяду за свої улюблені кросворди, чоловік говорить: «Давай будемо писати». І починаємо працювати. Пишу я дуже швидко і на ходу підказую, як краще підкоригувати текст. Адже я в курсі всіх подій.
– А чим ще доводиться займатися домашньому прес-секретареві?
– Передплачую газети. Обов'язково «Одеські вісті», «2000», «Аргументи и факты» та багато інших. Перечитую всю періодику, від літери до літери, найголовніше відзначаю, відкладаю. І у вільний час чоловік вже сам проробляє те, що приготовлено. Незабаром приїдуть мої консультанти з Одеси (син з невісткою працюють в інститутах), навчать мене користуватися комп'ютером – вибиратиму інформацію ще з інтернету.
– Ви, як Крупська, – друг і соратник?
– Насамперед, я – дружина, я – господиня у домі. Наш тато завжди дуже зайнятий на роботі, часто у відрядженнях. І домашні справи завжди лягали на мої плечі. Вчасно дітей нагодувати, до школи відправити, проконтролювати уроки тощо. Хоча я й сама завжди працювала. Наприклад, будучи бухгалтером РЕМу, я часто брала папери додому. Але якщо нашому татові треба було писати чергову доповідь, то свою роботу я відкладала. Останні чотири роки я на пенсії, та й діти вже дорослі самостійні люди, тепер мені набагато легше, тепер я все встигаю, і ще залишається вільний час.
– Дружина керівника. Мабуть, у цьому є свої «плюси»?
– Якщо я – дружина начальника, то це не означає, що повинна поводитися зарозуміло. За вдачею я дуже легко і просто спілкуюся з усіма людьми. Я досі дружу з всіма своїми однокласницями, незалежно від того, чим вони займаються у житті.
– А знайомі не намагаються розв’язувати свої проблеми через Вас? Знаючи, що Ваше слово досить вагоме?
– Іноді телефонують. Але я кажу: в Івана Антоновича є кабінет – будь ласка, до нього на прийом. Тим більше, що він приймає кожного дня.
– А Вам не доводилося бути екскурсоводом у питаннях менталітету? Ваш чоловік родом з Тернопільщини, а Бессарабія – це особливий куточок України.
– Вперше ми разом приїхали до Болграда у 1968 році, будучи студентами, і потрапили на місцеве болгарське весілля. Іванові Антоновичу дуже сподобалося. Як кажуть, одразу в душу запало. Я виросла у великій родині, щороку ми приїздили до Болграда у відпустку, і нас дуже радо зустрічали. Коли постало питання про те, що треба виїхати з Молдови, Іван Антонович сказав: «І гадати немає чого – ми їдемо до Болграда!» Ми тут живемо останні 14 років, у нас дуже багато друзів. Оскільки ми обоє навчалися у Львові, я знаю українську мову, а він опанував болгарську.
– Кажуть, щоб стати дружиною генерала, треба вийти заміж за лейтенанта...
– У чоловікові мені завжди імпонують такі якості, як порядність, відданість і, звичайно, розум. Насипаний, хоч і простий сільський хлопець (так він завжди про себе говорить), уже в інституті виділявся серед інших хлопців. Пам'ятаю як зараз: це було 28 жовтня 1966 року. Комсомольські збори в інституті. Я – першокурсниця, сиджу в залі, а він – заступник секретаря комітету комсомолу, – у президії. І, дивлячись у зал, він помічає смаглявеньке дівчисько – цікаво, звідки ж така взялася? Ми познайомилися того ж вечора. І відтоді ніколи не розлучалися.
БАТАЛЬЙОН, СТРУНКО! РІВНЯННЯ – НА БАБУСЮ!
Щоб одержати вичерпну характеристику цієї бабусі, ми вийшли на зв'язок з батальйоном міліції особливого призначення «Беркут» УМВС України в Одеській області. І познайомилися з капітаном міліції Ігорем Валерійовичем Бориславським. Закінчивши Одеський інститут Сухопутних військ, він несе службу у спецназі.
Отже, слово – офіцерові і онукові учасника бойових дій Ніни Сергіївни Самарської.
– Ігоре, нещодавно Ваша бабуся, Н.С. Самарська, яка мешкає у Рені, стала лауреатом конкурсу «Людина року», одержавши перший приз у номінації «Громадський діяч». Під час нагородження цій 85-річній жінці, яка, здається, зовсім не відчуває своїх років, зал аплодував стоячи. Ніна Сергіївна пройшла всю війну, по суті, людина вона військова. Скажіть, Ваша бабуся якось вплинула на вибір життєвого шляху?
– Моя бабуся – унікальна людина! Якщо поставила собі мету, то обов'язково її домагається. Звичайно, якоюсь мірою вона відіграла роль у виборі моєї професії. Бабуся завжди говорила, що військовики – це порядні люди, у них сувора дисципліна, ідеальний порядок. У дитинстві від нас, онуків, вона, насамперед, вимагала суворої дисципліни. Вона постійно наставляла на правильний шлях, переконувала, навчала – навіть мама була не такою вимогливою, як бабуся. Звичайно, вона схвалила мій вибір і досі наставляє мене.
– Коли почалася війна, Ніна Сергіївна була студенткою першого курсу інституту фізкультури. Через чотири роки, коли залишилися позаду тисячі кілометрів фронтових доріг, вона повернулася на студентську лаву. А потім до самої пенсії працювала вчителем фізкультури у школі. Я так розумію, у Вас з фізкультурою було все гаразд?
– Звичайно! Хоча одного разу був такий конфуз, що я запам'ятав на все життя. У другому класі я потрапив до піонерського табору, де працювала і бабуся. На ранковій зарядці я завис на турніку найганебнішим чином – не те що підтягтися, поворухнутися не міг. Мені було дуже соромно. Бабуся взялася за мене, і не заспокоїлася, поки не навчила всіх прийомів на поперечині. «Не ганьби свою бабусю!» – вимагала вона. І я старався. Потім з фізкультури в мене було тільки «відмінно».
– Що Вам дісталося у спадок від Ніни Сергіївни?
– Дисципліна – це від бабусі. Відчуття відповідальності за тих, хто перебуває у твоєму підпорядкуванні – теж від неї. Військовиком далеко не кожна людина стає. Тут треба бути сильним, мати характер, міцний дух. Щоб дрібні інциденти і неприємності ніяк не позначалися на службі. Щоб і думки не було зрадити товариша, який поруч з тобою, пліч-о-пліч. Щоб свято зберігати державну таємницю, якщо вона тобі довірена.
– Вийшовши в 1976 році на пенсію, Ніна Сергіївна не перестала працювати. Вона – перша активістка у районній раді ветеранів. Саме з її ініціативи 23 роки тому у Рені було створено і досі працює унікальний творчий колектив – хор ветеранів, який неодноразово підтверджував звання «народний». Скажу більше: цей хор за своєю суттю є клубом ветеранів, які живуть дуже цікавим творчим життям, разом відзначають всі свята, підтримують один одного у важкі хвилини. А чи знаходився у Ніни Сергіївни час на онуків?
– Знаходився. І не лише на своїх дітей і онуків, адже вона проводила велику роботу з військово-патріотичного виховання молоді. Пам'ятаю, це було у п'ятому чи шостому класі. Перед 9 Травня до нас у клас прийшла моя бабуся. Струнка, підтягнута, у парадній формі, при медалях. Вона розповідала нам про війну. Про те, як у сорок першому, коли наші відступали, тягла на собі трьох поранених... Про те, як днями і ночами трудилася зв'язковою у жіночому батальйоні зв'язку... Я пам'ятаю те відчуття, яке мене, хлопчика, тоді охоплювало. Я пишався, що в мене така бабуся, і був упевнений, що мені заздрять всі однокласники. Щодо ритму життя, то бабуся справді і п'яти хвилин вдома не сидить. Вона скрізь повинна бути. Вона всюди повинна встигнути. У свої 85 років вона увесь час кудись біжить, летить!
– Ніна Сергіївна – чудова солістка хору ветеранів. А Ви, Ігоре, любите співати?
– Співати, мабуть, ні. Але командирський голос у мене поставлений (сміється).
– Ви – доросла людина, офіцер спецназу «Беркут», виховуєте двох дітей. А сьогодні Ніна Сергіївна для Вас – хто?
– Людина, з якою я ділюся своїми радощами і неприємностями. Мені дуже важливо почути її пораду. Коли я приїжджаю додому, обов'язково заходжу до бабусі. Послухати її – велике задоволення. Моя бабуся багато досягла у житті. Це людина, на яку можна рівнятися, з якої треба брати приклад. Таких людей, як моя бабуся – Самарська Ніна Сергіївна, – зараз дуже мало.
ЗА НАПОЛЯГАННЯМ ДОЧКИ СТАВ МЕРОМ МІСТА
У Вилковому ще не так давно закривалися підприємства, дитячі садки – місто не могло їх утримувати. Про ремонт шкіл, позашкільних і інших соціально значимих закладів не доводилося і мріяти. В Українській Венеції замулювалися канали – ніхто їх не чистив.
Після виборів 2006 року стан справ став змінюватися на очах. За неповних два роки новому меру В.О. Поздняку, міській раді вдалося вирішити цілий комплекс соціальних питань. У маленьке містечко, у якому живуть 8 тисяч чоловік, зуміли залучити торік 7 мільйонів гривень із вищих бюджетів – на реалізацію програм щодо водопостачання, ремонту житла і доріг, очищенню каналів. У Вилковому набирає обертів спонсорський рух і меценатство. Командна робота, спрямована на загальне добро, приносить задоволення.
– А Ви знаєте, висунути свою кандидатуру на пост міського голови мені запропонувала донька, – якось зізнався Віктор Олександрович Поздняк. – До цього я працював головлікарем Вилківської лікарні, був депутатом міськради. Потім виїхав в Одесу, де очолив службу медицини катастроф. За чотири роки роботи вдалося зробити чимало – значно оновився технопарк, покращилося матеріальне постачання служби. Робота мені вдавалася. І пропозиція доньки повернутися додому, звичайно, була для мене несподіваною. Чи варто було повертати колесо назад, тим більше, що справи в Одесі йшли непогано? Але донька мене переконала. Приїхав до Вилкового, подав заяву... Але оскільки від роботи мене ніхто не звільняв, відразу повернувся в Одесу. А всю передвиборну кампанію провадила за мене донька. Так я став міським головою.
Донька мера – педагог, викладає інформатику у Вилківській загальноосвітній школі №1. Нам вдалося поспілкуватися з нею під час маленької шкільної перерви.
– Наталю Вікторівно, як виникла думка запропонувати своєму батькові балотуватися на таку непросту й заморочливу посаду?
– Я знала, що батько в Одесі дуже нудився. Нудився за друзями, за своїм рідном містом, у якому виріс. Тут він хлопчиськом ходив з дідом на човні. Тут милувався вечірніми вогнями над Дунаєм – місця в нас дуже гарні. Мені дуже хотілося, щоб тато повернувся додому. Адже тільки у Вилковому він почувається добре. Розумієте, йому тут комфортно. А оскільки тато – добрий господарник, я була впевнена, що на посаді мера йому все вдасться. Та й потім, він і вдома в нас завжди був добрим господарем.
– Як Віктор Олександрович сприйняв Вашу пропозицію?
– І так, і сяк. З одного боку хотів повернутися до Вилкового, з другого боку – мучився питанням: чи підтримають люди? Хоча знав, що земляки до нього ставляться добре.
– Що Ви робили в передвиборну кампанію?
– Передвиборна кампанія – це, мабуть, гучно сказано. Наше місто – невелике, і люди один одного знають. Мені просто доводилося пояснювати, чому виникло таке рішення, збирати підписи тощо.
– Віктор Олександрович здобув переконливу перемогу на виборах, а Ви – навпаки, відійшли від громадської роботи (у попередньому скликанні Наталя Вікторівна була депутатом міськради).
– Так, відійшла, але, звичайно, залишаюся в курсі всіх подій: батько ділиться зі мною. Я тішуся, коли все вдається. І переживаю, коли виникають якісь неприємності. Але, розумієте, мій батько всім цим живе. Він така людина за вдачею, що не може жити звичайним, спокійним життям. Я просто знаю його характер...
