Справжньою бідою в сучасному українському науковому світі стало вторгнення до нього людей, які, замість глибинного вивчення першоджерел та суті проблеми, порушуючи наукову етику, вдаються не до аргументованого, аналітичного ведення полеміки, а до патетичних, проте поспішливих і нерідко образливих звинувачень. Саме про це і йдеться у статті відомого письменника і науковця Богдана Сушинського, яку ми вам сьогодні пропонуємо.
Від кого і як «захищає правду» Ірена Ткач...
Питання, які стосуються дати заснування Одеси, святкування її двохсот- чи шістсотріччя – за самою суттю своєю полемічні. З цього приводу з’явилося чимало книжкових дослідницьких видань та публікацій в пресі, висловлювалися і ще висловлюватимуться різні думки та погляди. І погодьтеся, що це цілком природний дослідницький процес.
Тому я не звертався б до цієї теми, якби останнім часом інтернетом не почала гуляти електронна версія, яка називається: «О.В. Болдирєв. Одесі-600. Історичний нарис (Електронна версія, публікується за оригіналом другого видання). З питаннями публікацій, передруку та розміщення в мережі звертатися за адресою: nart 28 @ gmail. com., Наталія Болдирєва».
Причому увагу читачів цього комерційного електронного проекту неминуче привертає не лише праця досить сумлінного історика О. Болдирєва, а, передусім, «Вступне слово до другого видання», автором якої виступає – «Ірена Ткач, голова обласного Педагогічного товариства ім. проф. Г. Ващенка».
Що ж спонукало керівника шанованого обласного Педагогічного товариства взятися за перо? О ні, Ірена Ткач таємниці з цього не робить!
«І от тепер, – грізно пише вона, – бажання захистити Правду й поновити справедливість у ставленні до його (О. Болдирєва – Б.С.) унікальної праці спонукало мене взятися за перо»!
Від кого ж педагог Ткач зібралася «захищати Правду» про «унікальну працю» Болдирєва та «поновлювати справедливість» щодо неї? Ось це ми зараз і дізнаємося. Цитую:
«Справа в тому, що одному письменнику-академіку захотілося замахнутися на святе – на цю ж таки Правду. У великій статті, надрукованій у газеті «Одесские известия» за 3 вересня 2005 року, а потім у розлогому інтерв’ю з Іваном Нєновим (та ж газета за 8 жовтня 2005 р.) та й у телепередачі однієї з одеських телекомпаній, у бесіді з одіозною журналісткою цього каналу, Богдан Сушинський ані словом непромовився про те, що першим про справжній вік Одеси (виділено авторкою–Б.С.) своє аргументоване, блискуче, вагоме слово історика сказав О. Болдирєв. Таким чином, пан академік робить себе ледь не піонером у вивченні питання історії заснування Одеси та її справжнього віку. Це прикро, це боляче, це, зрештою, ганебно».
Ні, ви лишень зверніть увагу на цю педагогічну патетику Ірени Ткач!
Для непосвячених пояснюю: і в статті, і в інтерв’ю (але «не з Іваном Нєновим», як пише авторка, а Нєнова – зі мною, а це різні поняття) йшлося про мою книжку «Одесса: история, написанная столетиями», на яку авторка далі посилається. Але на яке таке «святе», на яку «Правду» я «замахнувся»? І що означає «замахнувся», чим замахнутися, тим, що «непромовився», як пише Ірена Ткач, що «першим про справжній вік Одеси своє аргументоване, блискуче слово історика сказав О. Болдирєв»?!
Почну зі статті в газеті «Одесские известия» від 3 вересня 2005 р. (йдеться про статтю «Качибей – Одеса: історія, написана століттями»), з приводу якої Ірена Ткач звинувачує мене, що я ні словом не обмовився про те, що Болдирєв був першим зі своєю книгою. А відтак звинувачує мене і в тому, що я роблю себе «ледь не піонером у вивченні питання історії заснування Одеси та її справжнього віку», й оголошує таку мою поведінку «ганебною». Звинувачення, погодьтеся, дуже серйозне. Але...
Те, що каже з цього приводу Ірена Ткач, – цілковита неправда. Річ у тому, що в зазначеній статті названій книжці Болдирєва (і в цьому може переконатися будь-хто з читачів, вдавшись до бібліотечної підшивки газети), – присвячено півтори газетні (цілополосні) колонки. Яке вже там «ані словом не промовився», якщо там книзі Болдирєва присвячено близько ста газетних рядків!
Мало того, крім Болдирєва, в якості своїх попередників я також назвав: професора Маркевича, професора Яковлева, історика Скальковського; сучасного, дуже здібного і перспективного історика Тараса Гончарука з його книжкою «История Хаджибея (Одессы) 1415-1795» і ще кілька імен.
Таким чином, я недвозначно визначив Болдирєва як історика, який видав своє дослідження значно раніше за мене. Але як тоді зрозуміти висунуті мені Іреною Ткач звинувачення? Де тут логіка? Що дає п. Ткач підстави стверджувати, що я «роблю себе ледь не піонером» у вивченні історії заснування Одеси?
Водночас, кожен, хто читав і названу вище статтю, і мою книжку, в якій я теж обстоюю ідею 600-річчя Одеси, зрозуміє, що, з іншого боку, я не міг назвати Болдирєва взагалі «першим, хто сказав своє слово про справжній вік Одеси»! Не міг тому, що як дослідник – не мав на це права! Як не мав і не має права на таку, загальну, першість і сам О. Болдирєв! Ось що я пишу і в названій газетній статті, і в своїй книжці (стор. 28-29), маючи на увазі, що в анотації до книжки Болдирєва, цю книжку (Болдирєва) було названо «сенсаційною»:
«...Я з повагою ставлюся до цього історика (тобто до О. Болдирєва –Б.С.), який рано пішов з життя; і книжка в нього вийшла непогана, аналітична. Але якщо чиєсь дослідження і заслуговує право на титул «сенсаційного», то це історичний нарис професора Маркевича «Город Качибей или Гаджибей – предшественник города Одессы», що з’явився друком ще в 1894 році. І якого всі наступні краєзнавці, хто щедро цитуючи, а хто й сором’язливо замовчуючи, але дуже вже активно використовували.
І хоч до історії Одеси зверталися й історик А. Скальковський в своєму «Хронологическом обозрении Новороссийского края» (1838), і професор В. Яковлєв в дослідженні «К истории заселения Хаджибея (1789-1795)» (1889); а також А. Смольнинов – «История Одессы»; Ф. Петрунь «Качибей на старинных картах»; Де-Рібас – «Исторический очерк Одессы»... найбільш ґрунтовним і документально переконливим залишається все ж таки Маркевич. І це він подає цитату в оригіналі з «Історії Польщі» польського історика Яна Длугоша (Лейпциг 1711)...»
Тобто йдеться про цитату, з якої видно, що в 1415 році з Качибея, на кількох кораблях, було відправлено польським королем Владиславом IІ хліб до обложеного турками Константинополя. Отож, саме Длугош, посилаючись на «Литовський літопис», називає дату, від якої і відраховували вік Одеси і сам Маркевич, і кілька інших названих і неназваних тут мною дослідників.
А серед них, але вже через СТО років після Маркевича (!), назвав цю дату й О. Болдирєв. Але після багатьом історикам відомої книжки професора Маркевича. І через сто років! Оце і є щонайправдивіша Правда!
Про яку «першість Болдирєва у визначенні віку Одеси» може йтися, якщо ще в 1894 році професор Маркевич писав: «История этого города становится нам известной собственно по источникам не раньше ХV в., но они делают точное указание на более раннее время и притом настолько простые и точные, что нет основания заподозрить их правильность. Таково, например, известное указание Длугоша (ХV век), дополненное Кромером (ХVI век), что в 1415 году польский король Владислав IІ, то есть Ягело, отправил из Качибея хлеб на нескольких судах в Константинополь, осажденный тогда турками»?!Ось і все, і питання першості об’єктивно вичерпане!
Та при цьому я засвідчив свою повагу до праці Болдирєва посиланням на неї, і навіть процитував його висловлювання щодо «фальшивого характеру святкування 200-річчя Одеси» (стор. З2), і в такий спосіб чітко окреслив його позицію.
Але, готуючи свою книжку, я опрацював усі відомі першоджерела. І якби, опрацювавши весь цей матеріал, я, наслідуючи деяких популяризаторів О. Болдирєва, визнав би, що Болдирєв був першим у своєму слові про вік Одеси, як цього вимагає від мене п. Ірена Ткач, то справді «посягнув би на Правду». Причому на правду і щодо Болдирєва, і, головне, щодо професора Маркевича.
Нехай п. Ткач опрацює всі ті джерела, які опрацював я, й, оперуючи фактами, доведе, що праці Маркевича, Длугоша і всіх інших я вигадав, або неправдиво процитував, і тоді я вибачусь перед читачем і скажу, що так, справді, Болдирєв був першим. Проте робити це треба не виявом неповаги до мене, як це робить Ірена Ткач, а дослідницькими аргументами.
Але якщо цілком очевидно, що я назвав усіх попередників, віддав усім їм шану, проштудіювавши їх праці та пославшись на них, в тому числі і на працю Болдирєва, – то, знову ж таки, на якій підставі п. Ірена Ткач запускає в засоби масової інформації матеріал, в якому заявляє, що я «роблю» себе «ледь не піонером у вивченні питання історії заснування Одеси та її справжнього віку», а відтак оголошує мою поведінку «ганебною»?! Нехай назве хоча б один рядок з моєї книги чи зі статей, якими б я «робив себе ледь не піонером», заперечуючи внесок когось зі своїх попередників. У тому ж то й річ, що в моїх публікацій зовсім інша мета: я аналізую сучасну ситуацію, оту полеміку, яка складається навколо проблеми святкування, і домагаюсь визнання 600-річчя Одеси. І в цьому питанні ми з Болдирєвим цілковиті однодумці!
До речі, сідаючи за свою статтю, п. Ірена Ткач мала б знати, що саме з моєї ініціативи, та за підтримки обласної організації Республіканської партії України, в 2005 році в Одесі масовими заходами (з моєю публічною доповіддю і численними виступами в пресі, з промовами інших учасників, з великим концертом та народним гулянням, і навіть з українськими возами «з хлібом для Константинополя»!) на Дерибасівській та на Приморському бульварі, біля мерії, підкреслюю: з дозволу мерії й особисто мера, було відзначено 590-річчя Одеси! А відтак оголошено, що з цього часу починається підготовка до святкування 600-річчя Одеси, яке припадає на 2015 рік. Про це святкування повідомляли десятки різних інформаційних видань. В тому числі і зарубіжних.
Що ще я міг зробити для того, щоб місто знало про свій справжній вік?! І як ще треба висловлювати свою «чітку громадянську позицію», у відсутності якої, трохи далі в своїй статті, звинувачує мене п. Ірена Ткач?
Неприпустимими вважаю і натяки на те, що я не визнав першості Болдирєва в «передачі однієї з одеських телекомпаній, у бесіді з одіозною журналісткою цього телеканалу». Я розумію, що головне для Ірени Ткач – це будь-що звинуватити Сушинського. Але ж не можна звинувачувати, не зазначаючи при цьому, про яку передачу, якої телекомпанії та якого каналу йдеться; не називаючи дати виходу в ефір передачі, в якій я нібито «не визнав першості Болдирєва»; не зазначаючи, якій саме «одіозній журналістці» я давав з цього приводу інтерв’ю. І не пояснюючи, чому саме І. Ткач вважає цю журналістку (яку саме?) «одіозною»? Запитань, як бачимо, виникає чимало. Але в мене особисто до Ірени Ткач виникає тільки одне-єдине запитання: чому вона дозволяє собі таким абсолютно бездоказовим способом, без будь-яких конкретних посилань і цитувань, публічно звинувачувати мене?
Природно, що я розцінюю ці звинувачення і це зганьблення мене, як публічне поширення неправди й образу гідності, з усіма правовими наслідками, які з цього випливають. Але то вже справа юристів, які зараз цим займаються. Ми ж звернімося до невеличкої бесіди зі мною, записаної І. Нєновим, на яку Ірена Ткач теж посилається. Річ у тому, що бесіда ця була присвячена вже згадуваному, ініційованому мною, святкуванню 590-ї річниці заснування Одеси, тобто самому дійству та його аргументації. І в цій розмові ми з редактором «Одесских известий» Іваном Нєновим взагалі не торкалися ні імені, ні творів кого б то не було з істориків, в тому числі і Болдирєва. Підкреслюю: не торкалися! Але з цього жодним чином не випливає, що я не визнаю того, що праця Болдирєва з’явилася раніше за мою. Та й який був би сенс у такому невизнанні?! Відтак, знову виникає питання: які, у зв’язку з цією бесідою (чи інтерв’ю), в Ірени Ткач підстави для наведеного вище звинувачення?
Щоправда, далі Ірена Ткач стає більш конкретною в своїх звинуваченнях, заявляючи, що рятувати першість Болдирєва їй доводиться не лише від Сушинського, а й від одеської «п’ятої колони», яка теж, бачте, не шанує ні Болдирєва, ні вперше ним доведене 600-річчя Одеси. З імен яких же дослідників та краєзнавців керівник обласного Педагогічного товариства Ірена Ткач формує цю «п’яту колону»? Ось вони, цитую:
«Адже п’ята колона – всілякі «варни, скалкіни, сурілови, васермани, щербані, вершиніни» й іже з ними, давно вже почали – і роблять це посьогодні – доводити, що історія Причорномор’я і нашого міста починається тоді, коли чобіт Суворова ступив на цю землю, і ніяких українців тут ніколи не було й бути не може. Її сотворили тільки Катерина, Суворов, Пушкін і... Жванецький».
Нагадую, що йдеться про передмову керівника обласного Педагогічного товариства до дослідницької книжки відомого одеського історика. На жаль, покійного, який уже не здатен захистити самого себе від таких захисників, як Ірена Ткач. Ясна річ, як авторка передмови до такого солідного видання, п. Ткач може не погоджуватися з якимись положеннями в працях тих-таки Варни, Скалкіна, Сурілова, Васермана чи Щербаня. Це, підкреслюю, її право, це природна річ.
Але, знову ж таки, існує століттями і багатьма поколіннями світової наукової еліти вироблена етика наукової полеміки. Якщо хтось із названих дослідників справді заявив, що в Одесі і в Причорномор’ї, як пише Ірена Ткач, «ніяких українців тут ніколи не було й бути не може», то нехай вона продемонструє нам, хто саме і в якій праці заявив таке, і в який спосіб це було зроблено? І тоді будь-ласка, нехай не погоджується з цими авторами, і спокійно, аргументовано, без образ та ярликів, доводить свою точку зору та переконує у своїй правоті. При цьому я, наприклад, не розумію, до чого тут всує згадані Іреною Ткач Пушкін і Жванецький?
«П’ята колона» – це сформоване міжнародне політико-правове поняття, яке має виразно негативне значення та забарвлення і постає серйозним звинуваченням. Серед тих, кого Ірена Ткач звела в одеську «п’яту колону», є дослідники, з точкою зору яких можна не погоджуватися, але які теж мають право і на власну думку, і на власні аргументи, а головне, на власну гідність.
