Ім'я піаніста Бориса Блоха рекомендацій не потребує. Музикант, який успадкував найкращі традиції виконавства, що дбайливо й талановито передавалися одеськими педагогами, живе нині досить далеко від нашого міста, викладає в закордонних музичних академіях, успішно гастролює. Але пам'ятає про тих, кому зобов'язаний своїм розумінням музики. Подібно до того, як функціонує генетична пам'ять, повинна бути активною і пам'ять культурна. З нею у нас, правду кажучи, не все гаразд. Вона найчастіше поверхова, і зводиться до повторення того самого дуже невеликого набору імен. Скажімо, імен великих музикантів, які починали в Одесі. Борис Блох присвятив свій концерт пам'яті великої піаністки Марії Гринберг, якій цього року виповнилося б сто років. Її одеські корені не викликають жодних сумнівів, але в «обоймі» постійно повторюваних славетних імен її немає. Що дуже несправедливо. У 12 років вона виконувала Концерт для фортепіано з оркестром Едварда Грига. Але не залишилася у лавах вундеркіндів, які втратили з віком яскравість свого таланту. Навчалася у чудових педагогів. Генрих Нейгауз, який виховав і Рихтера, і Гілельса, говорив, що її гру відрізняє поєднання блискучої техніки і дивовижної глибини думки й почуттів. Вона зіграла і записала всі 32 сонати Бетховена – це справжній артистичний подвиг. Чудово розповідала про Марію Гринберг музикознавець Ганна Розен, яка зустрічалася з нею під час її приїздів до Одеси.
Сьогоднішні молоді музиканти, часто дуже талановиті, мають пам'ять, так би мовити, горизонтальну, а не вертикальну. Тобто, вони знають найкращі зразки сучасного виконавства, але при цьому дивно відірвані від культурного ґрунту, і в їх часто віртуозній грі зовсім немає глибини. Виявляється, музика, що сама по собі є простором культури, – може звучати поза полем культури, перетворившись у всього лише набір звуків, що дуже красиво і грамотно добуваються! Цей парадокс сучасного виконавства мене дедалі більше вражає. А у Бориса Блоха у наявності культурна пам'ять – шляхетна і вдячна. І цей відтінок шляхетності – і в його грі, і в манері триматися на сцені.
Програма першого відділення його сольного концерту в Одеській філармонії була складена саме у розрахунку на культуру нашого сприйняття. Змінювали один одного твори Баха та Мендельсона. Мендельсон, як відомо, заново відкрив музику Баха, на той час майже забутого, для публіки. І от ми, слухаючи, порівнюємо: який різний характер музики двох композиторів. Завдання зіставлення поставлено виконавцем. Одні виконавці хочуть просто виконати твір, що полюбився їм, інші – ставлять завдання складніше: через музику і композитора долучитися до часу. Музика – «машина часу». Вона може дозволити – ну хоч ненадовго – вдихнути трохи повітря минулої епохи...
І ось ми дихаємо повітрям Баха. Воно чисте і свіже. І сама музика, як струмок кришталевої чистоти. Але найголовніше – той, хто так живе, так дихає, таку музику пише – володіє і чистою душею! І ця чистота – і у звуці, у кожній кришталевій нотці. Давно я не чув такого Баха – настільки переконливого, що, здається, по-іншому і грати не можна! Виконувалися Партита № 1 сі-бемоль-мажор і Італійський концерт. Хрестоматійна музика звучала жваво і захоплююче. Безперервність руху, пульсація, моторика. Це життя тче свою тканину, це працює ткацький верстат – грубе полотно міцне і прохолодне, приємний його дотик до тіла, розпаленілого роботою або обіймами. Життя склалося, його основи незмінні. І цей ритм, мінливий, часом танцювальний – незмінно бадьорий. Здається, що, навіть страждаючи, людина посміхається. Мудро, печально, але посміхається, змірившись з долею. Звичайне життя – у ньому незмінно присутні праця в поті чола, любов, діти, смерть, Бог. Бог тут, як ми бачимо, замикає список, та замикає й саме життя, зводячи все в якесь єдине й освячене ціле. І тому виникають в музиці ці повільні частини, у яких панує дивовижно піднесений настрій. Життя, не зведене до площини побуту, життя, у якому є піднесення, – це не просто життя, а буття.
Чому ж нам, сьогоднішнім, це майже недоступно? Я гадаю, що справа навіть не в наявності або відсутності віри. Там, у світі Баха – життя не замкнуте. А ось Мендельсон: у його музиці – жагучі, вже романтичні пориви, динаміка, стрімкість блискучих пасажів, схвильованість. Словом – якийсь зовсім інший, несхожий «стиль життя». Тут з'являється індивідуальність, особистість, яка замикає увесь світ на себе, на свої переживання. Цей світ особистості з її психологією стає головним змістом нової романтичної музики. А у Баха – ще ніякого «психологізму»! А форма хоралу, настільки часта в нього, говорить про те, що тут люди – усі разом, у «загальному хорі».
Мені дуже подобаються романтики. Але коли їх чуєш та порівнюєш з Бахом, то бачиш не лише надбання, але і великі втрати. У Баха світ єдиний! А тут – розколотий. З одного боку – особистість, а з іншого – весь світ, у якому особистість повинна, запекло борючись, затвердити себе. І ось, уже в другому відділенні концерту ми чуємо Ліста з його титанізмом. Грішна людина, я розділяю музикантів на тих, хто любить Листа, і на тих, хто, як я, його не дуже любить. Тому що в нього блискуча, віртуозна, грандіозна за масштабами форма – а ось душі, душевного змісту, щоб її наповнити, не завжди вистачає. Ця грандіозність і є пафос самоствердження, голий пафос... Блох чудово грає Ліста. А «Тарантелу» виконав просто геніально. Назва дуже швидкого італійського танцю походить від міста Таранто на півдні Італії. Але в мене виникає асоціація з укусом тарантула. Рухи стають дедалі судомнішими і, здається, відчуваєш, як у жили танцюючих вливається отрута. У кожному разі – так грає Блох. Ця хворобливість, ця «вжаленість», цей нерв!
Що ж, якщо Ліст писав не просто блискучу музику, але і страждав, вміючи висловити свою душевну муку, – то ми разом з таким Лістом. Так само, як і разом із Чайковським, коли піаніст після циклу, зізнатися, досить салонних, хоча безперечно гарних п'єс композитора, зіграв його «Думку». Дивовижно зіграв! І отут – такий душевний біль! Це біль індивідуаліста, нервової, змученої людини. Протягом усього концерту ловиш себе на думці, що навіть сум у Баха – високий сум, зовсім інший, ніж у авторів дев'ятнадцятого століття. Чесно кажучи, інші композитори відступили тут для мене на задній план, тому що хотілося довше побути у бахівській атмосфері Піднесеного, яка настільки рідко виникає сьогодні будь-де. Подякуємо піаністові – він дав нам можливість думати про час у неминучому його русі. Невідомо куди мчить він! І постає питання, у якому звучить утопічна надія: А чи можливо сьогодні хоч у якомусь розумінні «повернення до Баха»?
