Що таке школа для маленького глухого села? Це як неспокійне серце, ним лише й живуть дві сотні людей. Можливо, комусь дивною здасться така алегорія, але, все-таки, саме вона спадає на думку жителям маленького села Котовці Кодимського району при думці, що школу можуть закрити.
Є таке поняття в сучасному світі, як економічна доцільність. Прикриваючись ним, можна обґрунтувати практично будь-яке, нехай навіть найбезглуздіше починання. Однак у світі сухих цифр, у якому ця сама доцільність і народжується, не може бути місця людським долям. Ось і школу у Котовцях на сьогодні доцільно закрити.
Статистика свідчить, що на утримання школи з розрахунку на одного учня в середньому по Україні припадає 4 тис. грн на рік. Тобто сума, яка виділяється з бюджету на навчальний заклад, при розподілі на кількість учнів приблизно повинна становити близько 4 тисяч. Якщо ж подивитися на витрати районного відділу освіти на одного учня по кожній районній школі за 2007 рік, то на тлі трьох, чотирьох і близько п'яти тисяч в око впадає цифра 9700 – у Котовцях. Є і ще одна цифра, яка тут істотно відрізняється від середньорайонної. У «дорогій» школі навчаються лише 19 дітей.
Ось вам і економічна доцільність її закриття. Все говорить про те, що організувати підвезення двох десятків дітей до сусіднього села на навчання буде набагато вигідніше, ніж щорічно витрачати у два з половиною рази більше коштів на її утримання. І хоча ініціатива ця поки що ніким не озвучена, жителі села побоюються, що все йде до закриття навчального закладу.
За словами директорки Котовчанської школи Ольги Басько, всі кошти, які виділяються бюджетом, ідуть на покриття витрат щодо опалення, електроенергії, заробітної плати працівникам і на харчування учнів молодших класів. Все, що стосується ремонтних робіт, вирішується винятково ініціативою і кмітливістю директорки.
– Ми навіть не порушуємо питання про виділення коштів на ремонт, бо знаємо – буде відмова, – говорить Ольга Петрівна, – і хоч будинок у нас відносно новий, йому лише 15 років, проте є питання, які потребують якнайшвидшого реагування. Зокрема це стосується вікон. Старі рами не дозволяють підтримувати взимку нормальну температуру, так що доводиться більше палити, що, у свою чергу, призводить до великої витрати вугілля. Проте все це дрібниці, які невеликий колектив успішно переборює. Загроза у зв'язку з низькою народжуваністю нависла не тільки над працівниками, але й над всіма жителями маленького села.
У 1993 році, коли будівництво школи було завершено, у нових класах здобували середню освіту понад сорок дітей. Через 13 років тут навчалися рівно вдвічі менше учнів.
– Тенденція очевидна, – відзначає Ольга Басько, яка керує навчальним закладом вже понад 30 років, – у селі з кожним роком народжується дедалі менше дітей, що цілком об'єктивно відображує ситуацію в країні в цілому.
За її словами, півстоліття тому за парти сідала сотня молодих котовців. Арифметика проста: кожне десятиліття кількість дітей зменшується на 20%.
Міркуючи таким чином, знову виходимо на поняття, що набило оскому, «економічна доцільність». Недосвідченому читачеві так само, мабуть, не зовсім зрозуміло, чому ж дотепер не закрили навчальний заклад? Відповідь проста: закрити школу – отже, вбити село.
Ігор Миколайович Трегубчак, який викладає в Котовчанській школі фізику, міркує так:
– У нас у штаті 16 працівників, з яких 9 – вчителі. Багатьом з нас немає ще й 50 років, отож, я, наприклад, вважаю, що колектив молодий. Але що буде, якщо ми втратимо нашу роботу? Є лише один вихід – шукати її в сусідньому Грабовому або навіть у самій Кодимі. Але й там вчителів значно більше, ніж потрібно. Адже більшість з нас працює на половину, а то й на чверть ставки. Ось і виходить, що півтора десятка людей можуть просто залишитися без роботи і без засобів до існування.
Ще один аспект порушила директорка. Вона відзначила, що до школи в селі Грабовому веде дорога довжиною у п'ять кілометрів. При цьому ні для кого не секрет, що стан більшості доріг в селах такий, що лише трактори в негоду й можуть проїхати. А снігові замети? Взимку сніг може лежати тиждень, повністю ізолюючи населений пункт від «великої землі». Таким чином, говорячи про підвезення дітей до сусіднього села на навчання, треба брати до уваги необхідність капітального ремонту дороги, що загрожує вилитися у круглу суму.
Сумнівна, до речі, і економія коштів, очікувана у разі організації підвезення дітей. Обслуговування автобуса і забезпечення його технічного стану складе в цілому приблизно таку ж суму, що й обслуговування маленької сільської школи.
У свою чергу, Грабівський сільський голова Петро Горевич відзначає, що всі 100% котовців висловлюються категорично проти закриття навчального закладу.
– Не потрібно обходити всі двори, щоб дізнатися думку жителів щодо цього, – говорить він. – Люди чудово розуміють, що школа – це не лише робочі місця і можливість для їхніх дітей і онуків нормально здобувати освіту, але й чи не останній оплот якогось культурного життя в селі.
Загальну думку поділяє і заступник голови районної ради, голова районної організації Народної партії Іван Тростянецький.
– Існування школи в селі Котовці, та й не тільки в ньому, не можна ставити під питання, виходячи тільки з того, що дітей буде дешевше підвозити, ніж забезпечувати навчання в рідному селі. Із усього видно, що це питання комплексне і ось так однобічно до нього підходити не можна.
Варто замислитися над тим, яку мету ставить перед собою влада. Чи це збереження села чи його скасування? Адже саме на підставі поставленої мети і можна простежити подальшу перспективу розвитку. Хоча в цьому випадку слово «перспектива» стосовно до села Котовці навряд чи доречне. За словами Івана Тростянецького, за радянських часів з'явилося поняття «безперспективне село», до якого застосовувалися конкретні економічні санкції. Однак якщо перейти від протокольних суджень до звичайного життя, то картина найближчих 15 років вимальовується тут досить сумна. Вже сьогодні зустріти молодих людей у селі практично неможливо. Переважна більшість з них з першою нагодою поспішають залишити рідну землю, яка не обіцяє нічого доброго. Якщо ж крім декількох десятків хат у селі не буде більше нічого, відсоток працездатних громадян, які його залишили, швидше за все впритул наблизиться до максимальної позначки.
– А хто подасть кухоль води немічним старим, які залишилися? – виникає запитання.
Вмирання населеного пункту при такому розкладі займе не багато не мало – 15 років.
– Звичайно, можна організувати своєрідні притулки для старих, до яких переселяти самотніх пенсіонерів з віддалених сіл, але, на мій погляд, це буде схоже на післявоєнний період загальної розрухи, а не на XXI століття, – говорить Тростянецький.
Цікавий той факт, що політики і керівники, які ратують за укрупнення шкіл, наводять як приклад практику наших західних сусідів. Однак, зокрема в Польщі, дороги навіть у найглухішій і найвіддаленішій провінції більше походять на те, що ми звикли називати автобаном.
Але повернемося до людей, над долями яких завис дамоклов меч. Припустимо, що школу все-таки буде закрито, якими можуть бути дії потомствених педагогів, які не один десяток років свого життя присвятили цій професії. Сценарій може бути таким: вчитель продає будинок, що будувався і упорядковувався довгі роки. Причому з урахуванням віддаленості від районного центру, вартість будови може коливатися в межах одної-двох... сотень доларів. Хоча навіть і за такі гроші навряд чи знайдеться багато охочих його придбати. Далі події розвивати просто нікуди, оскільки педагоги перебувають у заручниках свого незавидного становища. Цікаво, чи думали про це автори тієї самої «економічної доцільності»?
І чи справді вони так переймаються економією бюджетних грошей? Візьму на себе сміливість припустити, що причина може бути куди більш прозаїчною.
Уявімо собі, що найгірші прогнози виправдаться і через два десятки років Котовці та інші села будуть виведені з реєстру населених пунктів району. Що в цьому випадку буде із земельними паями колишніх жителів? Вже сьогодні багато хто з них здав свої землі в довгострокову оренду за мізерний відсоток.
Як відзначив Грабівський сільський голова Петро Горевич, вже неодноразово були випадки, коли селяни, маючи гостру потребу в грошах, були готові віддати землю за кілька сотень доларів. При цьому ніхто не знає, якими темпами справді триває незаконна купівля земель у Кодимському районі.
Наприклад, у Березівському районі, на думку представників районної організації Народної партії, земля масово змінює власників за ціною від 700 до 1000 доларів за гектар. За словами голови Березівської районної ради Леоніда Зубкова, у Європі ті ж площі оцінюються в десятки разів дорожче. При цьому варто врахувати, що європейська земля не витримує жодного порівняння з унікальними українськими чорноземами.
Зовсім інші цифри називають у Кодимі. Так, земельний пай площею у 2 гектари деякі селяни готові віддати за півтори тисячі гривень. Відчаєм людей можна пояснити такий безглуздий вчинок, котрий, за словами сільського голови, останнім часом далеко не єдиний.
З другого боку, великі землевласники намагаються максимально зменшити збитковість виробництва, у зв'язку з чим використовують устаткування високої продуктивності. А це автоматично знижує кількість людей, які потрібні для його обслуговування. Таким чином, наприклад, тракторна бригада може бути скорочена з десяти до двох працівників.
Іван Тростянецький, у свою чергу, відзначає в цих процесах стрімке посилення вже існуючої тенденції вимирання сільськогосподарської периферії. За його словами, кількість жителів району за останні 100 років скоротилася на 40%. Якщо ж спробувати провести таку ж паралель окремо у кожному селі, то картина буде жахлива.
Нагадаю, що каменем спотикання в цій історії так само залишається наявність у селі школи. При цьому досить цікава також і доля добротного будинку, побудованого неповних півтора десятиліття тому. У Котовцях кілька років тому, усе з тієї ж причини, було закрито дитячий садок. Сьогодні його руїни самотньо стоять, остаточно стаючи непридатними. Дах, що протікає, обвалені стелі, виламані віконні рами і порожні дверні прорізи – ось усе, що залишилося від невеликого добротного дитячого садка. Здається, що така доля чекає кожен будинок у кодимській глибинці. Принаймні чиєюсь невидимою волею все наполегливо рухається в цьому напрямі.
Підтвердженням цьому є історія ще одного села. Ми вже писали в одному з попередніх номерів нашої газети про Семенівку, у якій залишилося всього три робочих місця. Сьогодні під сумнівом існування в ньому єдиного продуктового магазину. У Семенівці мова не йде про майбутнє, там старі стурбовані тим, що буде у найближчі дні.
Але наочні приклади в економічних обґрунтуваннях тих чи інших рішень просто недоречні. Тому чи почнеться ланцюгова реакція умирання дрібних населених пунктів, покаже час. Сьогодні ж жителі Котовців готові на все, аби тільки відстояти своє право на нормальне життя. Саме тому вони впевнені, що не дозволять закрити школу.
